Питання наче дивне, але це якщо подивитися на нього з боку звичайної людини. Аналітики ж трохи інше мають на увазі, бо правило звучить як «говоріть, що приходить вам на думку». Проте суб’єкту складно не контролювати мовлення і слідувати цьому правилу. Тому часто розгубленість, відмова, «а як це?». Хоча мовлення, власне, саме те, що є основою психоаналітичного акту. Аналізанту треба говорити і …. проговорюватися, бо саме обмовки, коли хотів сказати одне, а сказав інше, іскрометний несподіваний гумор тощо є проявами несвідомого. І психоаналіз з його децентрацією, з переносом центру тяжіння на несвідоме - царину істини суб’єкта, спонукає психоаналітика вислуховувати його прояви, бути не глухим.
У психоаналітичному фреймі нас троє: аналітик, аналізант і мовлення (Жак Лакан додає: мовлення завжди Іншого, мовлення, структурованого подібно до несвідомого). Як це стосується психоаналітичного діалогу, під час якого психоаналітик має бути не лише не глухим, а й бажаючим? Здавалося б, ну, а як інакше, якщо ми вже зайняли це місце, то значить ми погодилися слухати? Та не зовсім. Тому аналізанту потрібно аналітика «в-мовити».
Є така хибна думка, що аналітик має положення, яке накладає на нього особливу відповідальність за те, що буде відбуватися у психоаналітичному фреймі. Тобто десь тут блукає нарцисизм і мораль. А психоаналітична етика – не є етикою моралі.
Брюс Фінк вважає так: бажання аналітика – це свого роду «чисте бажання», яке не базується на якомусь певному об’єкті, й не має на меті навіяти аналізанту які б то не були міркування, як би їх він не вимагав. Бажання аналітика концентрується на самому аналітичному акті, а не на бажанні пацієнту того, що буде для нього найкращим – особистого розвитку чи кар’єрного зростання. А головне – бажання аналітика не має нічого спільного з бажанням почути від аналізанта певні слова одкровення: у нього взагалі не може бути плану, за яким має рухатися аналіз. Бажання аналітика має бути не пристебнутим, вільно плаваючим, яке утримується від того, щоб задати аналізанту якийсь один напрямок.
Аналіз відбувається у складній конструкції: аналітик, аналізант, мовлення, Інший, несвідоме, знак, означники, потяги, об’єкт а, перенесення тощо. І аналіз робить аналітиків. Аналізант вмовляє аналітика слухати його, перебуваючи у трансферних ефектах Уявного, тобто перенесення, яке має словесне вираження. А також перебуваючи у Символічному, говорячи, не знаючи, що, тобто з тенет несвідомого, того, що за влучним виразом Фройда, лежить в середині «дірявого мішка».
Несвідоме структуроване як мова, проте його ефекти існують на тлі мовлення.
Лакан запитує аналізанта: «Хто зараз говорить?» Ні, не я, Петро чи Марійка. Бо Я – це лише шифтер. У мовленні має з’явитися суб'єкт несвідомого, та сама частина нашого буття, яка не підвладна повному осмисленню і не може вимовитися повністю. Аналізант тим не менш намагається вмовити нас послухати слова, які прописують його буття. А що ж аналітик? Відповідає? Мовчить? «Мова, коли вона має слухача, не залишається без відповіді ніколи, навіть якщо у відповідь зустрічає тільки мовчання», - каже Лакан. А те, що говориться, хоч як це не дивно, завжди залежить від того, хто слухає.
То як слухає аналітик – ми знаємо: з рівно розподіленою увагою. Але розмірковуючи над тим, що відрізняє психоаналітика від будь-якого іншого психолога, наприклад, чи просто людини, Лакан стверджує: психоаналітик «тримає мову» суб'єкта. Саме цьому завданню підпорядковане слухання суб'єкта несвідомого і мовчання аналітика, які Лакан у «Римській промові» характеризує з властивою йому поетичністю: «історія з повсякденного життя обертається для нього (психоаналітика) зверненою до вуха, що має бути почутою як притча; довга тирада – вигуком, елементарне застереження, навпаки, – складним поясненням, а мовчазне зітхання – цілим ліричним виливом».
