Релігія і психоаналіз: ЛаканVSФройд
Лакан
Приміром, французький психоаналітик Жак Лакан, вагома постать у світовому психоаналізі, припустив, що «дзвони переможуть психоаналіз» - цей вислів він у різних смислових конфігураціях промовляв і на семінарах 70-х, і під час інтерв’ю. Але Лакан прославляв Реальне, мову і мовлення, нестачу, і, головне, бажання. Тож, говорячи про «дзвони», мав на увазі, що релігія дає надію, а психоаналіз спрямовує суб’єкта до відповіді на питання «чи хочеш ти того, чого бажаєш?», та спонукає взяти відповідальність за все, що відбувається у житті, не ставлячи Бога в це місце. Він не критикує релігію, як це робив Фройд (моя стаття більш про фройдівську позицію, бо вона дає поштовх до міркування історичної сутності суб’єкта). Навпаки, Лакан визнає її силу, ефективність й невмирущість. Але робить це з іронією (бо це добре – іронізувати там, де це стосується догм), й у власному стилі: «Релігія завжди переможе психоаналіз, бо вона краще працює з людським бажанням».
На відміну від Фройда, який вважав що «релігія – це ілюзія» («Майбутнє однієї ілюзії», 1927), дитячий етап людства, і з розвитком науки вона зникне, Лакан у Семінарі ХХ (1972-1973) говорить: «Релігія – це те, що повернеться завжди. Вона переможе, бо дає смисл там, де психоаналіз відкриває лише брак, нестачу». Тобто психоаналіз розкриває несвідоме, бажання як результат нестачі, нестачу сенсів, а релігія наповнює цей брак смислом віри, тож люди воліють до релігії, коли їм надто боляче зустрічатися з Реальним. Реальним – невимовним, з тим, що не можливо символізувати, знайти слова. Лакан говорить, що дзвони переможуть психоаналіз, і має на увазі релігію як інституцію, яка кличе до єдності, смислової спільности, а психоаналіз – практика, яка виявляє розрив, невідповідність, драму буття. Тобто людству цікавіше і спокійніше надати перевагу дзвонам (вірі в краще), ніж власному бажанню (нестачі). Тобто релігія – дискурс явного смислу у вірі, дискурс, який надає смисл там, де його немає, а психоаналіз – дискурс бажання, який знімає навантаження смислом. Тому Лакан іронізував: «Церква краще працює, ніж психоаналітик. Вона всіх заспокоїть, усім пояснить, усіх врятує».
У Лакана немає однорідної, системної «теорії релігії», але є кілька ключових місць і тем у Семінарах, через які проходить його позиція. Отже, релігія для Лакана - поле, де перетинаються Символічне, Уявне і Реальне, і ось кілька важливих ідей, які Лакан формулював:
1. Релігія ≠ наука; але релігія як відповідь на Реальне. Психоаналіз зберігає справу з суб’єктивним, з несвідомим. Релігія, за Лаканом, функціонує як спосіб керувати тим, що він називає “Реальним” , тим, що не піддається символізації й словам, тим, “що не працює” у світі.
2. “Бог не мертвий, але Бог несвідомий”. Одна з формул, яку приписують Лакану: те не те, щоб Бог “помер”, але він стає частиною несвідомого, тобто не (лише) як об’єкт віри, але як елемент психічного апарату, символу, імпліцитної структури.
3. “Ім’я-Отця” (Nom-du-Père): у лаканівському психоаналізі є центральний концепт “Ім’я-Отця” як символічний принцип, який структурно функціонує подібно до релігійного символу батька, закону, авторитету. Nom-du-Père проходить є важливим у перетині культури, символіки, релігії та психоаналізу.
4. Релігія як “тримач значення” / “утіха перед Реальним”
У інтерв’ю “The Triumph of Religion” (1974) Лакан казав, що у міру того як наука просувається, реальність (те, що наше знання не охоплює, те, що “не працює”) стає все більш болісною, і релігія бере на себе функцію полегшення, утилізації значення, утіхи перед тим, що інакше стало б занадто тяжким.
5. Етичний вимір та бажання. Лакан пов’язує бажання із суб’єктивною правдою, зі структурою Символічного. Релігія, з точки зору етики, має щось спільне з психоаналізом у тому, що змушує людину стояти перед Словом, перед законом, перед тим, що перевищує Я.
Отже, Лакан не розглядав релігію як питання віри чи моральності, а як символічну структуру, що організує людський досвід. Для нього Бог - це не істота, а знак у мові, «місце Великого Іншого» (le grand Autre), тобто джерело смислів, закону й мови. У релігії, як і в психоаналізі, діє логіка несвідомого, де бажання, брак і символи визначають суб’єкта. «Бог - це не хтось, хто існує; це ім’я місця, де мова говорить про себе».
Лакан казав, що релігія - це геніальна людська конструкція, яка допомагає впоратись із фундаментальним браком сенсу у світі. Бо людина народжується в розщепленні між бажанням і мовою, і шукає гарантію, що сенс існує. Релігія дає цю гарантію, пропонуючи всеосяжний сенс і Великого Іншого, який відповідає. «Релігія завжди переможе психоаналіз, бо вона краще лікує від тривоги перед відсутністю сенсу».
Він багато міркував про християнство, особливо про фігуру Христа як «символічного суб’єкта бажання». Його цікавила сцена Розп’яття як момент, коли сам Бог зазнає браку, нестачі й мовчання Великого Іншого («Боже мій, чому Ти мене покинув?»). Це, припускає Лакан, свідчить, що навіть у Бога немає остаточного гаранта сенсу, і саме це робить християнство унікальним.
