Жак Лакан осмислює суб’єкта через топіку Символічне, Уявне, Реальне. Зустріч з невимовним і неосяжним означає зіткнення з Реальним, з тим, що торкається крові й плоті, народження й вмирання, симптому, фантазму й насолоди. Травми війни змушують нас говорити про Реальне, чи це Реальне говорить з нами?
Мовчати й кричати
Коли щось випадає з Cимволічного й висковзає від Уявного протистояння, французький психоаналітик Жак Лакан називає це об’єктом а, який, будучи Реальним, є чимось втраченим, тим, що потерпіло фіаско. І саме з причини, що цей об’єкт кидає виклик, він нас цікавить. Бо він - причина бажання. Цей об’єкт стає об’єктом фантазму, тобто тим, що захоплює нас ззовні, й у той же час належить нам, а також є об’єктом потягів. Список об’єктів а включає такі цінні як грудь і фалос, і такі неприємні як фекалії. Реальне – невимовне і неосяжне. Проте якщо немає слів, аби сказати, що ми сьогодні відчуваємо у відношенні ворога, як нам боляче, тривожно, накриває страх смерті, ми таки можемо говорити. Використовуючи загальну мову потягів, ми долаємо травми за допомоги з’єднання цінних органів - пеніса і піхви з анальними об’єктами, і тоді невимовне вимовляється як «русні п...да», «йоб..тий орк», «пішов на х... русский корабль» і таке інше. Об’єкт у двох іпостасях - уявній і реальній - має подвійну цінність: огида і бажання, бо мат - це не один сенс, і загалом він дає поштовх до того, щоби висловити травму.

Реальне - це те, що відкидається від суб’єктивного означування, те, що кожний суб’єкт вважає неможливим. Коли почалася війна, спочатку був шок: як повірити, що бомблять аеропорт, танки зминають автівки, ворог катує і вбиває невинних людей, палають будинки, руські ґвалтують. Власне, вторгнення в країну сприймалося як вторгнення в тіло кожного, і наша перша реакція крикнути: це неможливо! Саме в такі моменти ми стикаємося з Реальним. Йому поступається Символічне. Зіткнення з Реальним відбувається не лише через симптом, а також через мовне безсилля, фізичні страждання, які люди несуть глибоко у плоті. Тому ми маємо справу з Реальним, але нічого про нього сказати не можемо, бо психоаналітик, як міркував Жак Лакан, «дилетант Реального». Аналітичні конструкції працюють, коли вони реконструюють наше ставлення до Реального. Тобто мова йде про ставлення суб’єкта до Реального, і це має значення. На одному з семінарів Лакан запитується: що штовхає людей проходити психоаналіз? І відповідає: щось стало неможливим з-за вторгнення Реального. Яке, можливо, висковзає від нас, бо воно стало надто тривожним. «Мінімальне, говорить він, що ми можемо собі уявити з того, що відбувається з реальним, так це те, що воно може нас розчавити, або вірніше - не дасть нам дихнути, воно нас душить». Травма та суб’єктивна структура є нашим фундаментальним фантазмом, вони нерозривно пов’язані, й нам важливо усвідомити не те, що нас поранило, а чому нас це поранило, що й надає події травматичну цінність.