Депресія: між «чорним сонцем», війною, травмою, політичною кризою та новими симптомами капіталізму

Французський акцент

Міркуючи сучасну депресію, я наразі хотіла б окреслити психоаналітичний погляд французької й словенської шкіл. Коли говорять про депресію сьогодні, найчастіше мають на увазі біомедичну модель: дисбаланс нейромедіаторів, генетичну вразливість тощо. Психоаналіз же пропонує іншу оптику: депресія як спосіб, у який суб’єкт переживає втрату, провину, вимогу «бути щасливим», тиск Іншого та над-Я. У Франції психоаналіз доволі сильно інтегрований у психіатрію й систему охорони здоров’я. Тут психоаналітичні підходи (насамперед лаканівські) реально впливають на лікування депресії у клініках і лікарнях. Словенія цікава тим, що саме тут сформувалась відома «люблянська школа психоаналізу» і паралельно — клінічний лаканівський рух (Словенська асоціація лаканівського психоаналізу). Вони досліджують «нові симптоми» — тривогу, меланхолію, депресію — в контексті війни, політичних криз і капіталістичного дискурсу.

Обидві традиції розглядають депресію не лише як медичний діагноз, а як спосіб бути суб’єктом у певному історичному й соціальному контексті.

Французькі психоаналітики — як фройдистського, так і лаканівського спрямування пов’язують депресію з:

• руйнуванням образу себе;
• специфічними формами провини й самозвинувачення;
• залежністю від погляду Іншого (сім’ї, партнера, суспільства).

У цьому контексті найбільш репрезентативними є концепції Юлії Крістевої, Паскаля-Анрі Келлера, Жака Хассуна та Мусси Набаті. Попри різні акценти, їх об’єднує переконання: депресія — це мовчання суб’єкта, знак порушеного стосунку з Іншим, з собою та зі світом, який потребує не стільки корекції, скільки розуміння і символізації.

Базовий сучасний французький орієнтир для розуміння депресії — книга відомої психоаналітикині Юлії Крістєвої Black Sun: Depression and Melancholia («Чорне сонце: депресія та меланхолія»), де вона поєднує психоаналіз із літературою, мистецтвом і релігією, розглядаючи депресію як особливий досвід суб’єкта, для якого «любов до втраченої ідентичності прив’язаності лежить у самому серці депресії». Пані Крістева доводить, що депресія не просто поганий настрій, а темне ядро, що затуляє собою світ і мову. Людині важко говорити — депресія мовчазна. Роль мови і символічного: депресія поводночас Крістєва досліджує мовлення суб’єкта, і вважає, що депресія пов’язана з «падінням мови» — суб’єкт ніби втрачає символічні опори, якими структурував своє життя. Крістєва особливо звертає увагу й аналізує жіночу меланхолію, материнство, досвід тілесності й виокремлення себе з материнського тіла. У цьому підході депресія — не «поломка мозку», а драматичний збій у стосунках із мовою, тілом і об’єктом любові. У своїй книзі Black Sun: Depression and Melancholia Kristeva описує депресію як «мову, яку треба вивчити», а не просто як «патологію» — тобто як спосіб суб’єкта пережити втрату і втрату себе.

Таким чином Kрістєва та лаканівці радикально змінюють оптику: депресія — не лише про «поганий настрій», а про символічну втрату, втрату мови, смислів, зв’язку з Іншим або з самим собою. Послідовники теорії й клініки Лакана міркують депресію у логіці третьої топічної моделі психічного апарату: Уявне, Символічне, Реальне. На рівні Уявного депресія часто виглядає як руйнування образу себе: «я нікчемний/на», «я повний провал». Людина не може підтримувати «красиве» або просто стерпне уявлення про себе. На рівні Символічного відбувається збій у стосунках із законом, мовою, місцем у мережі соціальних зв’язків. Суб’єкт не розуміє, «що від нього хочуть» і «що він сам хоче». На рівні Реального депресія пов’язана з досвідом безсенсовного болю, порожнечі, іноді тілесної (безсоння, втрата апетиту), який не вдається символізувати. У збірці Lacan on Depression and Melancholia (ред. Derek Hook, Stijn Vanheule, 2023) автори об’єднують сучасних лаканівських клініцистів, які розглядають:

• різницю між депресивними афектами при невротичній і психотичній структурі;
• роль об’єкта а, Іншого, Над-Я, сублімації; д
• депресію як спосіб, у який суб’єкт реагує на неможливість бажання.

У цьому підході важливо: депресія часто означає «я більше не бажаю», або: «мій потяг повертається проти мене самого» — як самозвинувачення, відмова від задоволення, аутоагресія.

