У книзі «Майбутнє батька. Як зміниться його місце в сім'ї та суспільстві?» Ж.-П. Вінтер ставить питання про можливість бути батьком у наш час. Як він зазначає, «криза батька» починає співвідноситися не тільки з уявним регістром, але й символічним, і все частіше звучить поняття «аварія батьківської фігури» як такої (мається на увазі міркування батька через третю топічну модель психічного апарату Ж. Лакана: Символічне, Уявне, Реальне; відповідно ми маємо реального батька, чий сперматозоїд дав життя, уявного – того, що у нас є, ми його собі таким уявляємо, і символічного – батька для всіх: це слово, яке несе закон – тобі не можна, мені не можна, нікому не можна). Світ без батька стає спільнотою братів, а брати, як правило, пов'язані з поняттям ревнощів і суперництва (Каїн і Авель, Етеокл і Полінік), або з шаленством нарцисічної ідентифікації, коли навколо виявляються лише маленькі інші, і виключений Інший.

 

За відсутності батька, який запроваджує принцип ієрархії, втрачається можливість бачити відмінності. Звідси тенденція нашої ери до пошуків колективних ідентичностей. Вінтер пише, якщо символічна ідентифікація з батьком не вдалася, то на її місце прийде ідентифікація імажинарного (уявного) типу, набагато тоталітарніше налаштована по відношенню до суб'єкта. Символічна ж ідентифікація завжди часткова, тому що проходить по межі, й поводитися з нею можна по-різному, прийняти чи заперечити: «присутня, як тінь, серед ідеалів особистості, ця ідентифікація залишає місце для внутрішньої роботи психічного, яка необхідна для вироблення неповторності кожної людини». Імажинарна ідентифікація «затоплює» суб'єкта цілком і дає йому не так багато можливостей. Закон, який ще недавно мислився як оплот символічного, раптом відкрив свій зворотний бік, де простежується зв'язок з енергією потягів та насолодою.

 

Едіпальний батько є для дитини ідеалізованим лібідінальним об’єктом, тим, хто віддається ідентифікації та згущує афекти любові й ненависті, водночас амбівалентні й могутні. Як дитина існує у вузлі батьківських конотацій? Згадаємо, що у психічному панує амбівалентність до батька в принципі. Незалежно, він герой чи зрадник, тиран чи уважний і люблячий. Вона присутня у всьому: в думках, вчинках, у невдачах чи бажанні услужити, піти на жертву, щоб любив, відмовиться від особистих інтересів, щоб пишався тощо. Батько - то святий, то повергнутий. Якщо його активно немає у житті дитини - це жити не заважає, проте змушує страждати. Бо відсутність - це не ніщо, у житті дитини є завжди місце, означене батьком, тобто його відсутність у реальності не є те саме, що не мати зовсім.

 

Є таке поняття як мінімум батька. Він є, бо його виокремлює не факт існування, а слова матері, яка вказує дитині на батька и передає його волю. Є такі актуальні історії моїх аналізантів, коли війна, коли загибель, матерям вдається пояснити дитині смерть батька без із «переданою» їй

батьківською обіцянкою: коли ти виростеш, ти зможеш навіть більше, ніж тато. Буває так, що цю волю мати не передає. Бо вважає дитину своєю цінністю, завдяки якій цінною стає сама. І буває так, що батька навпаки занадто. І тоді він, який завжди незримо присутній у кожному моменті життя дитини, контролюючий, наче завжди за спиною, та не дає дихнути. І задовольнити його практично неможливо. Насправді це відсутній батько з-за його токсичної присутності.

