Від реального політичного, фальшивого, символічного й уявного тіла - до його перерозташування у психоаналізі
Стаття присвячена аналізу проблеми тіла в сучасному психоаналізі. Психоанлітики Д. Анз’є, Дж. Макдугалл, С. Орбах, А. Лемми, Н. Даймонд, Т. Огдена, В. Цолас, К. Анз’є-Преммерер та інші розглядають різні виміри тілесності: тіло як оболонка Я, психосоматичне «інсценування» конфліктів, культурно-гендерні конструкти тіла, міжтілесність у аналітичних стосунках, а також виклики цифрової культури. Загалом, ми розуміємо, що тіло в психоаналітичній перспективі є не лише біологічною даністю, а й місцем перетину несвідомого, міжособистісних відносин і соціальних дискурсів.
Постановка проблеми: «криза тілесності» сьогодніУ клінічній практиці останніх десятиліть тіло дедалі частіше постає не як «фон» психічного життя, а як головна сцена суб’єктивності. Розлади харчової поведінки, які насправді є психічними проблемами, дисморфофобія, повторні пластичні операції, хронічні психосоматичні скарги, самопошкоджувальна поведінка, залежність від фільтрів та «ідеального» образу в соцмережах — усе це вказує на глибоку кризу відношення до власного тіла. Сюзі Орбах у книзі «Bodies» прямо говорить про «кризу тілесності»: тіло перестало сприйматися як даність, воно перетворюється на об’єкт нескінченного проєктування, контролю та комерційного використання. Вона підкреслює, що сучасне тіло — це не просто результат ДНК, а продукт соціальних і культурних конструктів, які буквально «вбудовуються в шкіру» суб’єкта. На цьому тлі психоаналіз пропонує не лише опис феноменів, а модель розуміння тіла як місця зустрічі психічного, міжособистісного і культурного.
Теоретичний контекст: від Фройда до сучасних авторівФройдова теза про те, що Я є передусім тілесним Я, тобто проєкцією поверхні тіла в психіці, залишається відправною точкою для більшості сучасних підходів до тілесності. Саме цю лінію розвивають Д. Анз’є, Ж. Макдугалл, С. Орбах, А. Лемма, Н. Даймонд, Т. Огден та ін.). Сучасні дослідження тіла в психоаналізі можна умовно згрупувати навколо кількох осей: 1. Тіло як оболонка Я (Д. Анз’є, Н. Даймонд). 2. Психосоматичні «театри» тіла (Дж. Макдугал). 3. Культурно-гендерні конструкти та політика тіла (С. Орбах, А. Лемма). 4. Міжтілесність і аналітичні стосунки (Н. Даймонд, Т. Огден). 5. Тіло в умовах пізньої модерності й цифрової культури (В. Цолас, К. Анз’є-Преммерер та ін.). 

Тіло в психоаналізі: не «оболонка», а моваУ психоаналізі тіло розглядають не просто як біологію, а як спосіб, яким говорить несвідоме. Ми можемо мовчати словами, але тіло мовчати не вміє: ком у горлі, коли треба «проковтнути» образу, важкість у грудях, коли щось «тисне» емоційно, напруга в щелепі, коли стримуємо злість, втома без видимих причин, коли хочеться «випасти» з життя. Це не означає, що всі симптоми — тільки «від нервів». Але психоаналітик запитує: що хоче сказати через це тіло твоя психіка?
Лакан і французька школа: тіло між Уявним, Символічним і РеальнимФранцузька школа психоаналізу, насамперед Жак Лакан, Франсуаза Дольто та П’єра Оланьє, радикально переосмислюють співвідношення тіла, мови й суб’єкта. Для них тіло — не лише біологія і не лише «оболонка Я», а місце, де перехрещуються Уявне, Символічне та Реальне, де розгортається історія суб’єкта в полі мови й погляду Іншого. У доповіді «Стадія дзеркала як творець функції Я» (1949) Лакан описує момент, коли дитина впізнає себе в дзеркалі: це не просто пізнавальний акт, а подія конституції Я через образ тіла. До цього, за Лаканом, тілесний досвід немовляти позначений як corps morcelé — «роздрібнене тіло»: фрагментовані враження, некоординовані рухи, відсутність переживання цілісної форми. Дзеркальний образ, навпаки, дає Gestalt повного тіла, випереджальну єдність, якій дитина ще не відповідає на рівні моторики, але з якою вона себе ототожнює. Ця ідентифікація створює Уявне Я — цілісне, красиве, контрольоване тіло й водночас є відчужувальною: суб’єкт відтепер залежить від зовнішнього образу й погляду Іншого (того, хто стоїть за спиною перед дзеркалом). Клінічно це означає, що «проблеми з тілом» — дисморфофобія, нелюбов до власного тіла, «життя в Instagram-образі» — можуть розумітися як конфлікти в полі Уявного: між досвідом «роздрібненого», тривожного, слабкого тіла і вимогою відповідати ідеалізованому, цілісному образу, який підкріплюється культурою й поглядом Іншого. Пізніше Лакан говорить фактично про три «тіла»: реальне — те, що ніколи повністю не зводиться до образів і значень (органи, fluids, болі, вразливість, «дірка» в будь-якому конструйованому сенсі); уявне — тіло як цілісний, естетизований образ (dzеркальний образ, селфі, «ідеальна» фігура); символічне — тіло, яке позначається мовою, нормами, діагнозами, юридичними й культурними означниками (стать, вік, діагноз, ІМТ тощо). Напруга між цими трьома рівнями — одне з пояснень сучасної «кризи тілесності», бо реальне тіло хворіє, старіє, болить (реєстр Реального), суб’єкт прагне відповідати уявному образу (реєстр Уявного), посиленому медіа й рекламою, а символічний регістр (мова лікарів, психіатричні/дієтичні дискурси, нормативні моделі гендеру) встановлює, «яким тіло має бути».