Французька психіатрія вирізняється тим, що психоаналіз там не вигнаний, а інтегрований. Приміром, Мішеля Ботболь й Аделін Гурбіль вписують психоаналітичні концепції у лікування депресій. Це індивідуальні й групові психоаналітичні психотерапії, довготривала робота з пацієнтами, акцент на суб’єктивності, а не тільки на симптоматичних шкалах, що створює специфічний фон: депресія розуміється як історія суб’єкта, а не лише як «розлад настрою».

Паскаль-Анрі Келлер критично аналізує сучасні підходи до розуміння депресії та пропонує психоаналітичну концепцію, у центрі якої — припинення бажання. Для Келлера депресія — це не лише афективний розлад, а стан, де суб’єкт втрачає здатність спрямовувати лібідинальну енергію назовні, в об’єкти й у дію. Важливим є те, що Келлер розглядає депресію як збоїну в роботі символічного апарату: людина втрачає можливість осмислювати події, впорядковувати досвід, надавати значення собі та іншим. Агресія, замість того щоб спрямуватися назовні, «завмирає» у суб’єкті, перетворюючись на провину, сором і самозвинувачення.Таким чином, психоаналітична терапія депресії, за Келлером, має на меті не лише полегшення симптомів, а й відновлення суб’єктивної динаміки, звільнення заблокованого бажання.

Жак Хассун пропонує концепцію депресії як жорстокості, спрямованої всередину. Він виходить із фройдівської ідеї про те, що в меланхолії агресія, спрямована колись на об’єкт, повертається проти самого суб’єкта. За Хасcуном, депресія — це стан, де Над-Я набуває садистичної сили, постійно осуджуючи, караючи і принижуючи суб’єкта. Внутрішній діалог депресивної людини нагадує судилище, де вона виступає одночасно і обвинуваченим, і прокурором. Це створює застиглу структуру внутрішнього насильства, де депресія стає формою саморуйнівної лояльності до втрати.

Мусса Набаті наголошує на глибинно реляційній природі депресії. На його думку, депресія часто виникає не як реакція на подію сьогодні, а як повторне переживання раннього дефіциту емоційного зв’язку. Він описує депресію як стан, у якому суб’єкт втрачає контакт із «внутрішньою дитиною» — тією частиною себе, яка потребує любові, турботи й безпеки. Коли цей внутрішній зв’язок порушується, доросла людина починає переживати глибоку порожнечу та відчуження від себе. Набаті підкреслює, що депресія може мати й ініціаційний характер: вона показує суб’єкту, де саме він був відчужений від себе, і відкриває шлях до трансформації. Лікування полягає не в «боротьбі» з депресією, а у поверненні до себе, у відновленні внутрішнього діалогу.

Французька психоаналітична традиція пропонує багатовимірне розуміння депресії, яке значно виходить за рамки медичної моделі. У центрі стоїть суб’єкт, його історія втрат, структура бажання, внутрішні образи та символічні механізми, через які він надає сенс світові. Для Крістевої депресія — це «чорне сонце» втрати; для Келлера — блокування бажання; для Хассуна — жорстоке Над-Я; для Набаті — поклик внутрішньої дитини. Попри різні акценти, їхнє бачення сходиться: депресію можна зрозуміти лише тоді, коли слухати історію суб’єкта, його болючі місця, невисловлені слова, «завмерлі» бажання та розірвані зв’язки.

Саме тому психоаналіз не прагне «вилікувати депресію» як симптом, а натомість — повернути людину до самої себе, відкриваючи шлях до нового сенсу, нового бажання і нового способу бути у світі.

Словенська перспектива: депресія, нові симптоми та політична криза

Словенська лаканівська школа — феномен у світовій гуманітаристиці: невелика країна створила потужний інтелектуальний простір, який поєднав лаканівський психоаналіз, філософію, політичну теорію та культурну критику. Її найвідоміші представники — Славой Жижек, Рената Салецл та Алєнка Зупанчич — розглядають депресію не лише як індивідуальний психічний стан, а як симптом епохи, породжений логікою сучасного капіталістичного світу, структурами влади та суперечностями бажання.

На відміну від французької клінічної орієнтації, словенська школа працює на перетині психоаналізу та соціальної теорії, розглядаючи депресію крізь призму ідеології, суб’єктивності та кризи символічного порядку.