 

Отже, ми з вами вже знаємо, що реальний батько, уявний і символічний. Уявний батько – це образ батька, що складається у дитини з урахуванням взаємодії із нею. ВІн завжди займатиме важливе місце в психіці дитини як міф про причину його появи на світ і як можливість ідентифікації. Реальний - це сперматозоїд, але теж об’єкт важливий в розумінні тіла, народження і смерті. А символічний аспект батька – це мова, закон, що визначає можливість стосунків між людьми. За допомогою цього закону дитина отримує відповідь на загадку власного існування, винаходить фантазм, що відповідає на запитання, навіщо і чому народився. У символічній парадигмі відносини дитини вибудовуються з батьківським словом. У V семінарі, «Утворення несвідомого», Жак Лакан присвячує фрагмент однієї лекції «різновидам батьківської неспроможності», застерігаючи аналітиків від вульгарного прочитання скарг на «відсутність батька» чи його «слабкість». «Щодо неспроможності батька я хотів би просто наголосити, – каже Лакан, – що ніколи не відомо, в чому саме він неспроможний» . Тут з'являється ідея про метафору, яка винесе питання символічної функції на перший план.

 

У контексті метафори яка називається Ім'я-Батька йдеться про символічну функцію, яка приносить поняття порядку та закону. Батьківська метафора служить відповіддю на питання про місце дитини в людському світі та про її позицію щодо бажання великого Іншого. Тобто метафору як встановлення початкового сенсу, що породжує можливість створення нових смислів протягом життя суб'єкта. Саме символічний батько відкриває дитині можливість бути дорослим та брати відповідальність за те, яким дорослим він стане, тобто бути бажаючим суб'єктом та нести за це бажання відповідальність.

 

Подібне «розщеплення» батька на різні іпостасі призводить до цікавих ефектів та безлічі питань. Коли психоаналітики замислюються про роль батька у сучасних умовах, з'являються слова з відтінками значень типу «криза», «занепад», «крах», «зниження», «провал», «послаблення», «загасання». Найделікатніше – «трансформація». Для Лакана дитина занурюється в момент свого народження у мовний світ. На початку життя цей світ представлений матір'ю, яка стає скарбницею означників. Спрощено, це хтось, хто веде мову та чогось хоче. Яке ж місце дитини, який її статус щодо цих явищ?

 

Фантазм батька ставить межі для "так" і "ні", організує буття дитини. Терміну Фройда «підтвердження» щодо прийняття дитини в життєві процеси, Лакан віддав перевагу поняттю «символізації».

Приміром, важливий концепт «Стадії дзеркала» використовувався Лаканом для позначення етапу, на якому дитина ідентифікується з власним чином – чином, який хтось третій визнає як такий. Тобто, щоб народився суб’єкт, а він саме і народжується в стадії дзеркала, функція третього буде регулювати фундаментальну нестабільність дитини уявною рівновагою з іншим. З одного боку, суб'єкт тепер може відрізнити власний образ від чужого; з іншого боку, уникає тяжкої еротичної чи агресивної боротьби, де єдиним вибором могло б бути «він чи я». Цей символічний третій є те, що Лакан називає Ім'я-Батька (фр. Nom-du-Père), метафора батька. В даному сенсі рішення едіпового комплексу має нормативну функцію і функція Імені-Батька забезпечує нащадку місце у поколіннях. Воно відмінно від патроніма, але може відповідати йому в місці Іншого як одна з можливостей уявлення дитини для батьків. Бажання полягає у визнанні дитиною символічного, що через витіснення обмежить первинні материнські означники і дозволить у едіпальний час проявитися батьківській метафорі. Відбувається заміна означників, і від бажання бути материнським фалосом, завдяки батьківському Закону, бажання переноситься на будь-який інший об'єкт, ніж мати. З боку матері символічний процес також має низку наслідків щодо бажання й відмов.

 

Отже, у повсякденному житті ми говоримо частіше про уявного батька - образ, з яким зазвичай має ідентифікуватися хлопчик, з тим чином, з яким мужність спочатку повинна ототожнити дівчинка. Це образ, з опорою на який формуються уявлення про ґендерні ролі. Такі уявлення важливі, оскільки дозволяють краще адаптуватися до вимог соціуму і орієнтуватися у ньому. Але для психіки важливіший символічний батько. Ж. Лакан у статті 1938 року «Сімейні комплекси» зазначає: «Я не той, хто сумує за так званим ослабленням сімейних зв'язків. Але як мені здається, за соціальним занепадом батьківського образу проявиться дуже багато психічних наслідків».