Лакан визнавав, що психоаналіз і релігія мають схожі функції: вони обидва працюють із людським стражданням і бажанням. Але релігія заспокоює, пропонує готовий сенс. «Психоаналіз не обіцяє спасіння. Він лише дозволяє суб’єкту зустрітись зі своїм бажанням». У своїх пізніх семінарах (1970-ті) він говорив, що в майбутньому релігія тільки посилиться, бо вона адаптується до будь-якої форми суспільства і завжди пропонує велику, символічну відповідь на нестачу, яку людина відчуває. «Релігія повернеться ще сильнішою, ніж будь-коли, бо вона знає, як говорити до людської слабкості».
А що ж Фройд?
Фройд
Піонера психоаналізу Зігмунда Фройда цікавило те, що написане на полях так званого здорового глузду, бо найцікавіше - поза розумінням. Це бажання виникло і спрямовувало його до досліджень і в клініці Шарко, і в роботі з пацієнтами, і в міркуваннях щодо свідомого і несвідомого, потягів до життя і смерті, питанні перенесення, лінгвістичного виміру психічного, створювання нозологічних критеріїв тощо. Згодом психоаналіз вийшов далеко за рамки терапії.
Фройд намагається зрозуміти людську душу. Це бажання й зближує його з поетами і філософами під гаслом “Логос - наш бог”. Однак надзвичайна складність і парадокс полягає у тому, що душа як така недоступна для дослідження. Коли Фройд займався медициною, неврологією, то об’єкт був зрозумілий. Коли він захопився психопатологією, об’єкт став абстрактним, і перший психоаналітик з тих пір наголошував, що несвідоме недоступне як таке, ми маємо справу лише з його проявами, слідами, викривленнями, вторгненнями, які вказують на іншу сцену несвідомого - помилкових дій, переказів сновидінь, гумору, симптомів тощо.
Сенс вивчення релігії З. Фрейд вбачав у тому, щоб перетворити метафізику на метапсихологію. З огляду на специфіку різноманітних проявів релігійної свідомості подібна постановка питання цілком правомірна. На відміну від інших дисциплін саме психоаналіз вивчає релігію крізь призму людської психіки, розкриває психологічні закономірності її виникнення, розвитку й функціонування. Те, що несвідоме недоступне, приводить Фройда до міркування про метапсихологію. Метапсихологія, безумовно нагадує нам про філософську метафізику Аристотеля. Поступово Фройд починає розуміти під метапсихологією триєдиний методологічний підхід, що дозволяє розглядати психічні феномени з трьох сторін - топічної, динамічної та економічної. Між тим він свідомо утримував себе від того, щоб перетворити метапсихологію у філософський світогляд, бо система має бути відкритою, проте не цілісною, не всеохоплюючою, не параноїдальною.
На шляху пошуку істини Фройд попереджає послідовників, що саме вичерпне тлумачення недоступне, бо неможливо усвідомити все, не варто шукати у всьому прихований сенс, ми ніколи ні в які глибини не занурюємося, а вивчаємо психічну поверхню, а пошук подвійного дна, тайного сенсу, тлумачення всього на світі наближає до параноїдального марення, яке й є насправді ідеальною системою, параноїдальною машиною. Тому у 1937 році поняття тлумачення Фройд змінює на поняття конструкції. Бо під час психоаналізу відбувається не стільки оновлення історії суб’єкта, скільки її створення. Проте конструкція завжди неповна, незавершена, незакінчена. Завжди є щось невичерпне “не-все”. Отже, на щастя, нам не дано зрозуміти і усвідомити все. Найцікавіше - результат, а пошук, шлях, процес. Цьому нас і вчить Фройд.
У різних теоріях виділяються певні чинники, види, особливості неврозу. Однак основним фактором, що впливає на його виникнення та розвиток, який визнається всіма психоаналітиками, є внутрішній конфлікт. Зигмунд Фройд вважав, що сам психоаналіз - це вчення про неврози. Невротизуючий механізм починає формуватися в ранньому дитинстві, коли утворюється конфлікт між потягами та неможливістю їх здійснення, задоволення у реальному житті. Травма утворюється тоді, коли подразник вивільняє величезну кількість енергії, з якою не може впоратися. Невротичні симптоми - заступники того, що не здійснилося і було витиснено зі свідомості. Ці симптоми, що виконують захисну функцію, є невдалою спробою володіння хворобливими переживаннями.
Щоб далі говорити про невроз, ми маємо окреслити дві топічні моделі психічного апарату, надані Фройдом. Перша: свідоме - передсвідоме (цензура) - несвідоме. Друга: Над-Я - Я - Воно. І, якщо зробити квінтесенцію з вчення Фройда щодо неврозів, можемо виокремити і виділити наступний ряд позицій. В основі неврозу полягає “обурення” Воно (відносно несвідоме) проти зовнішнього світу, вираження його невдоволення або нездатності пристосуватися до реальної необхідності. У невротиків хвороба відбивається з їхнього ставлення до світу, коли воно порушено, а реальні об'єкти замінюються і поєднуються з уявними образами, висхідними до спогадів. Наслідок неврозу - віддалення від реального життя. Бо суб’єкт знаходить її нестерпною для себе, в цілому або в частині. Тобто невроз - це результат конфлікту між Я і Воно. При неврозі суб’єкт не заперечує реальності, але наче хоче нічого знати про неї. Механіка неврозу, згідно з Фройдом, наступна: імпульс потягу у Воно блокується Я, витісняється, замість витісненого виникає симптом (або компроміс). Над-Я - інстанція, яка перебирає роль представництва вимог реальності.
