Психоаналіз на перший погляд має риси вторгнення та скандалу, оскільки децентрує світ. Фройд завдає удару по нарцисизму, «людській манії величі», вказавши на те, що Я не є навіть господарем у своєму домі, а змушене задовольнятися жалюгідними відомостями про те, що відбувається в його душевному житті несвідомо. Фройд тобто не тільки раціоналізував те, що доти чинило опір раціоналізації, але й наблизився до того, що є щось більше за розум, що мислить і функціонує логічно без відома суб'єкта, навіть у тому, що традиційно стосувалося галузі нерозумності, божевілля, так би мовити області пристрасті. Плюс Жак Лакан, який сказав: я мислю не там, де існую. Чому наша професія «неможлива»?
Отже, у дуже важливій для становлення психоаналітиків статті «Аналіз кінцевий і нескінченний», Фройд аналізує відмінність психоаналізу від медицини, спирається у міркуваннях на власні помилки, запитується доцільністю тривалості аналітичної роботи, а також фокусується на аналізі деяких випадків, дає ще один погляд на спротив, і підсумовує, що є три неможливі професії, неможливі, бо ми завжди будемо незадоволені результатом: урядування, освіта, психоаналіз. Це начебто ризики, де гарантія? - питає суб’єкт. Гарантії немає ні в урядуванні, ні в освіті, а у психоаналізі - тим паче. Та власне де вона є? Хіба на цвинтарі? Новонародженому не дають гарантійного листа, що його буття буде таким чи таким. Все залежить від Інших, завдяки яким народжується дитина і формується як суб’єкт, і це найважче сприйняти, бо викликає спротив і звинувачення. Психоаналізу дістається найбільше, тому що людина приходить з упевненістю, наче ми знаємо, що з ним, і можемо все поправити й буття суб’єкта зміниться чарівним чином. 
Що ж - бути професіоналом означає мати знання у певній галузі завдяки навчанню, практиці, підготовці, досвіду і, відповідно, ці знання є маркером експертності, майстерності. Психоаналітичний дискурс відмінний від університетського, бо психоаналізу не можна навчитися - від початку ми маємо безліч суперечок щодо цього питання, а також пошуків, як же все-таки його передавати. 
Це не університетський дискурс, тобто навчання, а дискурс текстів, які читаємо, аналізуємо і міркуємо, та кушетки, на якій психоаналітик проходить власний аналіз, прагне зрозуміти власну історію буття, згадує, промовляється, дивується й опановує несвідомі процеси, які відбуваються у його психічному ландшафті. Фройд говорить про це прямо: «психоаналізу не можна навчитися, його можна лише пережити». Тобто йому не навчаються, його проживають, виживають і перероджуються, змінюються. В «Аналізі кінцевому і нескінченному» Фройд міркує, як здається, з певною долею гумору і сарказму: «Очевидно, ми не можемо вимагати, щоб майбутній аналітик став досконалою істотою, перш, ніж він візьметься за аналіз, інакше кажучи, ми не вимагаємо, щоб тільки люди такої високої та рідкісної досконалості займалися цією професією. Але де ж і як тоді цей бідолаха набуде ідеальної кваліфікації, яка буде потрібна йому в його професії? Відповідь у власному аналізі, з якого починається його підготовка до майбутньої діяльності». Далі Фройд говорить про аналітика-дидакта, тобто начебто вчителя, ментора, який має зіштовхнути кандидата з його несвідомим і рештою психічних проявів, та так, щоб він здивувався. «Тільки цього недостатньо для навчання, - продовжує Фройд; - але ми розраховуємо на те, що стимули, які він отримає у власному аналізі, не зникнуть з його закінченням, а також на процеси перетворення Его, що продовжуються спонтанно в проаналізованій людині і дозволяють використовувати весь подальший досвід цим новопридбаним способом. Це насправді трапляється, і якщо це трапляється, це робить проаналізованого суб'єкта кваліфікованим у тому, щоб самому бути аналітиком». Фройд турбується й про те, щоб майбутні психоаналітики не зловживали своєю владою, якої насправді у нас немає. Влада – це намагання зцілити. «Іноді, коли ми намагаємося це зрозуміти, нам спадає на думку неприємна аналогія з дією рентгенівських променів на людей, які працюють з ними без спеціальних застережень. /..../ Це також «небезпека аналізу», хоча вони загрожують не пасивному, а активному учаснику аналітичної ситуації; і ми повинні не зневажати їх, а приділяти їм увагу. У цьому питанні не має бути сумнівів. Кожен аналітик повинен періодично – з інтервалом у п'ять років або близько того – зазнавати нового аналізу, не відчуваючи в цьому нічого ганебного. Це означатиме тоді, що не тільки терапевтичний аналіз пацієнтів, але і його власний аналіз перетвориться з кінцевої на нескінченну задачу». 