Психоаналітична робота, в лаканівській перспективі, не «виправляє» тіло, а допомагає суб’єктові перетнути ці регістри, знайти власне місце між ними, де можлива не тільки ідентифікація з образом, а й символічне означення власного тілесного досвіду.
Франсуаза Дольто: несвідома тілесна образністьФрансуаза Дольто — ще одна ключова фігура французької школи — розробляє поняття «несвідомого образу тіла» (image inconsciente du corps). У однойменній праці вона розрізняє схему тіла (schéma corporel) — більш-менш універсальну для виду нейрофізіологічну організацію тіла (де руки, де ноги, як я рухаюся) і образ тіла (image du corps) — унікальну, історичну, несвідому конфігурацію, яка формується в стосунках, мові й заборонах. На відміну від Лакана, Дольто підкреслює, що ще до дзеркала існує первинний, внутрішній тілесний нарцисизм, організований навколо дихання, голосу, запахів, внутрішніх відчуттів; дзеркальний етап не початок, а радше кульмінація й перезапис уже наявної несвідомої тілесної образності. Для Дольто тому патологія образу тіла — це завжди провал символізації, «непочутий» або спотворений мовний адрес до дитини (відсутність слів, пояснень, інтердикцій), або ж травматичні події (хвороби, госпіталізації, операції, розлуки) закарбовуються як блоки в несвідомому образі тіла, якщо вони не супроводжені мовою, що надає сенс. Цей підхід доповнює лаканівський: якщо Лакан показує структурну роль образу тіла в Уявному, то Дольто робить акцент на історичній та реляційній конституції тілесного образу, тісно пов’язуючи його з якістю мовного й емоційного середовища дитинства.
П’єра Оланьє, яка належить дл французької аналітичної традиції, говорить про насильство інтерпретації й тілесне «оригінарне» («La violence de l’interprétation. Du pictogramme à l’énoncé»), але полемізує з Лаканом, висуваючи на передній план тіло й афект. Вона описує три рівні репрезентації: originaire — найпервинніший рівень, тісно пов’язаний із сенсорним досвідом тіла, зонами задоволення та болю, піктограму — первинні образи-відбитки взаємодії з об’єктом, енонсе (énoncé) — вербальні висловлювання, пов’язані з формуванням Я. Оланьє показує, що насильство інтерпретації може виникати там, де мова дорослого (символічний рівень) надто грубо й рано накладається на ті тілесні й афективні записи, які ще не готові до вербалізації. У такому разі суб’єкт не засвоює інтерпретацію, а переживає її як вторгнення в тілесно-афективний простір, що може вести до психотичних або важких соматичних проявів. Для нашої теми це важливо з двох причин: Оланьє радикально центрує тіло й афект як вихідний пункт суб’єктивності, а не як «наслідок» символізації та ставить етичне питання до практики аналітика: будь-який інтерпретативний жест має враховувати тілесну «носійність» несвідомого досвіду, інакше він ризикує повторити первинне насильство.
Отже, Лакан і французька школа загалом зміщують центр ваги в бік структурної й мовної обумовленості тілесного досвіду. Стадія дзеркала, концепція «роздрібненого тіла» та трьох тіл (реального, уявного, символічного) у Лакана, несвідома тілесна образність Дольто та теорія «оригінарного» й піктограми в Оланьє дозволяють бачити в тілі не лише носія симптомів, а й точку, де суб’єкт конституюється як такий — у погляді, мові, заборонах і значеннях, що «пишуться» по тілу.