Початок неврозу, архаїчно, це спосіб прийняття законів в онтогенезі та філогенезі, обмежень культури, це невдоволеність заборонами. А далі - втеча від дійсності, прагнення її уникнути, конфлікт із нею, ще далі - розрив із реальністю внаслідок конфлікту, а згодом формується фантастичний світ, область, відокремлена від зовнішнього світу.
Також ми можемо сказати, що у суб’єкта обсесивного, невроз є вираженням внутрішньо-психічного конфлікту, це свого роду “гамлетівське” питання: бути чи не бути, живий я чи мертвий. Зняти тривогу, подолати конфлікт суб’єкт намагається в різний спосіб: від безневинної прокрастинації до релігійного фанатизму. Звичайно, тут також панують невротичні наївні забобони, на яких спочивають ілюзії суб’єкта. І ця фантастична частина реальності належить до регістру уявного в невротичному невизнанні, відмові, відторгненні реальності, тому ми констатуємо звернення до фантазії. Зі світу фантазії (образ «комори») невроз запозичує матеріал і зразки для нових бажань, які зазвичай задовольняються завдяки регресії в попередню стадію. Новий фантастичний світ частково спирається на основну частину реальності, від якої невротик не захищається, проте цій частині реальності надається особливе значення і сенс, обумовлені фантастичною конструкцією.
У невротиків зустрічаються амнезія і «спогади, що покривають», за якими перебувають несвідомі переживання, що спровокували невроз. Значну роль відіграє первинний процес, тобто тип психічної активності, в якому частина приймається за ціле, мислення спрямовується принципами згущення, переміщення. Такий тип активності характерний для дітей і первісних людей як тип мислення на самому початку психічного розвитку. Симптоми ж виступають як засіб контролю над імпульсами та як спосіб їх задоволення. На думку Фройда, крім вищезгаданих причин, у неврозі важливу роль відіграють фрустрація, фіксація на певному переживанні, тенденція до конфлікту, гіперчутливість його до невдоволення, тобто нездатність витримувати неприємні переживання.
Фройд виокремлював психоневроз, який зумовлений причинами, що перебувають у минулому, викликаний конфліктом Я і Воно; актуальний невроз; травматичний невроз, який викликаний сильним потрясінням, емоційним шоком у зв'язку з пережитою ситуацією смертельної небезпеки; невроз характеру; нарцисичний невроз; невроз органу (психосоматичний); дитячий невроз як попередник дорослого тощо.
Також З.Фройд говорив і про колективний невроз, який особливо важливий у дискусії ставлення суб’єкта до релігії і власне релігії як такої.
Отже, якщо психоаналіз - це шлях до втрати ілюзій, а невроз - результат невдоволення входженням людини у культуру, прийняття нею обмежень, тобто закону в онтогенезі й філогенезі (заборона батьковбивства, інцесту, канібалізму), то звернемося до питання, чи можливий колективний невроз, і чого позбувається чи набуває суб’єкт у масі. “Маси ніколи не знали жаги істини. Вони потребують ілюзій, без яких не можуть жити”, писав Фройд у праці “Психологія мас і аналіз людського Я”.
Фройд, який називав себе “іудеєм-атеїстом”, неодноразово звертався до питання відносин релігії та психоаналізу. Його підхід до релігії можна вважати скоріше антропологічним, ніж теологічним. Така, наприклад, думка французького релігієзнавця Одона Валле, який вважає, що Фройд розглядав питання релігії головним чином як факт цивілізації, і обговорення віровчення для нього не таке важливе, як її вплив на суспільство та на індивідів. Хоча Фройд уникав певної позиції в богословських питаннях, однак неодноразово повідомляв про свій атеїзм, як, наприклад, у роботі “Релігійне переживання” (1928), де він відповідає на питання молодого американського лікаря, який написав йому про пережитий містичний досвід.
На думку Фройда, за історію свого існування людство змінило три головні способи бачення світу: анімічне (міфологічне), релігійне та наукове.
З його психоаналітичного погляду, релігія постає як захисна міра людини проти власних несвідомих потягів, які у релігійних віруваннях набувають специфічних форм задоволення, завдяки чому внутрішньо-психічні конфлікти суб’єкта, тривожні процеси зіткнення свідомого і несвідомого дещо втрачають свою гостроту. Таке розуміння релігії збігалося з раннім фройдівським трактуванням культурного розвитку людства. Фройд виходив з того, що частина реалізації несвідомих потягів здійснюється на користь релігії, різноманітні обряди і ритуали якої символізують зречення людини від реальних почуттів, щоб потім отримати легке вмирання і подальше райське блаженство за помірність тілесних насолод. Ця думка була висловлена ним у роботі “Культурна сексуальна мораль і сучасна нервозність”. Тут Фрейд підкреслював, що часткові пристрасті, від задоволення яких суб’єкт відмовлявся, приносилися в жертву Богу, і отримане таким чином загальне благо було оголошено священним.
В основу психоаналітичного розуміння релігії Фрейдом була покладена здатність людини до витіснення, сублімування несвідомих потягів, проектування їх у зовнішнє, і символічному задоволенню соціально неприйнятних, заборонених бажань. У всякому разі, від початку своєї дослідницької і терапевтичної діяльності як засновника психоаналізу він дотримувався тієї думки, що значна частка міфологічного світогляду, що простягається навіть і на нові релігії, являє собою не що інше, як проектовану в зовнішній світ психологію.
