Коли говорять гармати, психоаналіз не може мовчати. Більше того, психоаналітик, як говорив Жак Лакан, найменш вільна людина. Тому що ми маємо "приклеїтися" до страждань людей, бо психоаналіз базується на бажанні аналітика аналізувати. Це те, що ми можемо запропонувати людині, яка його потребує і заявляє про це. Деякі західні й вітчизняні психоаналітичні спільноти під час війни замовкли й виправдовували своє мовчання чи відмову вести клінічну практику, бо начебто немає умов. Російські психоаналітики стали на бік політики й підтримали війну. Дехто з колег говорив мені, що їм під час війни аналізувати заважає співчуття. І тут варто сказати, що у цьому полягає відмінність психоаналізу від психотерапій іншого роду. Ми все ж не можемо вставати на місце аналізанта, як би ми його не розуміли, бо тоді аналіз нічим не відрізняється від дружби, зустрічі поговорити про наболіле. Звичайно, емпатія може бути як стимул на початку. Але далі це не про стосунки. Навіть, коли нас з аналізантом об'єднує поле болю. Поміркуємо, як змінюється завдяки війні й поле українського психоаналізу, бо нам точно є, що запропонувати світовій фаховій спільноті - унікальний клінічний досвід і важливі теоретичні ґрунтування.

Мовчати й кричати

Жак Лакан осмислює суб'єкта через топіку символічне, уявне, реальне. Три регістри як три способи відношення до інакшості, три способи відчуження. Зустріч з невимовним і неосяжним дещо означає зіткнення з тим реальним, що не є реальністю. З тим, що якось торкається крові й плоті, народження й вмирання, симптому, фантазму й насолоди. Травми війни змушують нас говорити про реальне, чи це реальне говорить з нами?

Коли щось випадає з символічного і уявного й висковзає від уявного протистояння, це Лакан називає об'єктом а, який, будучи реальним, є чимось втраченим, тим, що потерпіло фиаско. І саме з причини, що він кидає виклик, він нас цікавить. Він - причина бажання. Цей об'єкт стає об'єктом фантазму, тобто тим, що захоплює нас ззовні, й у той же час належить нам, а також є об'єктом потягів. Список об'єктів а включає такі цінні як грудь і фалос, і такі неприємні як фекалії. Проте якщо немає слів, щоб сказати, що ми відчуваємо у відношенні ворога, як боляче, тривожно, як накриває страх смерті, страх втрати тіла, тобто життя, ми таки можемо говорити. Що ми чуємо у відношенні до ворога від українців? Використовуючи загальну мову потягів, ми долаємо травми за допомоги з'єднання цінних органів - пеніса і піхви з анальними об'єктами і невимовне вимовляється як "русні п...да", "йоб..тий орк", "пішов на х... русский корабль" і таке інше. Об'єкт у двох іпостасях - уявній і реальній - має подвійну цінність: огида і бажання, бо мат - це не один сенс, і загалом дає поштовх до того, щоби висловити, викричати травму.

Реальне - це те, що відкидається від суб'єктивного означування, те, що кожний суб'єкт вважає неможливим. Коли почалася війна, спочатку був шок: як повірити, що бомблять аеропорт, танки зминають автівки, ворог катує і вбиває невинних людей, палають будинки, руські гвалтують жінок, дітей, чоловіків. Власне, вторгнення в країну сприймалося як вторгнення в тіло кожного, і наша перша реакція крикнути: це неможливо! Саме в такі моменти ми стикаємося з реальним. Йому поступається символічне. Психоаналітики вважають, що зіткнення з реальним відбувається не лише через симптом, а також через мовне безсилля, фізичні страждання, які люди несуть глибоко у плоті. Тому ми маємо справу з реальним, але нічого про нього сказати не можемо, бо аналітик - "дилетант реального". Аналітичні конструкції працюють, коли вони реконструюють наше ставлення до реального. Тобто мова йде, як говорить Жак Лакан, про ставлення суб'єкта до реального, і це має значення. Тому під час війни українські психоаналітики не могли мовчати. Ми працювали, щоб наші співвітчизники мали змогу говорити. На одній з лекцій Жак Лакан запитується: що штовхає людей проходити психоаналіз? І відповідає: щось стало неможливим з-за вторгнення реального. Яке, можливо, висковзає від нас, бо воно стало надто тривожним. "Мінімальне, говорить він, що ми можемо собі уявити з того, що відбувається з реальним, так це те, що воно може нас розчавити, або вірніше - не дасть нам дихнути, воно нас душить". Тому психоаналіз - єдине, що може дозволити нам пережити реальне. Травма та суб'єктивна структура є нашим фундаментальним фантазмом, вони нерозривно пов'язані, й нам важливо усвідомити не те, що нас поранило, а чому нас це поранило, що надає події травматичну цінність.