Отже, ми прожили власний аналіз і далі маємо працювати. Треба зробити цей перехід від кушетки до крісла аналітика. Чи можемо ми всім допомогти? Чи має бути нам завжди цікаво, і що значить бажати аналізувати? Які обмеження й правила ми маємо виконувати? Як впоратися з перенесенням і контрперенесенням, спротивом? І ще - як бути із самотністю у фреймі, де ти сам на сам із аналізантом, його мовленням чи мовчанням, його тілом, агресією, непередбачуваністю, та головне не це, а як бути з власною тривогою - чи все я так роблю, помиляюсь чи ні? Власне, Фройд говорив про нейтральну позицію в аналізі - як її зайняти? А сенс нейтральної позиції полягає у тому, що, з одного боку, ми маємо бажати аналізувати (Лакан сказав, що немає іншого перенесення, ніж перенесення аналітика), а з іншого - цікавості до іншого (аналізанта) не має бути, бо власне це ї є етична диспозиція. Дидактичний аналіз дозволяє «розвтілитися» зі своєї особистості, відчути і сприйняти цю порожнечу, саме принцип нейтральності дозволяє не привносити в аналіз власні означники, які становлять каркас будь-якого суб’єкта, і таким чином уникнути психологічного впливу на пацієнта. Коли аналітик перестає бути нейтральним, а його власне несвідоме посідає те порожнє місце, яке завжди має турбувати, - процес аналізу приречений перетворитися на сповідь, повчання або тренінг. 
Знання для психоаналітика зовсім і не знання, а навіть шкода, якщо ними користуватися як люди - зазвичай. Бо кожний випадок, кожний суб’єкт як його носій, непередбачуваний, - як говорив Жак Лакан, - який ми можемо зрозуміти вже заднім числом, тобто обмірковуючи його після сесії. Тоді виникає питання: а як ми дізнаємося про те, що відбувається з аналізантом? Тут теж цікаво, бо за висловом Жака Лакана, психоаналітик володіє тим, чим не володіє. Ба більше - він називає психоаналітика суб’єктом, який начебто знає, хоча аналізанти здебільшого ставлять нас в місце знання про них. Але за думкою Лакана, не варто бачити в аналітику «інженера душ», це не фізик, він не виходить із відносин причин та наслідків: його наука - читання, читання сенсу.
У кожного своя істина, психоаналіз має інтерсуб’єктивний підхід і техніка роботи з кожним аналізантом наче щоразу винаходиться. І Фройд, і Лакан попереджали: розуміння психоаналітиком того, про що аналізант говорить сьогодні, приходить завтра, сенс того, що було сказано на початку аналізу - за місяць чи роки, а то й після закінчення аналізу. Це - мовлення у теперішньому про минуле, а знання - з майбутнього.
Звичайно, що ми проходимо певну підготовку щодо розуміння психічних процесів, проте нічого не дає банальне вивчення понять чи визначень. Як завдяки цим поняттям схопити випадок? Як почути? Так, Фройд нас проводить стежками техніки лікування, але це лише стежка, хто і як пройде нею - питання. Тому він у статтях «Про дикий психоаналіз» і «До питання про дилетантський аналіз: бесіди зі стороннім» як раз і застерігає від підходів до історій аналізантів із готовими схемами. А Лакан додав, що, не дивлячись на його доповнення фройдівської теорії, винаходи й визначення, не зможуть нікому слугувати у вигляді інтелектуального амулета. Неможлива фетишизація концептуального апарату, бо це приведе психоаналіз до психологізації, анігіляції. А психоаналіз знає про цю небезпеку, зважимо хоча б на розколи у французькому психоаналізі 50-60-років й їхні наслідки. Отже психоаналіз не професія, якій можна навчитися завдяки об’єктивному знанню. Фройд у цій же статті «Питання щодо дилетантського аналізу», зважає: «Аналіз, який має пройти кожен кандидат аналітичного інституту, водночас є найкращим способом розібратися у власній придатності для провадження у діяльності багатьох вимог». Власне Фройд прагнув визначити не хто може бути психоаналітиком, а хто НЕ має бути у цій неможливій професії. Все просто: це той, хто не відчуває симпатію до того, чим він займається. Лакан піде далі й скаже, поворю: головне - це бажання аналітика аналізувати. Фройду важливо було показати, що аналітик - дилетант у сенсі не лікар. Лакан пізніше ще далі відведе так зване лікування, бо симптом - не симптом, а засіб суб’єктивного способу подолати складнощі буття. 