Праця “Нав'язливі дії та релігійні обряди”(1907) - початкова, в якій психоаналітик став порівнювати культову поведінку вірян та нав'язливі дії невротиків, вважаючи, наче повторення ритуалів є вираженням невротичних обсесивних дій, а також покаяння є способом зниження обсесивної тривоги і подальшого контролю, що, власне, і є невротичною особливістю.
У цікавому багатогранному дослідженні “Спогади Леонардо да Вінчі про раннє дитинство” (1910) Фройд доводить ідею про зв'язок релігії з інфантильними комплексами і висловлює думку, що образ Бога у монотеїстичних релігіях формується на підставі образу власного батька з трансфером несвідомих комплексів, зокрема, едипального, і сильних несвідомих переживань у вигляді страху кастрації. На переконання Фройда, напрацювання у сфері психоаналізу показали, що особистий Бог - не що інше, як звеличений батько. Крім того, роздуми про природу і сутність релігії привели психоаналітика до висування ідеї, згідно з якою виникнення релігійності пов'язане з тривалою безпорадністю людини, яка від народження потребує захисту і покровительства.
Одна з найпотужніших, знакових праць Фройда - “Тотем і табу” - саме про концепцію виникнення первісних вірувань, передусім тотемізму. Релігія, на думку психоаналітика, вийшла з системи тотемів і табу, які збереглися донині у багатьох традиційних суспільствах, наприклад, у країнах Африки та Австралії, а колись існували в усіх народів. Тотем, власне, і є видозмінений бог будь-якої сучасної монотеїстичної релігії. Але й тотем мав попередника. Ним є ні хто інший, як ватажок (Батько) первісної спільноти, якого наші далекі предки боялися і шанували одночасно. Настільки боялися і настільки шанували, що його одного разу всі сини племені зібралися і вбили, потім з'їли. Поїдання ж того, ким захоплюються чи бояться дикуни, пов'язане безпосередньо з отриманням сили і принади того, кого поїдають.
З цього древнього акту канібалізму предків випливає, мабуть, як індивідуальне почуття провини, а й різні стадії розвитку соціальної організації людства, від примітивного тотемізму до колективної моралі, що забезпечує наступність життя. Релігія стала явищем того самого порядку, і тут ми можемо простежити розвиток від стародавньої тотемічної релігійності до сучасного християнства, заснованого на постулаті первородного гріха, здійсненого першими людьми проти Бога Отця. Тотемічне жертвопринесення лежить в основі всіх релігій.
Фройд йде далі й показує, що релігія є крайнім виразом амбівалентності у відношенні до батька: за його усуненням слідувала його ідеалізація, звеличення, перетворення на божество племені. Згадка про перший великий акт жертвопринесення стала вічною і непорушною, і подальші різноманітні шляхи розвитку релігійної думки стали формою раціоналізації. Фройд показує, як це знайшло свій відбиток у християнстві, у тому, що Христос пожертвував власним життям за спадковий гріх людства (братів). У християнському міфі первородний гріх, безсумнівно, випливає з образу Бога Отця.
Саме ця якість - буквальність, відсутність переносного сенсу, символізму та абстрактного мислення є спільною для дикунів, маленьких дітей та невротиків.
Фройд тут також намагається пояснити універсальний характер едіпового комплексу, зокрема ту роль, яку він відіграє у становленні особистості кожного індивіда. Первинний злочин батьковбивства, а його думку, передаватиметься з покоління в покоління шляхом філогенезу, і почуття провини за це перше вбивство виявлятиметься в кожному індивіді у формі едіпового комплексу. Фройд, втім, обмовляється: можливо, стародавні предки і не вбивали Батька, а зробили це лише у своїх несвідомих думках, замінивши його тотемом (а пізніше – розіп'ятим Ісусом Христом, якщо йдеться про християнство). Але, враховуючи звичаї дикунів діяти, а не міркувати, Фройд робить ще одне застереження, що спочатку було діяння. З почуття провини за вбивство ватажка виникло те, що пізніше назвуть первородним гріхом. Усі пізніші релігії (які з язичницьких перетворилися переважно на монотеїстичні) зберігають цей мотив тотемної жертви. Бог у них - це піднесений на небо Батько, а спокута первородного гріха відбувається через жертву Сина.
Коли у 1927 р. Фройд писав “Майбутнє однієї ілюзії”, ним рухала, поза сумнівом, внутрішня дослідницька потреба і бажання відповісти на релігійні пошуки друга Ромена Роллана, який у 1919 році видав п'єсу “Лілюлі” (її назва – Liluli - ономатопея, тобто звуконаслідування до слова ілюзія) і присвятив її “Руйнівнику ілюзій, професору доктору Фройду”. Фройд у відповідь вибрав для своєї книги назву, що відсилає до Лілюлі. Роллан багато писав про релігійне почуття, яке він порівнював із “океанічним почуттям”. Фройд його підхопив і осмислив у знаковій праці “Невдоволення культурою” (1930). Публікація “Майбутнього однієї ілюзії” викликала негайний резонанс, і книга стала предметом запеклих суперечок. Друг Фройда, цюріхський пастор Оскар Пфістер опублікував виразну відповідь на неї під назвою “Ілюзія одного майбутнього” (1928), в якому наголошував, що Фройд змішує релігію та віру.