Зіткнення з травматичним реальним, на мій погляд, все ж змусило замовкнути чи заперечити можливість психоаналітичної роботи для деяких психоаналітиків і членів певних професійних спільнот. Хоча слідом за Фройдом ми маємо прийняти трагічну суворість людського стану. Інколи ми впадаємо у відчай, що ж, така трагічна і доля психоаналізу, і психоаналітиків, на яку повсякчас звертав увагу і Лакан. Але ж ми знаємо, навіть коли говорять гармати, психоаналіз існує, бо надає суб'єкту можливість висловлюватися, навіть коли бракує слів. Правда, саме такі події ще більше обертають нас до етики, а етика психоаналізу - це і є психоаналіз. Завдання психоаналітика полягає в тому, щоб допомогти пацієнту в мовному опрацюванні душевного досвіду і підключити його до символічного порядку, в якому невимовне реальне може зазнати мовної реалізації й стати зрозумілим уявному. Мета психоаналізу - вочевидь це відновити втрачені місця, точніше, їх значення, добравши для невимовної реальності несвідомого іншу форму виразу.

Моторошне, страх кастрації й спіпота

У З. Фройда є цікава стаття "Моторошне", яка має багато аспектів, але я зупинюся лише на деяких, що, на мою думку, трохи наблизять нас до відповіді на певні питання. Фройд, наполегливо досліджуючи суб'єкта, звернувся до лінгвістичного аспекту, щоб віднайти ядро, яке дозволило б розпізнати моторошне в рамках того, що лякає. А також зробити висновки відносно прихованого в характері цього моторошного, спільного для всіх випадків. І доктор Фройд довів, що моторошне - це різновид лячного, який має початок в давно відомому, звичному, але витисненому у несвідоме. Він наполягає: не забування, а саме витиснення. Відповідно, зворотній прорив витисненого діє вже не як дивне, а як моторошне, бо свідоме має спротив. Тому моторошне - це не те, що нам незнайоме, навпаки, рідне й забуте. Це звичайне, те, що повернулося з інфантильних комплексів, комплекса кастрації, це більш інтенсивна ступінь дивного, тому й полюси "затишний - моторошний" сполучаються більш вибухово, амбівалентно. Моторошне видає себе, приміром, тоді, коли ми маємо сумнів - так вчиняє людина чи автомат, жива істота чи лялька, як у наведеному прикладі гофманівської Пісочної людини. Коли ми зіткнулися з проявами нелюдського поводження з боку російського ворога, жахнулися: чи може так вчиняти людина? Мали сумнів, заперечення - ну ні...

Звичайно, що найбільш моторошне для нас - це смерть, це мертве тіло. Фройд тут, у статті, готує грунт для появи у недалекому майбутньому його теорії потягу до життя/смерті. Саме у "Моторошному" можна угледіти перехід від ранніх міркувань Фройда про заперечення смерті й руйнування цього заперечення темою війни до нової ідеї про життя, що прагне до смерті, тобто до центральної думки фундаментальної праці "По той бік задоволення". У світі сучасного психоаналізу ми певно могли б угледіти в проникливому погляді Фройда провісник майбутніх теорій примітивних захисних механізмів - розрізнення повернення витисненого й повернення відщепленого і відправленого назовні.