Неможлива професія веде до питання: добре, ми вчимося аналізу на кушетці й завдяки текстам. А як? Перенесення - це той зв’язок між аналітиком, який буцімто знає, і аналізантом, який проживає час впізнавання себе незнайомого, не закінчується ніколи. Гранов назвав це філіацією, символічним зв’язком, методом психоаналітичного наслідування, перенесенням психоаналітичного знання. Але це не все. Ми читаємо тексти. І є перенесення іншого складу. Коли ми читаємо, приміром, Фройда, Гріна чи Лакана, ми теж стаємо аналізантами. Аналізантами текстів. Коли ми читаємо тексти, нам варто припинити бути собою, щоб, ідентифікувавшись з автором тексту у перенесенні, зрозуміти приховане значення, бо відносини з текстами - це теж аналітичний зв’язок, проживання аналізу в читанні. Ці ефекти прописують народження психоаналітика у неможливій професії. Проте тут є теж цікава ідея Фройда. Неможлива, але ж професія! Несвідоме не знає заперечення. Тобто неможливе можливо. Фройд деконструює своє зауваження, коли пише «неможлива» у лапках. Що означає тоді існування психоаналізу у неможливому. 
Тож хто такий аналітик і яке місце він займає? Жак Лакан з властивою йому провокативністю мовив: «Аналітик — принаймні, я старався зробити так, щоб аналітики подібного роду існували, — це той, хто втілює, — найгірше те, що він повинен втілювати це самим собою, — те, що є результатом дії всієї культури, по суті, в самій підставі виру, я хочу сказати, те, що створює причину, хм ... добре, це покидьок. Не всі це помічають, але тільки той, хто про це здогадався, має право дійсно авторизувати себе бути аналітиком. Бути покидьком - це те, чого прагне, не знаючи цього (sans le savoir), всіляка істота, що говорить (être parlant). Кожен, хто є істотою, що говорить, захоплений цим виром, який стає істинною траєкторією його бажання,— бажання, про яке ви безсумнівно дізналися у разі, що воно є сутністю людини». 
Покидьок - аналітик? Ми знаємо, що аналітик - причина бажання, місце перенесення, але щоб покидьок? І що б це могло означати? Подивимося у словник. 
ПОКИДЬКИ 1. Непридатні для використання, непотрібні залишки чого-небудь, мотлох, старі речі і т. 2. Морально розкладені люди, декласовані, злочинні елементи суспільства; непотріб, негідь, потолоч. Цікаво. А Лакан невгамовний: «Аналітик повинен бути впевнений у своїй позиції покидька, щоб змогти підштовхувати, спонукати аналізанта, як я його називаю, оскільки саме він виконує роботу..... Аналітик розміщує себе у відношенні аналізанта в якості останнього з останніх, оскільки він повинен приходити вчасно, три чи чотири рази на тиждень, щоб слухати те, що буде бити ключем з промови аналізанта природним чином». 