Отже, ідея Бога сформувалася, на думку Фройда, за образом ставлення дитини до батька. Фройд уточнює, що розглядає лише остаточну фазу, якою є сучасна християнська цивілізація західних білих рас, і що він залишає осторонь вивчення інших форм релігії. Що змусило людей замінити тварину-бога, образ якого лежить в основі тотемізму, на бога в образі людини? Фройд відповідає, використовуючи поняття дитячої безпорадності, яке він запровадив у 1926 р. у роботі “Гальмування, симптом та тривога”. Саме фізична та психічна безпорадність маленької дитини спонукає його шукати допомоги спочатку у матері, потім у батька, перед яким дитина відчуває як страх, так і захоплення. На думку Фройда, почуття безсилля дитини, безпорадності є основою релігії.
Фройд запитує: чим підтвердити релігійні ідеї? На його думку вони, такі важливі для нашого культурного надбання, парадоксальним чином засновані на не дуже міцних доказах: ми не можемо вважати серйозним доказом той факт, що в це вірили ще наші предки або що докази відомі з давніх-давен. Не можна визнати доказом і Credo quia absurdum («Я вірю, тому що це абсурдно») отців церкви, що означає, наче релігійне вчення вище за розум і що йдеться про внутрішнє відчуття його правдивості. До того ж, суто індивідуальний досвід не зацікавив би інших. Але в такому випадку, як же релігійні ідеї змогли зробити такий значний вплив на людство незалежно від аргументів розуму?
Відповідаючи, Фройд стверджує, що релігійні ідеї - це ілюзії, бо вони є здійсненням найсильніших і щирих бажань людства. Ці бажання ґрунтуються на дитячій безпорадності та на страху перед небезпеками існування, які знаходять втіху в думці про існування провидіння, про життя після смерті. Однак Фройд не бажає дратувати співрозмовника та своїх читачів і уточнює, що відрізняє ілюзію від помилки та галюцинації: ілюзія - це спотворення, що походить від людських бажань, і вона, на відміну від галюцинації, не обов'язково суперечить реальності. Зрештою, додає він, лише особисте ставлення вирішує, чи є віра ілюзією чи маревною ідеєю. Фрейд уточнює, що він не виступає ні за, ні проти дійсної цінності релігійних навчань, але лише опосередковано висловлює свої сумніви.
Праця “Невдоволення культурою” - нове проголошення точки зору Фройда, який робить сміливе узагальнення про хитку рівновагу, яку людська істота побудувала для себе в цивілізації. Ця рівновага - ні що інше, як зображення базового конфлікту між потягом до життя і потягом до смерті, в існуванні якого Фройд все більше впевнений. Оскільки цивілізація обмежує заради збереження суспільної єдності сексуальні та агресивні потяги індивідів, вона цим вступає у конфлікт зі своїми окремими членами, і якщо індивіди повстануть, вони можуть її зруйнувати. Однак Фройд постійно наголошує, що конфлікт між індивідом і цивілізацією, який можна спостерігати у зовнішній реальності, отримує відтворення у конфлікті, який розігрується в психіці кожної людини як конфлікт між вимогами Над-Я (страх перед ним такий самий, як раніше перед зовнішньою владою) і Я, що представляє інтереси індивіда. Для Фройда несвідоме почуття провини, що народжується з цього несвідомого конфлікту, лежить в основі хвороби цивілізації, або незадоволеності культурою. Він наголошує також на нестійкому становищі людини, змушеної справлятися з життям при невизначеності результату конфлікту між потягом до життя і потягом до смерті, і невизначеності, що створюється власними ілюзіями.
І останній твір Фройда “Людина Мойсей та монотеїстична релігія”, присвячена специфічній інтерпретації біблійної історії Мойсея та Виходу з Єгипту, проте на тлі подальших міркувань щодо впливу релігії та її майбутнього. Ця крайня праця у творчому доробку Фройда дуже цікава, бо автор надає вбивству Мойсея євреями значення, аналогічне значенню вбивства батька первісного племені, оскільки він бачить у цьому вбивстві причини, які майбутньому призведуть до виникнення християнства з його акцентом на жертовності.
Фройд ставить питання причин повторної появи вчення Мойсея. У світлі психоаналітичного досвіду він проводить паралель між латентним періодом в клінічній практиці між травматичною подією та подальшою появою симптомів, і латентним періодом у релігійній історії - відмовою від релігії Мойсея та пізнішим відродженням іудейського моноте. Фройд пояснює цей розрив у часі визначальною роллю, яку традиція грає при передачі події протягом століть: “Ця традиція великого минулого продовжувала діяти нишком на задньому плані. Вона набувала все більшої влади над умами і зуміла, нарешті, зробити з бога Яхве того бога, якого проголосив Мойсей, і знову відродити релігію Мойсея, яка була встановлена багатьма століттями раніше, а потім залишена».
Тобто мислитель вважає, що встановлення монотеїзму в іудаїзмі та його продовження у християнстві відбулося за зразком повернення забутого історичного минулого. На його думку, саме у зв'язку з почуттям провини нова релігія, релігія Христа, відокремилася від іудаїзму. Сам Христос походить від єврейського народу. Але оскільки первородний гріх - злочин проти Бога, він міг бути викуплений лише смертю. На думку Фройда, цей злочин не відрізнявся від вбивства батька в первісному племені: “Але ми не говоримо про акт вбивства, головне місце займає фантазія про його спокуту, і тому ця вигадка була прийнята як нова спокута (Євангеліє). Син Божий дозволив віддати себе смерті як безневинну жертву, що дало йому можливість спокутувати провину всіх людей. Звідси знаменитий вираз, що іудаїзм був релігією батька, християнство стало релігією сина.
