Illustration


На сподіРеальне, війна і психоаналіз

Illustration

Жак Лакан осмислює суб’єкта через топіку Символічне, Уявне, Реальне. Зустріч з невимовним і неосяжним означає зіткнення з Реальним, з тим, що торкається крові й плоті, народження й вмирання, симптому, фантазму й насолоди. Травми війни змушують нас говорити про Реальне, чи це Реальне говорить з нами?
Мовчати й кричати
Коли щось випадає з Cимволічного й висковзає від Уявного протистояння, французький психоаналітик Жак Лакан називає це об’єктом а, який, будучи Реальним, є чимось втраченим, тим, що потерпіло фіаско. І саме з причини, що цей об’єкт кидає виклик, він нас цікавить. Бо він - причина бажання. Цей об’єкт стає об’єктом фантазму, тобто тим, що захоплює нас ззовні, й у той же час належить нам, а також є об’єктом потягів. Список об’єктів а включає такі цінні як грудь і фалос, і такі неприємні як фекалії. Реальне – невимовне і неосяжне. Проте якщо немає слів, аби сказати, що ми сьогодні відчуваємо у відношенні ворога, як нам боляче, тривожно, накриває страх смерті, ми таки можемо говорити. Використовуючи загальну мову потягів, ми долаємо травми за допомоги з’єднання цінних органів - пеніса і піхви з анальними об’єктами, і тоді невимовне вимовляється як «русні п...да», «йоб..тий орк», «пішов на х... русский корабль» і таке інше. Об’єкт у двох іпостасях - уявній і реальній - має подвійну цінність: огида і бажання, бо мат - це не один сенс, і загалом він дає поштовх до того, щоби висловити травму.

Реальне - це те, що відкидається від суб’єктивного означування, те, що кожний суб’єкт вважає неможливим. Коли почалася війна, спочатку був шок: як повірити, що бомблять аеропорт, танки зминають автівки, ворог катує і вбиває невинних людей, палають будинки, руські ґвалтують. Власне, вторгнення в країну сприймалося як вторгнення в тіло кожного, і наша перша реакція крикнути: це неможливо! Саме в такі моменти ми стикаємося з Реальним. Йому поступається Символічне. Зіткнення з Реальним відбувається не лише через симптом, а також через мовне безсилля, фізичні страждання, які люди несуть глибоко у плоті. Тому ми маємо справу з Реальним, але нічого про нього сказати не можемо, бо психоаналітик, як міркував Жак Лакан, «дилетант Реального». Аналітичні конструкції працюють, коли вони реконструюють наше ставлення до Реального. Тобто мова йде про ставлення суб’єкта до Реального, і це має значення. На одному з семінарів Лакан запитується: що штовхає людей проходити психоаналіз? І відповідає: щось стало неможливим з-за вторгнення Реального. Яке, можливо, висковзає від нас, бо воно стало надто тривожним. «Мінімальне, говорить він, що ми можемо собі уявити з того, що відбувається з реальним, так це те, що воно може нас розчавити, або вірніше - не дасть нам дихнути, воно нас душить». Травма та суб’єктивна структура є нашим фундаментальним фантазмом, вони нерозривно пов’язані, й нам важливо усвідомити не те, що нас поранило, а чому нас це поранило, що й надає події травматичну цінність.

Illustration

Моторошне, страх кастрації й сліпота
Фройд, наполегливо досліджуючи суб’єкта, звернувся до лінгвістичного аспекту, щоб віднайти ядро, яке дозволило б розпізнати моторошне в рамках того, що страшить. У статті «Моторошне» він довів, що це різновид лячного, який має початок в давно відомому, звичному, але витисненому у несвідоме. Він наполягає: не забування, а саме витиснення. Відповідно, зворотній прорив витисненого діє вже не як дивне, а як моторошне, бо свідоме має спротив. Тому моторошне - це не те, що нам незнайоме, навпаки. Це звичайне, те, що повернулося з інфантильних комплексів, це більш інтенсивна ступінь дивного, тому й полюси «затишний – моторошний» сполучаються більш вибухово, амбівалентно. Моторошне видає себе, приміром, тоді, коли ми маємо сумнів - так вчиняє людина чи автомат, жива істота чи лялька, як у наведеному Фройдом прикладі гофманівської «Піщаної людини». Коли ми зіткнулися з проявами нелюдського поводження з боку ворога, жахнулися: чи може так вчиняти людина? Мали спочатку сумнів, заперечення - ну ні... Звичайно, що найбільш моторошне для нас - мертве тіло. У світі сучасного психоаналізу ми певно могли б угледіти в проникливому погляді Фройда провісників майбутніх теорій примітивних захисних механізмів - розрізнення повернення витисненого й повернення відщепленого і відправленого назовні.