У статті "Моторошне" є ще одна цікава деталь - міркування про страх зіпсувати очі (думаю, що ви читали про Пісочну людину, коли маленькому Натанаелю няня розповіла жахливу історію, як ні - то спойлерити не буду). Психоаналітичний досвід, вважає Фройд, нагадує нам, що дітей лякає можливість лишитися очей, а дорослі зберігають цей страх і бояться втратити зір більше, ніж інші органи, тобто щось зберігають як зіницю ока. Вивчення сновидінь, фантазій та міфів, пише Фройд, дозволяє міркувати, що страх перед сліпотою доволі часто займає місце страху кастрації, й доказом тому може слугувати наведений приклад Пісочної людини, якщо його замінити страшним батьком.

Мої ж спостереження приводять до думки, що коли під час війни люди стикалися з тим, на що важко дивитися - трупи, розруха, спалені автівки, будинки - вони "заплющували очі". Одна з моїх аналізанток казала, що "в очах все наче палає", "вогонь спалив очі", а інший марив: "от я зараз розплющу очі, і цього всього не буде, це просто сон". Чи, приміром, люди лаялися: "мої б очі їх не бачили". А в місцях бойових дій мами затуляли очі дитині: "не дивися на мертвих". Або говорили: "як тільки я заплющую очі, все починається, спливають картини пережитого, не можу спати". З іншого боку звучало "біль виїдає очі", "сльози з'їли очі". Ідея "живе-неживе" традиційна, проте Фройд іде далі: чому лякають, приміром, воскові фігури? Тому що я сам лякаюся, бо я і є воскова фігура? Фройд і Лакан вважають, начебто у людини є страх, що нею керує Інший. Як тільки ми у дитинстві входимо у мовленнєвий акт, тобто починаємо говорити, тут же отримаємо травму кастрації. Тому, можливо, ми й боїмося Пісочну людину, яка може засипати очі піском чи вирвати їх. Лакан пізніше скаже: "очі є пружина цієї історії". Чому очі так важливі для психоаналізу? Вони можуть переслідувати. На мене дивиться Інший. Він як я чи він Чужий? В Пісочній людині Фройд ототожнює Копеліуса і Пісочну людину як роздвоєні фігури, як і батька Натанаеля. З одного боку батько - "кастратор", але тому що розщеплений, він і гарний батько, який рятує очі сину, і поганий, той, що під виглядом Копеліуса намагається їх забрати. Через очі ми ми пізнаємо себе, дивлячись на Іншого.

Отже, Фройд нам говорить, що страх сліпоти займає місце інфантильного страху кастрації: прийде страшний батько і зробить свою справу. Моя асоціація, що виникла у зв'язку з аналізом фройдівської статті й подіями в нашій країні, це "заплющені очі" психоаналітиків, психоаналітичних спільнот, приміром, з росії та інших країн саме з причини страху кастрації, з поверненням інфантильного витисненого. Існування у тоталітарному суспільстві в умовах згоди з тиранічним керівництвом країни-агресора і непередбачуваним тираном-лідером породжує страх кастрації. Страх змушує заплющувати очі - не бачу, то й нема, за відсутності критичного мислення, сталої професійної позиції тощо. Хоча здається очевидним, що психоаналіз виникає у суспільстві чи навпаки не може існувати у тих чи інших соціальних умовах, проте питання це, як бачимо, виникає знов і знов.

Відомо, що суспільства певного типу не залишають місця психоаналізу, ми знаємо це з історії психоаналітичного руху, приміром, Німеччина часів націонал-соціалізму, радянський союз сталінської й хрущовської епохи це приклади держав, ворожих до психоаналізу. Комуністичний і фашистський режим сприймали його як апофеоз буржуазного індивідуалізма чи біологічного редукціонізма. Позаяк методи репресій були різними. Від спалювання книжок та вигнання з країн до ... нічого, тобто просто у суспільстві не лишалося можливостей для психоаналітичної думки, а вона не терпить репресій і не розвивається у тоталітарних суспільствах. Хоча якраз кабінет психоаналітика, як колись в Аргентині, міг би стати останнім притулком свободи слова і думки, проте в росії зараз відбувається зовсім інше - від мовчання, замовчування, ігнорування і до великодержавної шовіністичної влади над іншими, яке ми у колег раніш не помічали чи ігнорували.