Означник завжди пов’язаний з іншим означником в ланцюжку, і ніколи не вказує на один конкретний факт реальності, тому що мережа мови як цілого накриває всю реальність одночасно. Лакан змінює послідовність означника й означуваного в знаку, підкреслюючи пріоритет першого. Суб'єкт цілком поміщений у несвідоме, звідки ангажує свідому діяльність інстанції Я як виправдання своїх спонукальних імпульсів та прагнень.
Ми - істоти, що наділені мовою, і ми - істоти, в яких мова живе. Ми - істоти, яких мова перевершує, слово обганяє і вражає. Тобто по той бік аналізу мова живе в нас, і ми постійно відчуваємо її вплив. Ми - істоти, у яких означуване приймає форму мовленневого, воно мовиться незалежно від нас.
Але аналізант особливим чином вимовляє і Реальне, яке непідвладне мовленневому акту. Як? Якщо ми говоримо про мову і мовлення у психоаналізі, то це не лише про лінгвістичну його основу. Психоаналіз практикується за допомогою слів, але безперечно вводить нас у контакт з чимось, що не є лінгвістичним – з Реальним. Так, щось відбулося в Реальному - з цим приходить аналізант і вмовляє слухати, але практика слухання завжди обмежена рамками мовлення, завдяки якому проявляються сліди несвідомого бажання. Коли ми мислимо про причину, чому звертається в аналіз суб’єкт, ми слухаємо, як і де Реальне дало збій. Аналітики стикаються з ним через симптом, знесилення і страждання, яке люди несуть глибоко у плоті. Тому вмовляючи їх почути, аналізанти мають щось якось про нього повідомити. Під час війни ми стали найбільш здатні чути його – через мовчання, стогін, крик, виття, через голос болю і страждання тіла.
Щодо бажання - Лакан згадує випадки, коли одному аналітику хотілося зайнятися коханням зі звабливою аналізанткою, а іншому кортило викинути невротика примусу у вікно, бо той дістав своїми причіпками, але вони це, зрозуміло, не зробили. Бо, крім емоцій, у нас є інше бажання – аналізувати, тому що саме це - наша «річ», «даст динг», аналізувати, а не реагувати на іншого, як це відбувається в звичайних людських стосунках.
Відносини між аналітиком і аналізантом ніколи не бувають між двома. Третій елемент, як ми вже говорили, це мовлення. Тобто вмовити аналітика слухати, означає прийняти той факт, що між аналітиком і аналізантом буде відбуватися щось таке, про що раніше не знав аналізант. Тут буде панувати мовлення, яке не глухий аналітик буде чути особливим чином. І тут буде мовлення, якого сам від себе не очікував аналізант.
Тобто вмовити – почати процес аналізу, погодитися з цим і визнати існування несвідомого. Бо нас буде цікавити не те, як хтось про себе говорить, а який сенс це має, хоча безсенсовість цікава теж.
Отже присутність суб'єкта може себе лише про-мовити. «Людська істота не мислить себе і не може бути мислимою поза мовою. Що стосується мислити себе, то саме в акті слова суб'єкт не тільки говорить про себе, в чому власне і полягає робота психоаналізу, але в акті слова формується і самосвідомість суб'єкта», – писав Серж Льосур у статті «Детермінація та суб'єктивність». Лакан, звертаючи «назад до Фройда», засновуючи третю топіку психічного апарату - Символічного, Уявного та Реального, розробляючи схему L, винаходячи «parlêtre» (від parler – говорити та être – буття), наполягає на символічному вимірі психоаналізу і переживає, «ще трохи і поведінкова реакція буде викликати набагато більший інтерес аналітика, ніж синтаксична помилка». А такий підхід, де відносини з суб'єктом організуються поза полем мови, породжує «порожнє» мовлення аналізанта та глухоту аналітика стосовно суб'єкта. Глухота ця виникає в уявному просторі аналізу, коли відповідь аналітика на порожнє мовлення створює набагато сильнішу фрустрацію, ніж його мовчання.