У статті «Моторошне» є ще одна цікава деталь: міркування про страх зіпсувати очі (думаю, що ви читали про Піщану людину - маленькому Натанаелю няня розповіла жахливу історію). Психоаналітичний досвід, вважає Фройд, нагадує нам, що дітей лякає можливість лишитися очей, а дорослі зберігають цей страх і бояться втратити зір більше, ніж інші органи, тобто щось зберігають як зіницю ока. Вивчення сновидінь, фантазій та міфів, пише Фройд, дозволяє міркувати, що страх перед сліпотою доволі часто займає місце страху кастрації, й доказом тому може слугувати наведений приклад Піщаної людини, якщо його замінити «страшним» батьком. Коли під час війни люди стикаються з тим, на що важко дивитися - трупи, розруха, спалені автівки, будинки, то «заплющують очі». Люди говорять, що «в очах все наче палає», «вогонь спалив очі», «от я зараз розплющу очі, й цього всього не буде, це просто сон». Чи, приміром, люди лаються: «мої б очі їх не бачили». А в місцях бойових дій мами затуляють очі дитині: «не дивися на мертвих». Люди також говорять: «як тільки я заплющую очі, все знов починається, спливають картини пережитого, не можу спати». Також «біль з’їдає очі» чи «сльози з’їли очі».

Ідея «живе-неживе» традиційна, проте Фройд іде далі: чому лякають, приміром, воскові фігури? Тому що я і є воскова фігура? З.Фройд і Ж.Лакан вважають, що людина має страх, що нею керує хтось інший. Тому й боїмося Піщану людину, яка може засипати очі піском чи вирвати їх? Лакан скаже, аналізуючи гофманівський твір: «очі є пружина цієї історії». Чому очі так важливі? Вони можуть переслідувати. На мене дивиться Інший. Що він хоче від мене? Ба більше, через очі ми пізнаємо себе, дивлячись на Іншого. Якого себе? Фройд ототожнює Копеліуса і Піщану людину як роздвоєні фігури, власне як і батька Натанаеля. З одного боку батько – «кастратор», але тому що розщеплений, він і гарний батько, який рятує очі сину, і поганий, той, що під виглядом Копеліуса намагається їх забрати. Отже, Фройд нам говорить, що страх сліпоти займає місце інфантильного страху кастрації: прийде страшний батько і зробить свою справу. Отже, є дехто інший, який має над нами владу. Хто він і хто ми в його очах?