Думаю, що ви колеги знайомі з думками італійського психоаналітика, дослідника, інтелектуала Серджіо Бенвенуто, які він оприлюднив після того, як відмовився працювати з російською супервізійною групою, члени якої майже одностайно підтримали війну росії в Україні. Звичайно, що стаття "Психоаналіз у війні. Дебати з російськими колегами" викликала скандал. Тому що багато російських колег забули деякі істини, приміром, як сказав Бенвенуто, що "психоаналіз проводиться не на місяці, а на землі, й психоаналітик теж громадянин, він живе у суспільстві, де живуть його аналізанти. Крім того, - говорить Бенвенуто, - я переконаний, як і Лакан, що психоаналіз не є нейтральною технікою лікування, а грунтується на етичному підході до суб'єктивності, тому з ним несумісні, приміром, расизм і фашизм.

Цікаві були коментарі російських психоаналітиків: таке собі марення. Наприклад, що ми втілили у реальність бажання конфлікту, що захід втручається в цей конфлікт, і зробив із Путіна монстра, ніби він був Гітлером, типу знайшли цапа-відбувайла, але це все фантазія. Говорили, що Зеленський публічно заявив, наче українські солдати використовують бомби [...зі смертоносним та забороненим матеріалом]. А також що Європа бажає нав'язати росіянам свої принципи. "Ми голосували, укарпали за Путіна вільно, нас ніхто не змушував голосувати за нього". "Але українці завжди були проти росіян навіть під час останньої війни. Деякі, як Бандера, вступили в союз із нацистами та чинили злочини проти мирних жителів. І сьогодні Україна ставить пам'ятники цьому вбивці. Потім, після війни, Бандеру прийняв Захід, саме Західна Німеччина. А скільки інших пронацистських українців..." І особливо оце: "До Путіна наша країна голодувала, у нас нічого не залишилося. Після Путіна ми досягли певного благополуччя, нам було повернено нашу гідність…" чи "Я росіянин і приймаю те, що він робить. Чого ви не зрозуміли, то це те, що Путін - це Росія!»

Чути подібні опуси від психоаналітиків наче ніяково, дивно, проте водночас ми вже це проходили, як відомо, з психоаналізом в радянські часи. Підсумував Бенвенуто: "Війна йде у всіх напрямках. Війна між тими, хто має одне уявлення про політику і свободу, і тими, хто має інше». А війна не несвідомий конфлікт, цілком реальний. Оскільки існує етика психоаналізу, існує й політика психоаналізу. І співпрацювати зараз з колегами з подібними поглядами було б запереченням реального, хоча психоаналіз народився, щоб ми усвідомлювали реальність". Серджіо нам дав урок етики, яка полягає в тому, щоб не відігравати наші імпульси насильства та гноблення, які, безумовно, існують у кожному з нас: "Ми повинні визнати їх у несвідомому, а не здійснювати їх у реальності. Це основні принципи психоаналізу. Інакше потрібно зайнятися іншою роботою.

Психоаналіз - це соціальний зв'язок, і, як і всі соціальні зв'язки, він залежить від етичних принципів. Навіть психоаналітик не може бути безпристрасним". Психоаналіз, певно, й сам для когось з тих психоаналітиків виявляється моторошним, бо націлений на повернення витисненого.