На думку Фройда, ми бачимо у християнській релігії той самий героїчний міф, що й у повторенні стародавньої тотемічної трапези, представленої через обряд Святого Причастя. Продовжуючи свою думку, Фройд ретроспективно вважає, що каяття, викликане вбивством Мойсея, без сумніву, дало поштовх появі фантазії про Месію. Але єврейський народ продовжує заперечувати вбивство батька, і антисемітизм частково виник як закид, який йому кидають християни: “Ви вбили нашого Бога!” . На що Фройд відповідає, що варто було б додати: “Правду кажучи, ми зробили те саме, але ми це визнали, і з тих пір ми прощені”.
Як же стало можливо, що єдина людина Мойсей надала на людей такий винятковий вплив? Фройд бачить у цьому ознаку ностальгії по батькові, знайомій кожному з дитинства. Саме з цієї причини риси, якими ми наділяємо великих людей, - це батьківські риси. Фройд однозначно стверджує, що не вірить в існування єдиного Бога і що така віра виникла з того, як в первісні часи дійсно існувала унікальна особистість, яка піднялася над усіма іншими. Згодом ця особистість знову виникла у спогадах людей образ божества. Феномен повернення витісненого пояснює, ймовірно, що історичне існування цієї людини було забуте і залишило в людській душі міцний слід, який можна порівняти з традицією. Ідея єдиного бога потім знову виникла у людства таким же чином, як повернення витісненого – у невротика, компульсивно, і ця віра була не чим іншим, як пробудженням спогадів про історичну правду, що назавжди зникла. Фройд говорить, що одним із результатів цього було виникнення ідеї великого єдиного Бога, ідеї, яку ми маємо вважати спогадом, звичайно, деформованим, але повністю підтвердженим. Ця ідея має компульсивний характер, у неї повинні вірити. Залежно від того, наскільки вона деформована, ми можемо розглядати її як ілюзію у тій мірі, якою вона призводить до повернення того, що дійсно сталося, і ми повинні називати її правдою.
Гіпотези, висунуті Фройдом, викликали критику з усіх боків, проте очевидно, що він ставить фундаментальні питання, здатні “надовго порушити сон людства”, як і передбачав.
В основі психоаналітичної концепції Фройда є дві тези: релігія - колективний універсальний невроз; релігія - колективно виробляється як засіб захисту від неврозу. Отже, нав’язливі дії Фройд пропонує розглядати як патологічну копію розвитку релігії, говорячи про невроз як індивідуальну релігійність, а релігію як невроз нав'язливості. Релігія аналогічна неврозу у трьох аспектах: з причин виникнення, за механізмами формування, за формами прояву.
Власне кажучи, цей висновок був підготовлений попереднім роздумом Фройда про подібність між параноєю і забобонами, що знайшли зображення в більш ранній його роботі “Психопатологія повсякденного життя” (1901). Розмірковуючи з цього приводу, він писав, що різниця між зміщеннями, що відбуваються у параноїка і забобонної людини не така вже й велика, як це здається на перший погляд. А вже майже наприкінці життя у “Автобіографії” Фройд підкреслив, що релігія - це універсальний обсесивний невроз.
Фройд у всіх своїх дослідженнях намагається встановити відповідність між табу примітивних народів та табу обсесивних невротиків і знаходить його в амбівалентності почуттів. У примітивних народів ми зустрічаємо високий рівень амбівалентності у численних приписах, які супроводжують табу. Ми бачимо тому приклади у поводженні з ворогами, коли їхнє умертвіння супроводжується приписами ритуалу спокути, або в табу правителів, коли король, шанований своїми підданими, в той же час заточений ними в примусову церемоніальну систему: ознака амбівалентного ставлення до привілейованої заздрості.
У невротика психоаналіз виявив примітивний спосіб функціонування, що виражається у всемогутності думок, особливо при обсесивному неврозі, коли переоцінка розумових процесів бере гору над реальністю. Завищене уявлення суб’єкта про могутність своєї думки, додає Фройд, - основний елемент нарцисизму, тобто стадії розвитку, на якій сексуальні потяги вже знайшли свій об'єкт, але цим об'єктом поки що залишається власне Я суб’єкта. Таким чином, можна припустити, що всемогутність думок у примітивних народів відповідає ранній стадії лібідінального розвитку - інтелектуальному нарцисизму, до якого невротик приходить при регресії або патологічної фіксації.
Тотемічна трапеза, про яку писав Фройд, стала, можливо, першим святкуванням людства, і була відтворенням та святкуванням цього пам'ятного злочинного акту, який послужив відправною точкою соціального устрою, моральних законів. Задовольнивши свою ненависть, сини почали усвідомлювати провину, що спричинило бажання примиритися з зганьбленим і знищеним ними батьком. З синівського почуття провини сталася тотемічна релігія, що увібрала в себе обидва фундаментальні табу: заборона на вбивство тварини-тотему, що представляє батька, і заборона на інцест. На думку Фройда, це почуття провини лежить не тільки в основі тотемічної релігії, а й у основі будь-якої релігії, громадського устрою і моралі. Один злочин, вчинений спільно, сприяв величезним змінам, тому і релігія базується на почутті провини та каятті; мораль - на потребах цього суспільства, з одного боку, і, з іншого боку, на потреби у спокутуванні, породженій почуттям провини.