Інший-Чужий-Свій
У багатозначних подвійностях ми намагаємося знаходити себе, запитуємося, ким ми є. Проте часом із подивом ми з’ясовуємо, що в наше Я внаджується хтось чужий і моторошний. І з’ясовується, що ми ніколи не знаємо себе до кінця, ми й не зовсім ми, бо нам колись сказали, що це ми, дивлячись на наше відображення у люстрі: згадаймо стадію дзеркала, яка знаходиться у витоках ідентифікації. І ми приречені мати двійника, подобу, яку спостерігаємо у дзеркалі, змушені носити маски, ніби граючи певні ролі, ховаємося за іменами та прізвиськами, усвідомлюючи власні перетворення, ховаємося у мову й культурний беграунд. Феномен двійництва проявляється через співвідношення Я/Інший/Чужий. Інший - той, завдяки якому ми усвідомлюємо своє місце, роль, і нам не обійтися без його досвіду. Це подвійне сприйняття, в якому є Я та Інший, проте остаточної єдності ніколи не відбувається. Інший визначає наше буття, він, за Сартром, є «пеклом». Ба більше: Інший назавжди зі мною, поки я є.
А от з Чужим ситуація складніша. Під час війни ми зустрілися з Чужим (хоча, погодьтеся, ми його знали, проте не вірили, що він Чужий), і зіткнулися з питанням: як його зрозуміти, як ставитися до нього? Бо Своє і Чуже це полюси магніту. Тому Чужого варто навчатися, як говорив Тарас Шевченко, а не розчинятися в ньому, втрачаючи Своє. Власне, багато хто з нас зміг це усвідомити, тільки зіткнувшись з ворожим Чужим. Упродовж всієї історії Чужий значився як об’єкт страху і ненависті. Чужість відноситься до неспокою, подвійності. З Іншим можна будувати стосунки близькості, а от з Чужим навряд вийде поріднитися, бо він стає нестерпно лихим. Інше відсилає до відмінності, а чуже - до неприйнятності. Чуже пов’язане з чимось невротичним, нам з ним неспокійно, муляє, загрожує, лякає. Але Своє не обходиться без Чужого, бо конкурує з Чужим, стверджується за його рахунок. Чужий існує як виклик, на який усяк час треба відповідати. Надокучливе й агресивне чуже здатне ставати ворожим. Коли нам кажуть, чого ви цураєтеся, ми ж один народ, одразу зрозуміло: за нас вирішують, якими нам годилося б бути, себто настирливо пропонується геть чуже. Тоді все закінчується перетворенням Чужого на щось неприйнятне настільки, що від нього доводиться захищатися. Часом чуже хочуть нав’язати через застосування гибридизації чи симуляції, а після говорити: це не ми, це ви цього захотіли, щоб ми прийшли і звільнити вас. Але ж завжди є зв’язок зі Своїм. Свого без Чужого ніяк не здобути, тому що Іншого ніколи не достатньо для окреслення кордонів Свого. Чуже дає змогу набути виняткового досвіду, і ми не можемо в ньому розчинятися, втрачаючи Своє, хіба научатися. Чужий нам дає можливість набуття здатності відповідати на низку викликів, уміння змінюватися в процесі подолання обмежень, дає потяг до свободи, відкриття нового, готовність до змін.

Війна як зіткнення з Чужим показала нам цінність Свого. Зміни у суспільстві, випробування, власний досвід і досвід інших людей дає нам сьогодні можливість мислити ці категорії у психоаналітичній практиці й теорії. Жак Лакан вважав, що істинної революції сягає психоаналіз, а не політика. До речі Лакан протягом всього свого життя, динамічно розвиваючи психоаналітичну думку, відмовлявся «фліртувати» зі своїми суперниками. Він був за азарт психоаналізу, який базується на бажанні аналітика аналізувати. Власне, що ми й можемо запропонувати людині, яка аналізу потребує і заявляє про це. Психоаналіз починається тоді, коли специфічне розуміння між аналітиком і аналізантом вивільняє місце для чогось ще. Приміром, для того, як говорив Лакан, щоб зупинить відчуття прекрасної душі. Тобто аналітик має поставити того, хто прийшов до нас за емпатією, співчуттям обличчям до питання: а що ваше є в тому, що ви засуджуєте чи від чого страждаєте? І ми можемо допомагати людям за будь-яких зовнішніх умов, якщо не будемо намагатися «причиняти» їм добро - це інша крайність. Психоаналітик - це не уквітчаний лаврами, не заглиблений у думки щодо буття мислитель чи озброєний знаннями фахівець у кабінеті. Можна вивчити багато теорій і практикувати, подекуди відчувати безпомічність, бо психоаналіз є чимось дуже крихким, а терапевтичні результати повільні, не завжди закінчені, і тим більш, це не наукова раціональність і не релігія, які панують у світі. Психоаналітики не боги, але вони можуть завжди запропонувати тим, хто має потребу, місце, де є контакт з Реальним, бо все на світі торкається Реального, і звертаються до терапії тому, що щось сталося в Реальному, й показати, що вони самі мають досвід його проживання. І тоді, як сказав відомий італійський психоаналітик Серджіо Бенвенуто, збадьорити тих, хто має довіру загалом і до психоаналізу, і до конкретного психоаналітика.


На споді
Реальне, війна і психоаналіз

Illustration

Жак Лакан осмислює суб’єкта через топіку Символічне, Уявне, Реальне. Зустріч з невимовним і неосяжним означає зіткнення з Реальним, з тим, що торкається крові й плоті, народження й вмирання, симптому, фантазму й насолоди. Травми війни змушують нас говорити про Реальне, чи це Реальне говорить з нами?