Інший-Чужий-Свій

У багатозначних подвійностях ми намагаємося знаходити себе, запитуємося, ким ми є. Проте часом із подивом ми з'ясовуємо, що в наше Я внаджується хтось Чужий. І з'ясовується, що ми ніколи не знаємо себе до кінця, ми приречені мати свого двійника, тобто подобу, яку спостерігаємо у дзеркалі, ми змушені носити маски, ніби граючи певні ролі, ховаємося за іменами та прізвиськами, усвідомлюючи власні перетворення, ховаємося за мову й культурний беграунд. Феномен двійництва якраз і проявляється через співвідношення Я/Інший/Чужий. Інший - той, завдяки відносинам з яким ми вивчаємо себе, усвідомлюємо своє місце, роль, нам не обійтися без його досвіду. З Іншим ми будуємо навіть стосунки близькості. Жак Лакан наполягає, що ідентифікація дитини відбувається шляхом свого тілесного зображення у люстрі. Це подвійне сприйняття, в якому є Я та Інший, проте остаточної єдності ніколи не відбувається. І, щоб утвердитися в собі самому, відповідно, зрозуміти Іншого, треба насмілитися говорити з ним. Він визначає наше буття, спромогу до дії, виявлення себе і починається з думки про можливість свободи, стає ближнім, закликає чинити згідно обов'язку. Інший назавжди з нами, поки ми є.

А от з Чужим ситуація значно складніша. Під час нинішньої вітчизняної війни ми зустрілися з Чужим (хоча, погодьтеся, ми його знали, проте не вірили, що він Чужий, бо багато історичних маніпуляцій з боку росії зробили справу) і намагаємося напрацювати стратегію поводження з ним. Бо Своє і Чуже це полюси магніту, водночас увиразнюють кожного, і Чужий сьогодні - агресор, вбивця, террорист, ґвалтівник. Власне, багато хто з українців зміг це зрозуміти, тільки зіткнувшись з цим ворожим перверсивним Чужим. Але ж упродовж всієї історії Чужий значився за об'єкт страху і ненависті.

Тривожна чужість має неспокійний, подвійний характер. З Іншим можна вибудувати стосунки близькості, а от з Чужим навряд вийде поріднитися, бо він стає нестерпно лихим, бо загалом інше відсилає до відмінності, а чуже - до неприйнятності. Чуже пов'язане з невротичним, нам з ним неспокійно, муляє, загрожує, лякає. Тож Своє не обходиться без Чужого, його усталення відбувається у конкуруванні з Чужим, через утвердження у цьому протистоянні, Чужий існує як виклик, на який повсякчас мусимо відповідати. Надокучливе й агресивне чуже здатне ставати ворожим. Коли нам кажуть, чого ви цураєтеся, ми ж один народ, одразу відчувається невизнання нашої самобутності, за нас вирішують, якими нам годилося б бути, настирливо пропонується геть чуже. Тоді все закінчується перетворенням Чужого на щось неприйнятне настільки, що від нього доводиться захищатися. Часом, Чуже хочуть нав'язати через застосування гибридизації чи симуляції, а після говорити: "ви самі цього захотіли, щоб ми прийшли і звільнити російськомовне населення від українськості. Але це не можливо. Бо завжди є зв'язок зі Своїм. Але й Свого без Чужого ніяк не здобути. Бо Іншого ніколи не достатньо для окреслення кордонів Свого. Чуже дає змогу набути виняткового досвіду, ми не можемо в ньому розчинятися, втрачаючи Своє. Чужий нам дає можливість набуття здатності відповідати на низку викликів, уміння змінюватися в процесі подолання обмежень, дає потяг до свободи, відкриття нового, вимагає бути готовим до змін. Війна як зіткнення з Чужим показала нам цінність Свого.

Психоаналіз і війна

Зміни у суспільстві, проходження випробувань, власний досвід і досвід інших людей дає нам сьогодні можливість відкриттів у психоаналітичній практиці й теорії. Лакан вважав, що істинної революції сягає психоаналіз, а не політика. Тому що для психоаналітика, навпаки, мова йде про те, щоб приклеїтися до страждань людей які приходять до нього... Психоаналітик, безумовно, найменш вільний зі всіх людей...

Чим мені імпонує Лакан, так це тим, що протягом всього свого життя, динамічно розвиваючи психоаналітичну думку, він відмовлявся "фліртувати" зі своїми суперниками. Він був за азарт психоаналізу, який базується на бажанні аналітика аналізувати. Це те, що ми можемо запропонувати людині, яка його потребує і заявляє про це. Деякі західні, російські й вітчизняні психоаналітичні спільноти під час війни або замовкли, або вустами, приміром, французьких колег намагалися виправдати своє мовчання чи суцільну відмову вести психоаналітичну практику на кшталт не може бути психоаналіз, коли ідуть бої, гинуть люди, втрачають близьких, власний спокій, дім, роботу.