 

Образ батька – частина ідентифікацій, які набувають у процесі проходження едіпального комплексу. Як пише Лакан, цей образ створює у представників обох статей форми я-ідеалу. Так, у хлопчика формується ідеал «мужності», у дівчинки – «дівоцтва». Через посередництво батьківської влади відбувається відкриття соціального зв'язку, яке з допомогою чинного едипального конфлікту вводить у несвідоме обіцяний ідеал.

 

У сім'ї психіка дитини формується, з одного боку, образами дорослих, які вона інтроєкує (я-ідеалом), з другого – прагненням вийти за батьківські обмеження. Уявні форми необхідно переупорядкувати, зібрати під знаком означників. Жак-Ален Міллер пов'язує образ батька з можливістю будь-якої сублімації, спрямованої на задоволення бажання. З виникненням батьківського образу в едіпальній стадії з'являється зовсім інший тип об'єкта, придатний для ідентифікації з ідеалом, а не для задоволення як об'єкт любові (яким має стати материнська фігура). «Цінність його процесу в едіпальному комплексі, – зазначає Міллер, – полягає в тому, щоб дозволити нам перейти від смертоносного материнського Іншого, від подібності як на Іншого, яке також несе в собі смерть, до Іншого сублімованого, що може укласти угоду між суб'єктом та його існуванням».

У доповіді «Індивідуальний міф невротика» 1953 року Лакан повертається до питання батька і наголошує, що міф про едіповий комплекс має цінність, оскільки надає дискурсивної рамки того, що не може бути відображено у формі абсолютної істини. Він пропонує внести в міф структурні модифікації, а саме розділити знаменитий трикутник на чотири складові: постать батька стає відтепер роздвоєною, представленою символічною функцією Імені-Батька та поняттям батьківського образу. При цьому образ батька щоразу виявляється недостатнім. У цьому тексті також згадується про властиву сучасності деградації батьківської постаті, але вже в контексті специфіки побудови неврозу. Наприклад, у разі неврозу примусу Людини-Щура образ батька розщеплюється на одночасно грізного (який б’є маленького сина) і кастрованого (вічно в боргах, вимушеного одружуватися не за коханням на багатій жінці), а також дублюється образом друга, до якого можна звернутися біді або вимагати вирішити питання про те, ким Роттерман є: великою людиною чи злочинцем. На це місце встає в перенесенні сам Фройд. Розщеплення провокує і амбівалентність потягів: одноразове залучення лібідінальних та агресивних тенденцій. Такі стосунки з нарцисичним двійником загрожують невротику примусу появою ідентифікації смертоносного ладу.

 

Так, едіпів комплекс слід розглядати не стільки через фігуру трикутника, скільки через фігуру квадрата: драма невротика укладена у специфічній формі нарцисичного подвоювання та вибудовуванні особливого типу відносин із образом батька. Стаття «Індивідуальний міф невротика» ставить важливу і складну проблему: виходить, що не зовсім правильно розуміти функцію батька як суто символічну, яку може виконати будь-хто, хто змістить вектор бажання матері і покладе заборону на її насолоду дитиною. Точніше, символічну функцію, надання імені, і справді може зробити, хто завгодно, проте проходження едіпальної стадії виявляється «не без батька», оскільки відносини з його образом, його іпостассю на рівні уявного регістру є не менш значущими. Саме вони будуть задавати структуру ідентифікації з ідеалом та надавати індивідуальний візерунок міфу кожного невротика. А відсутність, відповідно, буде мати шлях до психозу.

 

Криза батьківського образу означає, що в наш час батько, схоже, більше не служить опорою, на яку орієнтується дитина, відповідаючи на питання про те, як правильно жити. А опор не має і сам батько. Звичайно, кожному новому поколінню доводиться шукати власні ідеали та вирішення проблеми життя та смерті, а на індивідуальному рівні багатьом суб'єктам не вистачає препозиції для ідентифікації. Власне саме про це ми міркуємо під час випробувань, коли руйнується інститут шлюбу, змінюється батьківська позиція, виникають виклики щодо питань і ідентифікації і ідентичності.