Мовчати й кричати
Коли щось випадає з Cимволічного й висковзає від Уявного протистояння, французький психоаналітик Жак Лакан називає це об’єктом а, який, будучи Реальним, є чимось втраченим, тим, що потерпіло фіаско. І саме з причини, що цей об’єкт кидає виклик, він нас цікавить. Бо він - причина бажання. Цей об’єкт стає об’єктом фантазму, тобто тим, що захоплює нас ззовні, й у той же час належить нам, а також є об’єктом потягів. Список об’єктів а включає такі цінні як грудь і фалос, і такі неприємні як фекалії. Реальне – невимовне і неосяжне. Проте якщо немає слів, аби сказати, що ми сьогодні відчуваємо у відношенні ворога, як нам боляче, тривожно, накриває страх смерті, ми таки можемо говорити. Використовуючи загальну мову потягів, ми долаємо травми за допомоги з’єднання цінних органів - пеніса і піхви з анальними об’єктами, і тоді невимовне вимовляється як «русні п...да», «йоб..тий орк», «пішов на х... русский корабль» і таке інше. Об’єкт у двох іпостасях - уявній і реальній - має подвійну цінність: огида і бажання, бо мат - це не один сенс, і загалом він дає поштовх до того, щоби висловити травму.

Реальне - це те, що відкидається від суб’єктивного означування, те, що кожний суб’єкт вважає неможливим. Коли почалася війна, спочатку був шок: як повірити, що бомблять аеропорт, танки зминають автівки, ворог катує і вбиває невинних людей, палають будинки, руські ґвалтують. Власне, вторгнення в країну сприймалося як вторгнення в тіло кожного, і наша перша реакція крикнути: це неможливо! Саме в такі моменти ми стикаємося з Реальним. Йому поступається Символічне. Зіткнення з Реальним відбувається не лише через симптом, а також через мовне безсилля, фізичні страждання, які люди несуть глибоко у плоті. Тому ми маємо справу з Реальним, але нічого про нього сказати не можемо, бо психоаналітик, як міркував Жак Лакан, «дилетант Реального». Аналітичні конструкції працюють, коли вони реконструюють наше ставлення до Реального. Тобто мова йде про ставлення суб’єкта до Реального, і це має значення. На одному з семінарів Лакан запитується: що штовхає людей проходити психоаналіз? І відповідає: щось стало неможливим з-за вторгнення Реального. Яке, можливо, висковзає від нас, бо воно стало надто тривожним. «Мінімальне, говорить він, що ми можемо собі уявити з того, що відбувається з реальним, так це те, що воно може нас розчавити, або вірніше - не дасть нам дихнути, воно нас душить». Травма та суб’єктивна структура є нашим фундаментальним фантазмом, вони нерозривно пов’язані, й нам важливо усвідомити не те, що нас поранило, а чому нас це поранило, що й надає події травматичну цінність.

Illustration

Моторошне, страх кастрації й сліпота
Фройд, наполегливо досліджуючи суб’єкта, звернувся до лінгвістичного аспекту, щоб віднайти ядро, яке дозволило б розпізнати моторошне в рамках того, що страшить. У статті «Моторошне» він довів, що це різновид лячного, який має початок в давно відомому, звичному, але витисненому у несвідоме. Він наполягає: не забування, а саме витиснення. Відповідно, зворотній прорив витисненого діє вже не як дивне, а як моторошне, бо свідоме має спротив. Тому моторошне - це не те, що нам незнайоме, навпаки. Це звичайне, те, що повернулося з інфантильних комплексів, це більш інтенсивна ступінь дивного, тому й полюси «затишний – моторошний» сполучаються більш вибухово, амбівалентно. Моторошне видає себе, приміром, тоді, коли ми маємо сумнів - так вчиняє людина чи автомат, жива істота чи лялька, як у наведеному Фройдом прикладі гофманівської «Піщаної людини». Коли ми зіткнулися з проявами нелюдського поводження з боку ворога, жахнулися: чи може так вчиняти людина? Мали спочатку сумнів, заперечення - ну ні... Звичайно, що найбільш моторошне для нас - мертве тіло. У світі сучасного психоаналізу ми певно могли б угледіти в проникливому погляді Фройда провісників майбутніх теорій примітивних захисних механізмів - розрізнення повернення витисненого й повернення відщепленого і відправленого назовні.