Дехто з колег говорив мені, що їм під час війни аналізувати заважає симпатія чи співчуття. Я це можу зрозуміти, сама потрапляла у подібні ситуації. Але варто сказати, що у цьому полягає відмінність психоаналізу від психотерапій іншого роду. Ми все ж не можемо вставати на місце аналізанта, як би ми його не розуміли, бо тоді аналіз нічим не відрізняється від дружби, зустрічі поговорити про наболіле. Звичайно, емпатія може бути як стимул на початку. Але далі це не про стосунки. Навіть, коли нас з аналізантом об'єднує поле болю.

Істинний психоаналіз починається тоді, коли специфічне розуміння між аналітиком і аналізантом вивільняє місце для чогось ще. Приміром, для того, як говорив Лакан, щоб зупинить відчуття прекрасної душі. Тобто все одно аналітик має поставити того, хто прийшов до нас за емпатією, обличчям до питання: а що ваше є в тому, що ви засуджуєте чи від чого страждаєте? І ми можемо допомагати людям за будь-яких зовнішніх умов, якщо не будемо намагатися причиняти їм добро - це інша крайність.

Дискурсивний характер

Лакан мав спробу реформувати спосіб аналітичних відносин у порівнянні з фройдівським, і ввів дискурс аналітика, дискурс володаря, дискурс університету і дискурс істерика як чотири можливі типи соціального зв'язку, як теорію соціального життя. Лакан репрезентує кожен із чотирьох дискурсів за допомогою алгоритму, кожен алгоритм містить наступні чотири алгебраїчні символи: S1 = панівний позначник, S2 = знання (le savoir), $ = суб'єкт, а = надлишкове задоволення. Дискурси відрізняються один від одного позиціями, які займають ці чотири символи. У алгоритмі дискурсів наявні чотири відмінні позиції, кожна з яких позначається іншою назвою.

Дискурс володаря є базовим дискурсом, від якого походять інші три.

Домінантну позицію займає панівний позначник (S1), який репрезентує суб'єкта ($) для іншого позначника, або, більш точно, для усіх інших позначників (S2). Однак у цій операції позначення завжди наявний певний надлишок, а саме objet petit a. Ця формула означає, що всі спроби тоталізації приречені на невдачу. Дискурс володаря «маскує розділеність суб'єкта». Цей дискурс також чітко ілюструє структуру діалектики володаря та раба. Володар (S1) виступає дієвцем, який змушує раба (S2) працювати. У результаті виникає надлишок (а), який володар намагається привласнити.

Дискурс університету утворюється обертанням на одну чверть дискурсу володаря (проти годинникової стрілки). Домінантну позицію займає знання (savoir). Це ілюструє той факт, що за фасадом будь-яких намагань нав'язати іншому «нейтральне» знання завжди стоїть спроба ним управляти (володіння знанням і панування над іншим, кому це знання нав'язується). Дискурс університету виражає гегемонію знання.

Дискурс істерика також утворюється за допомогою обертання на одну чверть дискурсу володаря, однак у зворотному напрямку. Це не просто те, що «вимовляється істериком», а певний вид суспільного зв'язку, у який може бути вписаний будь-який суб'єкт. Домінантну позицію тут займає розколотий суб'єкт, симптом. Цей дискурс є тим, що вказує у напрямку знання. Психоаналітичне лікування передбачає "структурне запровадження дискурсу істерика за допомогою штучних умов», іншими словами, психоаналітик «істеризує» дискурс пацієнта.

Дискурс аналітика утворюється обертанням на одну чверть дискурсу істерика. Позицію дієвця, що є позицією психоаналітика під час лікування, займає objet petit a. Це ілюструє той факт, що аналітик повинен стати причиною бажання аналізанта. Той факт, що цей дискурс є оберненим варіантом дискурсу володаря, підкреслює, що для Лакана психоаналіз є субверсивною практикою, яка підриває будь-які спроби домінування та підкорення.