Люблянська школа психоаналізу (Жижек, Долар, Зупанчич та ін.) позиціонує себе на перетині філософії, політики та лаканівського психоаналізу. У цьому полі депресія розглядається як:

• симптом капіталістичного дискурсу, де суб’єкт постійно отримує наказ «насолоджуйся», «будь щасливим», «самореалізуйся», а будь-яка втома, смуток чи провал сприймаються як особиста поразка;
• форма «депресивної гедонії» (термін, яким часто описують стан, коли людина нескінченно шукає розваг і задоволення, але відчуває дедалі більшу порожнечу).

У текстах, де обговорюється робота Алєнки Зупанчич, підкреслюється її теза: культ щастя може бути репресивною ідеологією. Постійна вимога «бути щасливим» веде до стигматизації смутку, депресії, тривоги як чогось неправильного, патологічного.

Звідси важливий словенський внесок: депресія — не лише «поломка», а відповідь на неможливі вимоги сучасної культури.

Паралельно з теоретичною люблянською школою в Словенії виникає Словенська асоціація лаканівського психоаналізу (SALP), заснована Ніною Крайнік. Асоціація відкрила першу психоаналітичну бібліотеку в Східній Європі й організовує навчальні програми з акцентом на сучасні симптоми. Їхня серія семінарів «New Symptoms in Times of Political Crisis» прямо ставить у центр:

• тривогу,
• травму,
• меланхолію,
• депресію,

як симптоми, пов’язані з війною, політичними кризами та соціальними зрушеннями.

Для словенських лаканіанців важливо показати, що депресія пов’язана не лише з приватною історією, а й з колективним полем — війною, економічною нестабільністю, політичним насильством, й, відповідно, уникнути редукції до біології, але й не розчинити депресію в абстрактній «культурній критиці» — зберігаючи клінічну чутливість.

Відома словенська аналітикиня й філософиня Рената Салецл, також доводить, що одне з джерел депресії — це тиск суспільства на суб’єкта із запитом бути «успішним», «щасливим», «самореалізованим». Коли людина не витримує цих запитів — виникає відчуття провалу, безсилля, порожнечі. Депресія тут — не просто особиста «вразливість», а реакція на структуру вимог, в яких суб’єкт живе.

Депресія (і тривога, з якою часто пов’язана) — це також прояв того, що пані Рената називає «невизначене бажання»: людина не може чітко сформулювати, чого вона хоче, які її справжні бажання; вона «залипла» у соціальних сценаріях. Відсутність знаку-обʼєкта бажання веде до відчуття «ніщо», що може перерости в депресію. Для Салецл психічні симптоми (тривога, депресія) — не просто «хвороба», а сигнали того, що структура соціальних, культурних і суб’єктивних відносин зламана: «щастя» як обов’язкова норма стає такою, що породжує рівно протилежні стани — відчуття неможливості жити, невідповідності, самотності. Водночас вона підкреслює: те, що називаємо «депресією», часто є реакцією на екзистенційну кризу сенсу — відчуття, що ні соціальні ролі, ні кар’єра, ні «успішне життя» не дають відповіді на базові питання: хто я? чого хочу? що для мене справді важливо?

Рената Салецл допомагає побачити, що депресія — не лише індивідуальна біологічна чи психологічна проблема, а соціальний феномен, пов’язаний з нашими культурними очікуваннями та економічними / ідеологічними структурами. Такий підхід дає змогу ставити під питання норму «бути щасливим» і визнати: смуток, сум, криза сенсу — можуть бути закономірною відповіддю на вимоги сучасного світу. У світі, де часто пропонують «шляхи до щастя» (успішну кар’єру, саморозвиток, продуктивність), підхід Salecl відкриває простір для критичного осмислення: чи дійсно ми хочемо те, що нам «продають».

В цілому, у словенській лаканівській традиції депресію можна прочитати як:

• мовчазний протест проти вимоги постійної продуктивності та щастя;
• відмову грати роль, нав’язану ринком, державою чи сімейними сценаріями;
• симптом політичного безсилля: коли суб’єкт не бачить шляху дії, страждання «згортається» всередину.

Тут депресивний суб’єкт не просто «хворий», він часто дуже точно відчуває суперечності суспільства — просто не знаходить способу їх артикулювати й перетворити на дію.

Таким чином, Рената Салецл у своїх працях про страх, тривогу та вибір (Tyranny of Choice, On Anxiety) розглядає депресію як результат надмірного тиску індивідуального вибору та ідеології самореалізації. У книзі «Тиранія вибору» Салецл показує, що сучасна людина живе у світі, де вона має «бути автором свого життя». На практиці це породжує не свободу, а постійне явідчуття провини: Якщо ти не щасливий — це твоя вина. Якщо ти в депресії — ти «неправильно вибрав».Така моральна індивідуалізація страждання веде до депресивних станів, бо суб’єкт стикається з неможливістю відповідати ідеалам успішності. Салецл критикує сучасну індустрію психологічних порад, лайф-коучингу та позитивної психології, яка патологізує смуток і перетворює щастя на нормативний імператив. Депресія тут — спосіб тіла й психіки сказати «ні» нестерпному соціальному наказу. Для Салецл депресія — це не приватний недолік, а реакція на соціальні структури нерівності, нестабільності та перманентного страху майбутнього.