 

Психоаналітик Ж. Кароз у статті «Невроз без батька?» виділяє такі типи сучасних батьків як наслідок кризи образу:

Демократичний батько – нерелігійний, привабливий, феміністично налаштований, дбайливий. Це цікавий тип батька, який проте таїть небезпеку розмивання відмінностей у сімейній системі і навіть сам може почати претендувати на те, щоб зайняти місце матері в ситуації насолоди дитиною як об'єктом.

Батько, що позначає – той, який вважає, що досить символічної батьківської функції, що його реальна присутність між дитиною та матір'ю не є необхідною. Цей батько мислить свою функцію виключно як передачу закону, якому не обов'язково служити прикладом і зразком.

Старомодний батько – той, хто вірить у можливе повернення до монотеїстичного батька. Мріє, щоб відновити колишній батьківський авторитет. Це батько у світлі свого безсилля. Такий батько отруює все навколо, оскільки є спробою уявної реінкарнації батька, який не має більше тієї символічної основи, яка була в нього колись.

Батько як поганий тлумач бажання матері. Будучи «на короткій нозі» з дитиною, він дискредитує це бажання, не дає бажанню матері знайти якийсь інший фокус, ніж спрямований на дитину як на єдиний об'єкт.

Батько як поганий тлумач жіночої насолоди, який не показує, як зробити жінку причиною свого бажання. Гірше того, він ображає жіночу насолоду.

6. Батько, який не захищає, не вказує свою чітку позицію, не привносить поняття кордону та орієнтиру, не дає відчуття захисту від насолоди.

7.Розлючений батько – той, хто залишає незабутні рани у членів своєї сім'ї, забороняє без мети, без розбору та необдумано, про все і ні про що, не ставить завіси перед власними насолодами та малодушністю.

 

Цю класифікацію можна було б продовжити. На думку Кароза, жоден із цих типів не чинить заспокійливого та обнадійливого впливу. Цікаво при цьому, що в сучасних психоаналітичних текстах не йдеться про те, що потрібно терміново відновити втрачений авторитет батька на глобальному рівні. Це, зрозуміло, неможливо через різні причини: від політичних і соціальних до культуральних і релігійно-філософських. Йдеться про те, щоб ці зміни осмислити та працювати з ними у клініці.

Однак те, що справді відбувається, це не так занепад батьківського образу, як занепад панування синів, які змушені знаходитись у полоні матері. Які виходи бачимо із ситуації? Один із них показує М. Рекалькаті у статті «Спадкування та передача бажання». Якщо «сімейний» зв'язок не працює, якщо є кревна спорідненість, яка стає все більш банальною і втрачає свій таємничий аспект, це ще не означає, що вони не можуть вибудовувати зв'язки в інший спосіб. В епоху «випаровування» як уявних, так і символічних аспектів батька його бажання зберігається і залишається важливим. Отже, батько нашого часу – не ідеал і не батько сімейства, який намагається марно утримати затиснуті в кулаку поводи патріархального управління кревними узами, але той, хто здатний підтримувати своє бажання, не даючи волі тим, хто користується брехнями в структурі закону, щоб задовольняти власну насолоду. Він не має на меті порятунку світу або людства, задовольняючись локальними актами, і ніяк не співвідноситься з фігурою ідеалізованого супергероя, на появу якого сподіваються маси. Як Фрейд, і Лакан зазначали, що людина вигадала всемогутнього Бога через відкриття недостатності, неспроможності реальних батьків. Однак батько і не повинен бути всемогутнім, у нього зовсім інше завдання. Як вважає Вінтер, батько, навпаки, захищає нас від зустрічі із всемогутністю (Бог чи материнського Іншого), показуючи, що і син із віком буде здатний усе витримати. Батько «приймає і пом'якшує жорсткість і негнучкість суспільної моралі». Воля батька та його здатність до підтримки бажання стають буфером, який створює для дитини більш прийнятний людський порядок.