Щодо дискурсу володаря, коли панівний позначник звертається до когось, хто володіє знанням для задоволення своєї потреби в широкому смислі (об'єкт а) "Тому що я так сказав!" - пафос такого дискурсу. Що незнайоме такому володарю, так те, що він сам неповний (суб'ект розщеплений) і ніяк не позначується, і тому має потребу в тому, щоб його визнав хтось інший. Навіть короля королем робить визнання підданими. Саме тому Лакан одного разу скаже, що ключовим жестом дискурсу володаря завжди буде зневажливе ça marche - щось на кшталт "щось нехай робиться, хай так і триває, а як - я не бажаю нічого знати про це". Мені вважається, що володар, навіть самий харизматичний чи найдобріший, має деспотичне обличчя і хоче стати володарем душ. Тобто дискурс володаря - це вердикт деспотичного метра. Мої міркування щодо позицій деяких аналітиків і аналітичних спільнот наводять на думку, що певним чином зіткнення з моторошним і реальним призвело до обернення аналітичного й університетського дискурсу до дискурсу володаря. Психоаналіз виникає там, де будь-який володар призупинений. Відповідно, там де домінує володар, немає питань про мотиви, сумніви, і психоаналіз взагалі може виникнути лише там і тоді, коли дискурс володаря накриває криза. Власне про це нам говорив Лакан у Семінарі "На споді психоаналізу".

Що у підсумку?

Нарешті це сталося! - хочеться вигукнути.

Багато років між психоаналітиками не було суттєвих розбіжностей. Деякі психоаналітичні спільноти навіть проводили конференції про різні психоаналізи, які, в принципі, загалом перебувають в ілюзії миру і спокою, нормально між собою існують і врегульовуються. І, можливо тому періодично психоаналітики запитувалися: а що відбувається з психоаналізом, він живий чи вже помер, життєспроможний чи ні? Мляво міркували про майбутнє психоаналізу в контексті чи витримає він сталість думок засновників й метрів, як його осмислити з точки зору стану суб'єкта в сучасному дискурсі й як утримувати етичну позицію. Теоретичний плюралізм затвердився в психоаналізі як даність і як цінність, різні підходи до теорії і клініки формально розділяли на школи, а моделі діалогу як можливі шляхи пошуку істини зводилися до підняття одних й тих же банальних тем, а опозицій у дискусіях було майже непомітно. Серджио Бенвенуто колись, міркуючи про психоаналіз, сказав так: коли психоаналіз стане зведеним до 2-3 варіантів, він перетвориться на муміфікований труп.

Отже, яке майбутнє очікує український психоаналіз після нашої перемоги, враховуючи наш власний досвід? Психоаналітик - це не уквітчаний лаврами, не заглиблений у думки щодо буття мислитель чи озброєний знаннями фахівець у кабінеті. Можна вивчити багато теорій і практикувати, подекуди відчувати безпомічність, бо психоаналіз є чимось дуже крихким, терапевтичні результати повільні, не завжди закінчені, і тим більш, це не наукова раціональність і не релігія, які панують у світі. Психоаналітики не боги, але вони можуть завжди запропонувати тим, хто має потребу, місце, де є контакт з реальним, бо все на світі торкається реального, і показати, що вони самі мають досвід його проживання, і, як сказав, Бенвенуто "ободрити тих, хто буде мати довіру до психоаналізу і конкретного психоаналітика".

Я маю надію, що той неймовірний досвід, який волею долі ми проходимо як люди і як психоаналітики, має бути опрацьованим, бо він революційний і ми сьогодні маємо величезний досвід, яким можемо зацікавити колег у світі й внести свої клінічні спостереження, теоретичні міркування й висновки у розвиток світового психоаналізу.

Олена Медведєва

(Фрагменти виступу на науково-практичній IV Всеукраїнській конференції "Психоаналіз. Перегляд війною. Етика, клініка, особистий досвід")