У статті «Моторошне» є ще одна цікава деталь: міркування про страх зіпсувати очі (думаю, що ви читали про Піщану людину - маленькому Натанаелю няня розповіла жахливу історію). Психоаналітичний досвід, вважає Фройд, нагадує нам, що дітей лякає можливість лишитися очей, а дорослі зберігають цей страх і бояться втратити зір більше, ніж інші органи, тобто щось зберігають як зіницю ока. Вивчення сновидінь, фантазій та міфів, пише Фройд, дозволяє міркувати, що страх перед сліпотою доволі часто займає місце страху кастрації, й доказом тому може слугувати наведений приклад Піщаної людини, якщо його замінити «страшним» батьком. Коли під час війни люди стикаються з тим, на що важко дивитися - трупи, розруха, спалені автівки, будинки, то «заплющують очі». Люди говорять, що «в очах все наче палає», «вогонь спалив очі», «от я зараз розплющу очі, й цього всього не буде, це просто сон». Чи, приміром, люди лаються: «мої б очі їх не бачили». А в місцях бойових дій мами затуляють очі дитині: «не дивися на мертвих». Люди також говорять: «як тільки я заплющую очі, все знов починається, спливають картини пережитого, не можу спати». Також «біль з’їдає очі» чи «сльози з’їли очі».

Ідея «живе-неживе» традиційна, проте Фройд іде далі: чому лякають, приміром, воскові фігури? Тому що я і є воскова фігура? З.Фройд і Ж.Лакан вважають, що людина має страх, що нею керує хтось інший. Тому й боїмося Піщану людину, яка може засипати очі піском чи вирвати їх? Лакан скаже, аналізуючи гофманівський твір: «очі є пружина цієї історії». Чому очі так важливі? Вони можуть переслідувати. На мене дивиться Інший. Що він хоче від мене? Ба більше, через очі ми пізнаємо себе, дивлячись на Іншого. Якого себе? Фройд ототожнює Копеліуса і Піщану людину як роздвоєні фігури, власне як і батька Натанаеля. З одного боку батько – «кастратор», але тому що розщеплений, він і гарний батько, який рятує очі сину, і поганий, той, що під виглядом Копеліуса намагається їх забрати. Отже, Фройд нам говорить, що страх сліпоти займає місце інфантильного страху кастрації: прийде страшний батько і зробить свою справу. Отже, є дехто інший, який має над нами владу. Хто він і хто ми в його очах?