 

А от дисонанс материнської впертості та батьківської покірності – новий секрет сім'ї, заборонений для вираження самої риторикою бажання, але призначений для формування долі тих, хто народився під його знаком. Бо ці речі, як відомо, розуміються більше, ніж більше про них мовчать. Сімейна ситуація, як вона визначається сьогодні, дійсно має силу, яка може змушувати батьків «закохуватися у своїх дітей», про що вони охоче говорять. При цьому відносини між батьками та дітьми залишаються відбитком фундаментальної знеособленості, яка продовжує відтворюватись. Як будуть складатися стосунки зі своїми майбутніми партнерами в особі цих дітей, які дуже люблять їхні батьки? Є підстави побоюватися, що їм буде важко встановити таке кохання, завдяки якому досягається психічна незалежність шляхом подолання своїх первинних уподобань. Безсумнівно, дехто витягне з цього первісного визнання, яким вони були оточені, віру у свою зірку. Але тривога не минає. Я такий, яким мене чекали? Тут все починається з запаморочливої туги. Допустимо, я той, кого хотіли мої батьки. Я є головне в їхньому бажанні мати мене. Я завдячую їм існуванням не тільки в тому сенсі, що моє життя виходить з їхнього життя, але й у тому, що вони є причиною того, що я є. Але ця самовпевненість має і зворотний бік. Чим більше я впевнений, що існую на їхнє бажання, тим більше я розумію, що міг і не існувати.

 

Трапляється, що мати з особистих причин, іноді навіть невідомих (вписаних в її історію або в історію батька дитини), відкидає реальність обмеження і відмовляється від неї. Тоді це «ні», яке логічно мало виявитися витісненим, залишиться форклюзованим, що не відбулося.

Все, що робитиме її дитину суб'єктом, відмінним від неї, заперечуватиметься, начебто не існувало зовсім. Тому Ім'я-Батька означає метафоричний замінник нестачі, того, що вислизає в бажанні. Проте дитині потрібно переконатися у цій нестачі у відносинах з Іншим самостійно. При осічках витіснення виникає форклюзія, відкидання символічного, яке може знову з'являтися у реальному.

 

Батьківська функція вносить Закон, який прояснює та обмежує незрозумілий та мінливий материнський закон. Відтепер матері заборонено володіти тим, кого вона народила. А дитина змушена ухвалити Закон, який, незважаючи на багато заборон, дозволяє вписатися в людський порядок і отримати хоч якусь певність. При недостатності роботи батьківської функції, симптом остраху якогось певного об'єкта дозволяє людині організувати невпорядкований світ, спираючись на передбачуваний закон - є визначеність, чого боятися. Завдяки цьому екранується материнський закон капризу.

 

Для Фройда культура спирається на трагедію Едіпа, і ця трагедія є чимось подібним до апарату, покликаного регулювати насолоду. У координатах едіпальної стадії обрій дискурсу визначено забороною. Однак в історії настає такий момент, коли батьківство виявляється лише фікцією. Зазначу, що це є умова виникнення психоаналізу як такого. У контексті батьківської функції, що похитнулася, Фройд знаходить в психозі продуктивний дискурс, здатний обійтися без віри в батька.

 

Сучасна епоха така, що ми переходимо від віри у батька до віри у симптом. Симптоматичне рішення, сингулярне у кожному конкретному випадку, може стати відповіддю на феномен ослаблення батька – чи то у полі уявного чи символічного (або, точніше, у моменті перетину цих регістрів, де народжується сенс). Найчастіше сьогодні у практиці з дітьми ми працюємо з фобіями, які починаються з тривоги. Тривога та страх – емоції необхідні людині для мобілізації та виживання. Проте їхня надмірна вираженість заважає комфортному існуванню. Коли тривоги і страху стає занадто багато, людська психіка пов'язує їх з уявленням про якийсь об'єкт, який начебто цю тривогу і викликає, тобто беззвітна тривога пов'язується з об'єктом і людині стає зрозуміло, чому вона так переживає.

 

Франсуаза Дольто розглядає фобії, виходячи з їхнього функціонального призначення. Диференціювати їх можна лише вловивши позицію суб'єкта і те, як він описує страх. Якщо у першому випадку йдеться про втрату частини та, по суті, представлено кастраційний сюжет, то в другому йдеться про тотальне зникнення суб'єкта. Можна сказати, перший тип – фобія в невротичної конструкції, другий – у психотичної.