Фройд ставить питання, яким чином почуття провини, пов'язане з вбивством батька, не знищено було у людини протягом тисячоліть, вислизаючи від усвідомлення індивідів і поколінь? Він висловлює припущення, що існує, ймовірно, щось на зразок колективної душі, аналогічне індивідуальній душі, що передається з покоління до покоління крім прямої передачі та традиції, тобто філогенетично. Цей процес ще мало вивчений. Якими засобами здійснюється безперервність психічного життя послідовних поколінь? Можливо, ця безперервність забезпечується частково за рахунок успадкування психічної схильності, яка, щоб стати ефективною, має водночас стимулюватись деякими подіями індивідуального життя.
Мислитель встановлює різницю між невротиком і примітивною людиною, вважаючи, що у невротика дія повністю загальмована і повністю замінена ідею. Первісна людина, навпаки, не знає жодних перешкод до дії; її ідеї негайно втілюються у події; можна навіть сказати, що дія замінює ідею, і тому ми ризикуємо висловити таке припущення: “Спочатку була дія“. У “Майбутньому однієї ілюзії” Фройд характеризує релігію як раз як соціальну ілюзію, і навіть як особливу форму колективного неврозу, яка є, найголовнішим із психічних винаходів цивілізації.
І насамкінець, Фройд висловив нетривіальну думку у тому, що релігія хіба що захищає вірянина від неврозу, це з позицій психоаналізу цілком зрозуміло. Захист від невротичного захворювання, який релігія представляє вірянам, легко пояснити тим, що вона позбавляє провини як індивіда, так і всього людства. У світлі даних психоаналізу, висловлене Фройдом положення про те, що релігія захищає вірян від невротичного захворювання, потребує пояснення. Психоаналітикам доводиться мати справу з пацієнтами, які дотримуються релігійних вірувань і тим не менш страждають на психічні розлади, часом доводиться мати справу з пацієнтами, травмованими релігією. Але все це зовсім не означає, що Фройд був абсолютно не правий, коли говорив про захисні функції релігії, що оберігають вірян від виникнення невротичних захворювань. Судячи з усього, релігія, дійсно, має подібні захисні функції, проте, як показують життя і аналітична практика, вона не може застрахувати цілком і повністю віруючу людину від можливих пірнань у лоно невротичного розладу. Релігійна сповідь, можливо, призначена для зняття внутрішньо-особистісних конфліктів віруючої людини, і в цьому сенсі вона має своє терапевтичне значення.
Психоаналіз вчить, що в основі неврозу лежить травма, яка сталася в дитинстві, між першим і п'ятим роком життя, і що йдеться про переживання, пов'язані в основному із сексуальними та агресивними враженнями. Згодом ці травматичні події забуваються, оскільки ми захищаємось від їхнього усвідомлення. Але після більш-менш довгого періоду вони знову з'являються в дорослому житті як повернення витісненого, і остаточний невроз проявляється тоді в різних формах: у вигляді компульсивних вимог, заборон або фобій. Фройд звертається аналогічно до колективного психічного. Він показує, що у різні історичні періоди люди могли переживати сексуальні та агресивні травматичні випробування, які потім забували. Після латентного періоду ці колективні травматичні випробування повертаються, а їх результати відчуваються пізніше, і, на думку Фройда, так само пояснюються релігійні феномени.
Що ж є спільного між нав’язливими діями та релігійними обрядами? Це, як вважає Фройд, докори сумління при невиконанні, добросовісне виконання дрібниць. Але між невротичними церемоніями та релігійним ритуалом є й різниця: велике різноманіття церемоній на противагу стереотипності релігійного ритуалу, приватний характер першого та суспільний характер другого. Суттєва різниця між ними полягає в наступному: символічний смисл релігійних обрядів і беззмістовність нав’язливих дій. Але таке враження складається лише на перший погляд.
Саме за допомогою психоаналізу можна вникнути в сутність нав’язливих дій і дійти висновку, що нав’язливі дії служать для прояву неусвідомлених мотивів і уявлень. Отже, основою як неврозу, так і релігійного переживання є стримання природних інстинктів, що невпинно прагнуть до прояву. Основними симптомами неврозу є нав’язливі думки та дії. Нав’язливі думки відчуваються самим невротиком як примусово повторювані, чужі, що приходять буцімто ззовні. Вони, як правило, не осмислені, не пов’язані з обставинами життя індивіда, абсурдні. Щоб позбавитися почуття тривоги, що викликається нав’язливими ідеями, невротик здійснює ряд церемоній, дій, що є спробою протидії цим деструктивним імпульсам. Недоречність цих дій людина розуміє, але усунути їх самостійно не може.
Ідея витіснення й теорія усвідомлення хоч і показують деякою мірою метаморфози психологічних модифікацій релігії, проте є лише пропедевтичними в розумінні власне релігійної свідомості.
Нав’язливі дії та релігійні обряди виконують захисну функцію, вони прагнуть взяти на себе роль приборкувача нестримних душевних сил. Завдяки їм долається почуття вини, оскільки вони уособлюють у собі спокуту, покаяння, міру захисту й очищення. Відтак необхідні все нові й нові психічні зусилля, щоб стримувати натиск з боку несвідомого. Приборкані інстинкти постійно дають про себе знати, і лише заборони можуть віддалити їх як вельми привабливу спокусу.З’ясовуючи подібність між нав'язливими діями й релігійними обрядами, Фройд визначає невроз як індивідуальну релігійність, а релігію як всезагальний невроз нав’язливих станів.