Отже, що ми переживаємо в місці останнього з останніх? Самотність…

СамотністьУ 1927 р. Ференці написав дидактичну роботу з проблем завершення аналізу. Вона закінчувалася заспокійливим запевненням, що «аналіз – не нескінченний процес, може бути приведений до природного закінчення при достатньому вмінні і терпінні аналітика». Ференці підкреслює наступний важливий пункт: успіх залежить багато в чому від того, наскільки добре аналітик врахував свої «помилки” і краще дізнався про «слабкі пункти своєї власної особистості». Фройд в тій же статті про аналіз кінцевий і нескінченний серед факторів, які впливають на перспективи аналітичного лікування та роблять внесок у його труднощі та опори, згадує не лише природу його пацієнта, а й індивідуальність аналітика. «Аналітики – це люди, які навчилися практикувати певне мистецтво; водночас вони залишаються такими самими людьми, як і всі. Крім того, ніхто не стверджує, що лікар не здатний лікувати внутрішні хвороби, якщо його власні внутрішні органи не гаразд; навпаки, можна заперечити, що є певні переваги у людини, яка найбільше страждає на туберкульоз і спеціалізується на лікуванні людей, які страждають від цієї недуги. Але ці приклади не зовсім підходять. Доки він взагалі здатний практикувати, лікар, який страждає від легеневого або серцевого захворювання, не відчуває труднощів в установці діагнозу та лікуванні внутрішніх захворювань; у той час як особливі умови аналітичної роботи призводять до того, що дефекти аналітика стають на заваді винесення правильних суджень про стан пацієнта і правильного реагування на них. Тому від аналітика обґрунтовано очікують достатнього ступеня психічної нормальності та впорядкованості як елемента його кваліфікації. На додаток до цього він повинен мати якусь перевагу, щоб у певних аналітичних ситуаціях виступати як приклад для пацієнта, а в інших – як учитель».
Але все це, на думку Фройда, суща нісенітниця. Отже, від аналітика багато чого очікується. Але як він почувається? З якими відчуттями він знаходиться у фреймі? У кабінеті психоаналітику може бути по-різному. Він може відчувати тривогу, розпач, здивування, тоскність, радість - будь що. Ми зустрічаємся як з власними реакціями на якісь події, й це бентежить, спрямовує до супервізора, так і зі складними проблемами аналізантів, які торкаються й самого аналітика як то з соціально-економічним чи політичним контекстом. Як сказав відомий італійський психоаналітик Сержіо Бенвенуто, «психоаналіз проводиться не на місяці, а на землі, й психоаналітик теж громадянин, він живе у суспільстві, де живуть його аналізанти. Я переконаний, як і Лакан, що психоаналіз не є нейтральною технікою лікування, а грунтується на етичному підході до суб’єктивності, тому з ним несумісні, приміром, расизм і фашизм». 
Війна у нашій країні не могла не торкнутися аналітиків, їхніх власних переживань на тлі суспільного. Бенвенуто говорить: «Психоаналіз - це соціальний зв'язок, і, як і всі соціальні зв'язки, він залежить від етичних принципів. Навіть психоаналітик не може бути безпристрасним». Тому що для психоаналітика, як вважав Лакан, мова йде про те, щоб приклеїтися до страждань людей які приходять до нього: «Психоаналітик, безумовно, найменш вільний зі всіх людей...»  Отже, як нам буває у кабінеті? Що відкриває нам психоаналітична зустріч? Ні, ми не мовчазні «мертві» аналітики, проте на самоті переживаємо ті почуття, які розгортаються в рамці на довгий час, ту внутрішню боротьбу, з якою маємо справу, коли повинні справлятися з гострим почуттям самотності, яке супроводжує нашу аналітичну роботу. Найбільш складним чинником у нашій роботі є здатність погодитися з психоаналітичним способом буття. Що це означає? 
По-перше, ми маємо обмеження. У психоаналітичній зустрічі панує принцип конфіденційності, а це означає, що ми не розповсюджуємо інформацію, не викладаємо у соцмережі, навіть якщо аналізант дозволив, ми можемо лише опосередковано у професійному колі використовувати віньєтки випадків. Аналітики, слухаючи, хоч і рівно розповсюдженим слуханням, все ж часто мають справу з потужними емоційними переживаннями аналізантів, які торкаються і власного нашого психічного, проте маємо сам на сам з ними впоратися, долаючи бажання поділитися цим із кимось ще, ну, окрім супервізора, якщо це має сенс для подальшого аналізу.  
По-друге, ми маємо виносити цю тривалу ізоляцію. Тобто, якщо аналітик - місце перенесення, причина бажання, то залишатися в цьому місці, витримувати перенесення, тобто сприяти його появі й розгортанню - завдання не просте в плані власної психічної рівноваги. Як вважає британський аналітик Кенеді, «Аналітик не може вийти неушкодженим з аналітичних зустрічей. Це та ціна, яку він платить за те, що робить». 