Перший тип фобії - псевдометафора батька. У разі фобія необхідна заповнення недостатності роботи батьківської функції. Фобія покликана сприяти остаточному відриву дитини від матері та дозволу едіпова комплексу. З'явившись світ, дитині для виживання необхідно бути об'єктом бажання матері. У міру дорослішання людина має вирватися з позиції материнського об'єкта та набути своєї суб'єктивності. Це відбувається на другій та третій стадіях едипалізації. Спочатку батьківська функція перешкоджає злиття матері та дитини, яка виявляє, що бажання матері спрямоване не тільки на нього. Потім і зовсім дитина змушена остаточно відмовитися від материнського тіла та інцестуозних фантазій.

 

Звернемо увагу, що батьківська функція не дорівнює батькові реальності, який може її виконувати чи ні, навіть якщо він присутній у сімейній системі аналізу символічного. Дитина приходить у цей світ як суб'єкт бажання, відгукуючись на ім'я бажання, яке має залишатися безіменним. Жак Лакан вважав: «Саме виходячи з цієї необхідності, ми можемо говорити про батьківську та материнську функції. Щодо матері, необхідно, щоб догляд за дитиною був відзначений деякою унікальною, тільки їй притаманною інтересом, навіть якщо це і відбувається тільки завдяки її власній нестачі, щодо батька, тією мірою, якою його ім'я є вектором втілення закону, що регулює бажання».

Що це означає?

Мати є необхідною в тій мірі, якою вона є перешкодою для Ідеальної Матері. Не потрібно, щоб мати була «досить гарною», згідно з віннікотівською формулою, але «досить поганою». Лакан більш проникливий за Віннікота. Бо потрібно зробити ще один крок і припустити, що мати здатна дати щось своїй дитині, і досить погана. Мати має бути досить поганою. Для чого? Щоб не бути ідеальною. Найгірше - це ідеальна мати. Прикладів цього дуже багато.

 

Один із таких прикладів було знайдено Лаканом у французькій літературі та проаналізовано у статті «Юність Андре Жида». Мати письменника, бездоганна, незмінно одягнена в жалобу, повністю присвятила себе вихованню сина і господарюванню після смерті чоловіка. Що з цього вийшло: відраза цієї дитини перед бажанням, пошуки виходу/рішення, які, як ми знаємо, опинилися перед цим втіленим ідеалом материнства непростими. Все, що може звести матір до ідеальної функції, має катастрофічні наслідки.

Згадаймо роботу З.Фройда «Аналіз фобії п'ятирічного хлопчика». На прикладі маленького Ганса можна простежити, як розгортається його фобія від тривоги та її первинного зв'язування з уявленням «я боюся коня», до ланцюжка уявлень, що розрісся. При цьому маленький Ганс боявся, що його вкусять, постраждає чи буде втрачено якусь частину його тіла. По суті, бачимо кастраційний сюжет, і як фобія заповнює дефіцит батьківської функції. Як відомо, після дозволу едіпа зникла і фобія маленького Ганса .

 

Фраза «втілення закону в бажанні» означає також втілення закону в тому, що в жодному разі не може зайняти місце ідеалу. У цьому полягає вся радикальність цієї фрази: адже всі закони створюються в ім'я тих чи інших ідеалів. Дискурс метра, тобто все, що стосується сфери політичного, функціонує виключно з опорою на ідеали. Існують закони, що діють заради певних ідеалів: наприклад, свободи, рівності, братерства. Або «в ім'я прав людини». Зазначимо, що «права людини» та її бажання це не одне й те саме. Бажання – це, власне, і є те, що заявляє себе по той бік ідеалу, проявляється з його вивороту.

У своїй схемі I Лакан зазначає, що у психозі, там де був батько, суб'єкт нестерпним йому чином стикається з ідеалом. І саме тут і проходить лінія розбіжності між неврозом і психозом – на те місце, де в неврозі є батько, у своїй унікальності, слабкості, гріховності, — у психозі заступає ідеал.