Говорячи про те, що релігія захищає віруючу людину від невротичного захворювання, Фройд одночасно прийшов до переконання, згідно з яким релігія стає ніби універсальним неврозом. Звичайно, можна не погоджуватися з подібним твердженням, яке претендує на граничне узагальнення. Проте в роздумах Фройда про релігію під цим кутом зору міститься думка про те, що, рятуючись від індивідуального неврозу і не підозрюючи ні про що, віруюча людина може опинитися у владі колективного неврозу, що виявляється в одержимості релігійної ідеєю і в агресивному ставленні до людей, які інакше мислять чи вірують, аж до розпалювання ненависті проти них, здатної обернутися насильством, тероризмом, вбивством.
Всупереч навіть певної слабкості його аргументів, його власним конфліктам та атеїзму, Фройд сформулював безліч важливих питань, які чекають на своє вирішення. Особисто я думаю, що і психоаналіз, і релігійна віра займають своє поле. Тим часом з огляду на їх неминучу взаємодію мені здається важливим розмежувати їхні сфери впливу так, щоб існування одного не заважало існуванню іншого.
У роботі ”Майбутнє однієї ілюзії” Фройд бере за модель християнство у тому вигляді, як його практикують на Заході, і постулює, що релігія заснована на потребі в ілюзії, яка живе в людині, яка намагається захищатися від небезпек існування. Він знову стверджує, що релігія - універсальний обсесивний невроз людства, і що її треба залишити, як дитина залишає свій інфантильний невроз у процесі розвитку. Тобто Фройд покладає надії, пов'язані з еволюцією людства та приходом його до зрілості, на торжество науки.
Фройда засмучує думка, що більшість смертних не зможе подолати релігійну стадію, яку він розцінює як дитячу фіксацію. Але якщо ми відкидаємо мету, яку пропонує релігія, у чому тоді полягає справжня мета існування? Для Фройда саме принцип задоволення визначає мету життя. Однак якщо програма полягає у тому, щоб бути щасливим, то, зрозуміло, вона нездійсненна, бо в плани Бога не входило робити людей щасливими. Але навіть якщо ми не досягнемо успіху в цьому цілком, перед нами відкриваються два напрями пошуку щастя: шлях пошуку задоволення і прагнення уникнути страждання. У цих напрямах є численні та різноманітні шляхи, і Фройд розглядає деякі з них, приміром, пошук необмеженого задоволення всіх потреб; добровільна ізоляція самітника; наркотична залежність; досягнення контролю за інстинктами, як цього вчить східна мудрість; сублімація у вигляді заняття науками, мистецтвами та задоволення красою. Будь-який результат розчаровує, на думку Фройда, оскільки навіть кохання може принести лише розчарування та страждання. Нарешті, залишається останній притулок, який ми можемо знайти в неврозі чи психозі. Фройд робить висновок, що пошук щастя, по суті, індивідуальне питання у колективному дискурсі.
Фройд все ж підводить підсумок дослідженням судженням про згубну роль релігії, яка, він вважає, є головною перешкодою в пошуках щастя і порятунку від страждань. Бо її техніка полягає в тому, щоб знизити цінність життя і спотворити безглуздим чином картину реального світу, дія, заснована на залякуванні розуму. Такою ціною, насильно фіксуючи своїх адептів на психічній інфантильності і вганяючи їх у колективне марення, релігія дає можливість багатьом людям уникнути індивідуального неврозу, але не більше того. Фройд пропонує позбутися релігійних уявлень через "загальнолюдську терапію", за допомогою якої, як і при лікуванні індивідуального неврозу, можна начебто перевести релігійні продукти несвідомого у сферу свідомості, зрозуміти їх ілюзорність та марність за сприяння наукових знань та аргументів логічного мислення відмовитися від релігійних учень, уявлень і від релігії взагалі.
Прагнення Фрейда розкрити марність для людства релігійних ілюзій є свідченням того, що психоаналітичні дослідження мають мету допомогти людині впоратися зі своїми внутрішніми пристрастями, збільшити її могутність над силами природи, спрямувати використання культурних, науково-технічних і соціальних досягнень людства на благо розвитку суб’єкта.
Оскільки релігія для Фройда є загальнолюдським неврозом нав'язливості, а релігійні вчення - невротичним спадком минулого, то і можливість усунення релігійних уявлень із свідомості людини пов'язується з психоаналітичною процедурою, аналогічною до тієї, яка застосовується ним та його однодумцями при лікуванні індивідуальних неврозів. В обох випадках передбачається поступове витіснення несвідомого і заміна його раціональною розумовою діяльністю людини. Це, на думку Фройда, може сприяти свідомому ставленню як окремої особистості, так і всього людства до переглянутих та раціонально обґрунтованих установок культури. Але в цьому напрямі має бути проведена велика та копітка робота. Адже оскільки релігійні уявлення століттями фіксувалися у свідомості людини, то їх неможливо ліквідувати через насильство. Така спроба наперед приречена на невдачу так само, як і аналітик зазнав би поразки, якби спробував насильно перевести несвідоме невротика в його свідомість.
Насправді, психоаналіз - не філософія, не психологія, не терапія, а етика. Етика визнання власного бажання. Етика трагічного прийняття власної смертності. Етика ствердження радикальної інакшості Іншого. Для психоаналізу не важливі правда чи брехня, бо суб’єкт має власну істину. Свою крайню, підсумкову книжку “Людина Мойсей і монотеїстична релігія” Фройд починає словами: “Ніщо не змусить нас знехтувати істиною” - навіть тоді, під час війни, коли фашизм поставив під загрозу фізичне існування євреїв, він не міг поступитися істиною. Фройд ніколи не ставив точку. Бо завжди може бути інше: міркування, читання, перекладу, тож найцікавіше це мислення про сенси, космос нескінченності.