По-третє, ми маємо витримувати проекції, тривогу, утримувати водночас аналітичну позицію, дотримуватися етики, триматися психоаналітичного мислення й висловлювання, сприяти появі й триванню несвідомого аналізанта. Аналітики мають бути здатні бути на самоті, як про це говорив британський аналітик Дональд Віннікот, у певних обставинах психоаналітичного фрейму. А Жак Кінодо, досліджуючи позицію аналітика, вважає, що добре, якщо б ми мали здатність опрацьовувати тривогу втрати об'єкта та сепарації, необхідну для «приручення» тривог, пов'язаних із усамітненням в кабінеті. 
Самотність – «неминучий компаньйон психоаналітичного сеттинга», де пацієнт на кушетці, його обличчя не звернене до обличчя аналітика. Самотність й тривога супроводжують аналітика, коли, приміром, потрібно сформулювати інтерпретацію. Ми можемо інтерпретувати занадто, невчасно, упереджено, використовувати інтервенції, щоб захистити себе від самотності, яка підштовхує до дій. Бути самому чи відчувати самотність направду нормально для людського буття. Але наша самотність пов'язана з особливою природою аналітичних відносин. Як зустрічі віч-на-віч в кріслах, так і позиція поза контактом, коли аналізант займає місце на кушетці, мають на увазі, що аналітичні відносини не є «об'єктними відносинами у звичному значенні», за словами британського аналітика Роджера Кенеді.
Є ще один чинник. Аналітик не має можливості висловлювати свої почуття до аналізанта у вільній формі, бо стає для пацієнта також енігматичною або фруструючою фігурою. Аналітик - недоступний для відносин. Бути аналітиком означає могьт впоратися з періодами, коли стоїть завдання витримувати агресію, проекції та сильну тягу аналізанта до чогось більшого, ніж аналітичні відносини. У цих випадках допомагає надійна «вкоріненість» аналітика у своїй професійній ідентичності, вона пом'якшує травму, яку завдають необхідні й неминучі періоди самотності при проведенні аналізу.
На думку Кеннеді, страх працювати на самоті, особливо з важкими пацієнтами, скоріш буває з-за неготовності чи небажання навантажувати себе дуже важкою аналітичною роботою. А шлях до стійкої аналітичної ідентичності зазвичай йде через спроби та невдачі, розчарування, удари по власному нарцисизму, несподіванки та травми. Необхідно звикнути до цього самотнього виду роботи. Кеннеді цитує прекрасну французьку аналітикиню Франсуазу Дольто: «Кожен одинокий, але психоаналітик самотній ще більшою мірою, і немає нікого, до кого б він міг звернутися, тому що більше немає нікого, хто може відчувати те, чого піддає його аналізант, навіть якщо це можна зрозуміти». 
Психоаналітик може знайти підтримку в супервізії, продовжити або на деякий час відновити завершений власний аналіз, почати писати, використовуючи цей процес як спосіб впоратися зі сум'яттям, яке викликає клінічна робота. 
Ми - звичайні люди з ідентичністю психоаналітика, і у нас є приватне. Але бува, що аналізанти торкаються цієї приватної області і використовують у своїх цілях. Наприклад, щоб залучити аналітика «до змов» або просто розділити страждання. Проте це може стати елементом розвитку аналізу. Ми маємо прислухатися до свідомої та несвідомої оцінки пацієнтом області нашого приватного болю та страждання. Вони можуть не знати, на що реагують, і ми не повинні говорити про це прямо. Але можна сподіватися, що ми дізнаємося про це, звичайно, якщо не намагатимемось зберегти богоподібну позицію. Наші пацієнти відбивають нам назад наше власне страждання. Вони можуть навіть бажати захистити нас від нас самих, що особливо спокусливим і небезпечним для аналізу. Так міркує Кенеді.
Ми теж можемо сумувати після закінчення аналітичних відносин як втрату об'єкта. Як вважає Кеннеді, період між кваліфікацією та поступовим перетворенням на «досвідченого» аналітика може бути найважчим, оскільки саме тоді реальність необхідності витримувати довгі години аналітичного слухання на самоті консультативного кабінету стає особливо відчутною. Ну а найважчим із усіх етапів стає припинення аналітичної практики наприкінці кар'єри аналітика, коли його наздоганяє ще одна форма самотності, пов'язана із втратою сеттингу та страхом втрати професійної ідентичності.