Інший-Чужий-Свій
У багатозначних подвійностях ми намагаємося знаходити себе, запитуємося, ким ми є. Проте часом із подивом ми з’ясовуємо, що в наше Я внаджується хтось чужий і моторошний. І з’ясовується, що ми ніколи не знаємо себе до кінця, ми й не зовсім ми, бо нам колись сказали, що це ми, дивлячись на наше відображення у люстрі: згадаймо стадію дзеркала, яка знаходиться у витоках ідентифікації. І ми приречені мати двійника, подобу, яку спостерігаємо у дзеркалі, змушені носити маски, ніби граючи певні ролі, ховаємося за іменами та прізвиськами, усвідомлюючи власні перетворення, ховаємося у мову й культурний беграунд. Феномен двійництва проявляється через співвідношення Я/Інший/Чужий. Інший - той, завдяки якому ми усвідомлюємо своє місце, роль, і нам не обійтися без його досвіду. Це подвійне сприйняття, в якому є Я та Інший, проте остаточної єдності ніколи не відбувається. Інший визначає наше буття, він, за Сартром, є «пеклом». Ба більше: Інший назавжди зі мною, поки я є.
А от з Чужим ситуація складніша. Під час війни ми зустрілися з Чужим (хоча, погодьтеся, ми його знали, проте не вірили, що він Чужий), і зіткнулися з питанням: як його зрозуміти, як ставитися до нього? Бо Своє і Чуже це полюси магніту. Тому Чужого варто навчатися, як говорив Тарас Шевченко, а не розчинятися в ньому, втрачаючи Своє. Власне, багато хто з нас зміг це усвідомити, тільки зіткнувшись з ворожим Чужим. Упродовж всієї історії Чужий значився як об’єкт страху і ненависті. Чужість відноситься до неспокою, подвійності. З Іншим можна будувати стосунки близькості, а от з Чужим навряд вийде поріднитися, бо він стає нестерпно лихим. Інше відсилає до відмінності, а чуже - до неприйнятності. Чуже пов’язане з чимось невротичним, нам з ним неспокійно, муляє, загрожує, лякає. Але Своє не обходиться без Чужого, бо конкурує з Чужим, стверджується за його рахунок. Чужий існує як виклик, на який усяк час треба відповідати. Надокучливе й агресивне чуже здатне ставати ворожим. Коли нам кажуть, чого ви цураєтеся, ми ж один народ, одразу зрозуміло: за нас вирішують, якими нам годилося б бути, себто настирливо пропонується геть чуже. Тоді все закінчується перетворенням Чужого на щось неприйнятне настільки, що від нього доводиться захищатися. Часом чуже хочуть нав’язати через застосування гибридизації чи симуляції, а після говорити: це не ми, це ви цього захотіли, щоб ми прийшли і звільнити вас. Але ж завжди є зв’язок зі Своїм. Свого без Чужого ніяк не здобути, тому що Іншого ніколи не достатньо для окреслення кордонів Свого. Чуже дає змогу набути виняткового досвіду, і ми не можемо в ньому розчинятися, втрачаючи Своє, хіба научатися. Чужий нам дає можливість набуття здатності відповідати на низку викликів, уміння змінюватися в процесі подолання обмежень, дає потяг до свободи, відкриття нового, готовність до змін.

Війна як зіткнення з Чужим показала нам цінність Свого. Зміни у суспільстві, випробування, власний досвід і досвід інших людей дає нам сьогодні можливість мислити ці категорії у психоаналітичній практиці й теорії. Жак Лакан вважав, що істинної революції сягає психоаналіз, а не політика. До речі Лакан протягом всього свого життя, динамічно розвиваючи психоаналітичну думку, відмовлявся «фліртувати» зі своїми суперниками. Він був за азарт психоаналізу, який базується на бажанні аналітика аналізувати. Власне, що ми й можемо запропонувати людині, яка аналізу потребує і заявляє про це. Психоаналіз починається тоді, коли специфічне розуміння між аналітиком і аналізантом вивільняє місце для чогось ще. Приміром, для того, як говорив Лакан, щоб зупинить відчуття прекрасної душі. Тобто аналітик має поставити того, хто прийшов до нас за емпатією, співчуттям обличчям до питання: а що ваше є в тому, що ви засуджуєте чи від чого страждаєте? І ми можемо допомагати людям за будь-яких зовнішніх умов, якщо не будемо намагатися «причиняти» їм добро - це інша крайність. Психоаналітик - це не уквітчаний лаврами, не заглиблений у думки щодо буття мислитель чи озброєний знаннями фахівець у кабінеті. Можна вивчити багато теорій і практикувати, подекуди відчувати безпомічність, бо психоаналіз є чимось дуже крихким, а терапевтичні результати повільні, не завжди закінчені, і тим більш, це не наукова раціональність і не релігія, які панують у світі. Психоаналітики не боги, але вони можуть завжди запропонувати тим, хто має потребу, місце, де є контакт з Реальним, бо все на світі торкається Реального, і звертаються до терапії тому, що щось сталося в Реальному, й показати, що вони самі мають досвід його проживання. І тоді, як сказав відомий італійський психоаналітик Серджіо Бенвенуто, збадьорити тих, хто має довіру загалом і до психоаналізу, і до конкретного психоаналітика.

Вы можете зв'язатися зі мною зручним для вас способом

Illustration

moc.liamg%40aveidevdemanelo

Image placeholder

Ви можете зв'язатися зі мною зручним для вас способом

Задайте питання нижче або напишіть в соцмережах

Дякуємо!

Ми зв'яжемося з вами найближчим часом

Can't send form.

Please try again later.

Image placeholder

Ви можете зв'язатися зі мною зручним для вас способом

Задайте питання нижче або напишіть в соцмережах

Дякуємо!

Ми зв'яжемося з вами найближчим часом

Can't send form.

Please try again later.