 

Лакан каже: можна судити про батька лише з цієї його здатності гуманізувати бажання, тобто в залежності від того, чи здатний він чи ні знайти спосіб поводження з власною насолодою. Лакан зовсім не вимагає від батька бути втіленням сором'язливості, або втіленням чесноти, або домашнім тираном: від нього потрібна лише здатність бути відповідальною перед своїми дітьми за свою насолоду. І щодо цієї насолоди, краще, щоб вона набула вигляду жінки, яку він звів би у статус функції причини бажання. Парадокс аналітичного дискурсу полягає у спробі започаткування дієвої моралі, яка при цьому не спиралася б ні на який ідеал. Це один із способів сказати, що психоаналіз відкриває шлях по той бік Едіпа. Едіпальний батько – це батько, як і раніше, дуже близький до ідеалу, який виявляється здатний цілком і повністю взяти на себе відповідальність за свої дії. І Лакан містить батьківську функцію саме в подібному втіленні закону, яке є повною протилежністю утопії. І батьківська функція полягає не в тому, щоб стати «виконавчою гілкою» материнської влади, яка карає рукою закону, а в тому, щоб запобігти можливості подібних утопічних віражів.

 

І Лакан йде по той бік батьківського ідеалу та його імені, намагаючись задати цей вектор любові та поваги до батька, що виходить лише з причини його бажання. Мова більше не йде про батька як медіатора між ідеалом і об'єктом а, але про батька, схопленого, захопленого, викликаного до життя тим, що він вводить як причину бажання. Місце батька не визначається тим, що він є опосередковувачем передачі фалоса – на чому ґрунтувалася батьківська метафора, але тим, як він пропонує своє рішення, свою версію того, що таке об'єкт.

 

Так, на місце відсутнього батька приходить симптом як метафора як відповідь на питання, що я роблю в цьому світі. У такому разі психоаналіз стає одним із способів відтворити унікальну постать батька в уявному та символічному аспектах, на яку можна було б спертися у своєму психічному житті. Щоб увійти у власну історію, необхідно йти разом з батьком, проти нього чи поруч із ним, але він обов'язково має бути окремою фігурою, яка залишила при цьому слід у психічному. Психіка суб'єкта має зустрітися з порожнечею, нестачею, з якої згодом він зможе винайти власне місце. Психоаналітик також, працюючи з суб'єктом, одночасно виконує кілька функцій, зокрема, може стати втіленням будь-якої значущої для аналізанта фігури, тобто він за умовчанням погоджується бути репрезентантом когось іншого, хто є частиною сингулярної історії суб'єкта.

 

Питання про «кризу батька» – у центрі поточних психоаналітичних роздумів і ще далеке від остаточної відповіді чи рішення. Проходження Едіпа продовжує грати найважливішу роль становленні психіки суб'єкта, але це вже якимось іншим чином. Але як вчення Фрейда або Лакана ніколи не стояло на місці, так і психоаналіз нашого часу, часом у форматі діалогу, де народжується істина, бо І Фрейд, і Лакан наполягають, що психоаналіз це світогляд. Це саме аналіз, тобто дискурсивна практика з відкритою системою понять, що виробляється. Адже політична функція психоаналітика і полягає в тому, щоб нагадувати суспільству, що ніякий універсальний порядок ніколи не вирішить усі питання, що насолода у своїй найогиднішій унікальності є формою опору торжеству ідеалу, що чим більше ми прагнемо ідеалу, тим більше ми творимо зла, те, що Лакан називав екзальтованим втіленням зла.

 

І в цій логіці знайти місце для психоаналізу — це привнести парадокс, який складає боротьба за сингулярність кожного випадку, не намагаючись позбавити аналізанта від страждань шляхом прищеплення йому власних ідеалів. І повернути суб'єкту його унікальність – означає протистояти нетерпимості та сегрегації. І ми не маємо права ні дозволити собі потрапити під чарівність кожного подібного випадку, ні в ступор. А сім'я має право на повагу та любов, тільки якщо вона залишає місце для «залишкової особливості» кожного з її членів.