Вся культура людства зведена до мови і у цьому принципова відміна людського існування. Лакан розглядає функцію мови не в інформації. Ми спрямовані до бажання, й мова бажання представлена в Іншому за допомогою спочатку образа, а після вже - символу. Мова бажання суб’єкта з’являється у вигляді символу симптому, тобто виражена потребою у визнанні Іншим. Опісля мова надає бажанню символічне переживання, і звертання до Іншого припускає, що бажання отримує смисл у бажанні Іншого, відповідно, результат бажання вкладений у дарі мовлення. Символи - це взірці для наслідування, а людина знаходиться, на думку Жака Лакана, в середині мови, залежна від неї, захоплена Символічним порядком, який пов’язаний і впорядковує Реальний й Уявний регістри. Тобто суб’єкт конституюється питанням, закликом слухати його, і у мовленні шукає відповідь Іншого, а Інший тоді приймає чи відчужує суб’єкта. Тож аналітик аналізує, де проходить межа між Я суб’єкта і Я його дискурсу, яке від нього відчужене.
Якщо спочатку було слово, то потім йшла мова про створення за образом і подобою. Люди ідентифікуються за допомогою слова, обміну символами перед обличчям закону. Саме слово вказує на статус структурованого Уявного, а також завдяки функції Імені-Батька як символічній функції, яка ідентифікує суб’єкта з образом закону. А закон людства, закон суб’єкта - закон мови.
Загалом суб’єкт - раб мови, раб дискурсу, його місце вготоване з народження, бо вже є база структур культури, тобто порядок обмінів, проте вони несвідомі, а кожен вибір суб’єкта є словом. Ми знаємо, що немовля спочатку мовленєвий іноземець, має власну мову, яку батьки намагаються зрозуміти, перекласти, надати інтерпретацію. Згодом, щоб вижити, дитина від не-мовля переходить до мовляти, що приймає мову матері, мову родинного культурного поля, згодом мову рідної країни. Буває так, що на цих етапах відбувається збій, і тоді нас це буде цікавити, чому.
Символічна система, у якій існує суб’єкт, насправді дуже складна, сильно заплутана, переплетена, й у ній відбуваються різні змінні процеси. Тому що кожний смисл залежить від системи сукупності, в системі співвідношення Одного і Множини. Власне суб’єкти - не лише учасники символічного поля, а скоріш ті, хто переживає вплив мовленнєвих символів як універсуму.
Тоді мета суб’єкта - знайти своє місце у загальній мові. І це не припиняється від початку, бо спочатку було слово. А далі - «Заговори, щоб я тебе побачив», - казав давньогрецький філософ Сократ, бо мова нас показує, виказує. Лакан, міркуючи про мову, наводить приклад Цезаря, який переходить Рубікон: те, що він переходить джерельце - не має значення, але історія життя Цезаря у зв’язку з подіями, і як він про це мовить, дають змогу зрозуміти символічний смисл цієї дії та символічні наслідки. Ми з вами можемо згадати і про розрубаний Гордіїв вузол.
У психоаналітичному акті мовленнєва діяльність - це згода, домовленість між двома суб’єктами, всередині якої є спроба розв’язати, а бува й розрубати вузли мовлення. Як ми говорили, символічна система заплутана, і щоб її розплутати, знайти істину, потрібно демістифікувати ці суб’єктивні камуфляжі, у цьому за думкою Лакана, й полягає психоаналітичний метод.
У психаналітичному дискурсі ми уважно відслідковуємо моменти, коли мова контролює мовлення, але воно виходить, наче вислизає з-під контролю, приміром, як сновидіння чи симптом. Ми це йменуємо психоаналітичним досвідом. Досвід створює граничну точку мовлення, коли воно терпить поразку. І саме там, де воно терпить поразку, з’являється насолода. А симптом - це маніфестація несвідомого, манера, як аналізант говорить про свої страждання, про неочікувані деталі, як мимоволі проговорюється у словах.