Алєнка Зупанчич працює на перетині психоаналізу і філософії, зокрема — з питанням етичної й онтологічної негативності. У своїх роботах (Ethics of the Real, What Is Sex?) вона пропонує розуміння депресії як симптому розриву між суб’єктом і вимогою насолоди, яку нав’язує культура. Зупанчич критикує сучасний культ щастя: воно стало формою суспільної дисципліни.Коли щастя стає обов’язком, депресія постає як опір — іноді несвідомий — вимозі «бути задоволеним».На думку Зупанчич, депресія пов’язана з неможливістю суб’єкта прийняти власну негативність, тобто неповноту, відсутність, втрату.

Культура, що вимагає позитивності, не дає місця для досвіду болю чи провалу, і тому цей досвід повертається як депресивний симптом. Зупанчич працює з лаканівським Реальним: там, де суб’єкт стикається з тим, що не піддається символізації, настає депресивна «порожнеча» — не тому, що «нема сенсу», а тому що сенс не може бути організований навколо травми, яка не вписується в мову.

Словенська школа як ціле: депресія як симптом епохи посттравматичного капіталізму. Попри різні інтелектуальні акценти, представників словенської школи об’єднує кілька ключових ідей: депресія — це не індивідуальна поломка, а соціально-психічний симптом. Вона виникає там, де суспільство вимагає постійної успішності, продуктивності та задоволення. Депресія — це криза бажання. Не тому, що «людина не хоче», а тому, що її бажання структуроване логікою ринку, який змушує бажати, але водночас позбавляє справжнього об’єкта бажання. Депресія — політична. Це реакція на культуру страху, нестабільності, надмірного вибору, розпад колективних форм сенсу. Депресія — це простір критики, а не тільки страждання. Словенські мислителі бачать депресивний симптом як сигнал того, що в суспільному порядку щось не працює.

Що спільного між французьким і словенським психоаналітичним баченням депресії?

Попри відмінності контекстів (велика постколоніальна Франція та маленька постсоціалістична Словенія), їхні психоаналітичні підходи мають кілька спільних рис:

По-перше, це опір біологічній редукції. Депресія не зводиться до серотоніну. Вона завжди вписана в історію бажання, стосунків, втрат і символічних координат. По-друге, нентральність мови; психоаналітики «лікують словом» — слухають, як людина говорить про свою депресію, які метафори використовує, які мовчання з’являються, де фраза обривається. Розрізнення смутку, меланхолії й депресивного симптома – вкрай важливі. Бо смуток може бути нормальною реакцією на втрату, меланхолія — коли втрата стає «чорною дірою» в самому Я, а симптом — це те, як суб’єкт структурує цю втрату й страждає від неї.

По-друге, важливий соціальний вимір. Депресія завжди вписана в певний соціально-політичний горизонт — від французьких дискусій про місце психоаналізу в психіатрії до словенських курсів про депресію як «новий симптом» доби війни й кризи.

Не «повернути до норми», а дати місце суб’єкту

Для французьких і словенських психоаналітиків мета - не просто «зняти симптом» або «підвищити функціонування», а допомогти суб’єктові знайти власне слово для свого страждання, виявити, як депресія вписана в його стосунки з Іншим (батьки, партнер, суспільство, Бог, держава, ринок). А також відкрити можливість інакшого ставлення до власного бажання, провини, вимог. Ліки при цьому не заперечуються, але вони розглядаються як засоби, які не зачіпають радикально структуру суб’єктивності.

У лаканівському ключі депресія часто пов’язана з жорстоким Над-Я: внутрішній голос, який каже «ти недостатньо стараєшся», «ти маєш бути щасливим», «ти нічого не вартий». Тому психоаналітична робота дозволяє: розпізнати цей голос як не власний, а пов’язаний з історією сім’ї, культури, ідеології й відокремити себе від нього настільки, щоби з’явився простір для власного бажання. Постлаканівський психоаналіз пропонує складне, але винятково глибоке бачення депресії. Вона постає не як «хвороба мозку», а як:

• обвал символічних опор,
• криза бажання,
• зіткнення з Реальним,
• наслідок ідеології насолоди й продуктивності,
• новий симптом епохи пізнього капіталізму.