Тут важливо говорити і про ідентичність аналітика, а саме як стати аналітиком і чому це «неможлива» професія. Якщо ми віримо у психоаналіз - нам має бути легше. Тобто почуття міцності та стійкості у своїй ідентифікації з психоаналізом, його теорією та практикою, зростаюче почуття довіри тому, має відношення до знаходження власного голосу як психоаналітика, до здатності розвинути певну якість слухання – слухання як несвідомих комунікацій пацієнта, так і самого себе, у всій складності їхньої взаємодії. 
Змиритися й долати відчуття тривоги і самотності, за Віннікотом, можливо за створення власного психічного дому, ми ці дома носимо з собою. Ми не можемо розкривати деталі нашого приватного життя перед пацієнтами, але ми приносимо із собою наш психічний будинок на сеанс. Це може бути дизайн інтер'єру консультативного кабінету, картини, книги та предмети, може добре відбивати природу нашого психічного дому, - вважає Кенеді. А живий психічний будинок (здатність підтримувати нейтральність) може забезпечувати аналітика підтримуючим простором, що дозволяє йому впоратися з неминучою самотністю .
Насправді, як це було показано британським аналітиком Вілфредом Біоном, навіть звичайні аспекти функціонування аналітика на сеансі, включаючи встановлення та підтримку сетінгу (зовнішнього та внутрішнього), спостереження за атмосферою на сеансі й постійне ухвалення рішення про те, робити чи не робити в даний момент інтерпретацію - всі ці та багато інших елементів повсякденної аналітичної практики припускають певний ступінь необхідного зречення та самотності. 
Тож самотність аналітика можна розуміти як особливий стан «відчуженості» у психоаналітичному сетінгу, який, як це сформулював Біон, може бути досягнутий лише ціною переживання аналітиком та аналізантом почуття самотності. Стан, який, тим не менш, є умовою, без якої психоаналіз неможливий. Проте самі правила сетінгу дуже допоміжні й аналітику і аналізанту. Є небезпека у тому, що аналітик, через індуковані в ньому почуття - непереносну самотність, розпач і роздратування або через захисне відреагування свого нетерпіння у формі аналітичного прагнення – може неочікувано втрутитися у внутрішній світ аналізанта і спробувати утвердити свою трансферентну та особисту значимість. Це ризик. Тому важливо, щоб аналітик, коли він стикається з цими почуттями в аналітичному кабінеті, був здатний розпізнати ситуацію, що склалася. І щоб, розпізнавши її, він міг почати опрацьовувати хворобливе почуття власної винятковості, ізольованості та самотності. Бо істинний психоаналіз починається тоді, коли специфічне розуміння між аналітиком і аналізантом вивільняє місце для чогось ще. Приміром, для того, як говорив Лакан, щоб зупинить відчуття прекрасної душі. Тобто все одно аналітик має поставити того, хто прийшов до нас за емпатією, обличчям до питання: а що ваше є в тому, що ви засуджуєте чи від чого страждаєте? 
Ще один чинник тривоги аналітика - спротив аналізанта до інтерпретацій, опір рішенню психоаналітика. Лакан говорить: «опір розглядається Фройдом не як щось, властиве суб'єкту внутрішньо, у психологічному плані, а виключно стосовно роботи тлумачення». Опір суб'єкта - це саме опір аналізу, опір в аналізі, опір, що викликається аналітиком. Зрештою, за формулою Лакана, «немає іншого опору аналізу, крім опору самого аналітика». Аналітик сам може опинитися в капкані опору. Головне правило, якому має слідувати аналітик, який не бажає загрузнути в цьому опорі, - правило нейтральності, заборона на підштовхування аналізанта до припинення опору. Ну і важливо розуміти, що саме аналітичне слухання та позиція аналітика полягають у готовності до випадкового та непередбачуваного вторгнення. Що це означає? Аналітик має бути готовий до «випадковості», адже зачиняється несвідоме через те, що аналітик «знає, що від нього слід очікувати».Головною проблемою психоаналітичного сеансу у Фройда було перенесення, яке на лінгвістичному рівні втручається у створений суб’єктом дискурс і демонтує його. Лакан натомість небезпеку аналізу вбачав не в негативній реакції суб’єкта на втручання аналітика, а в тому, що суб’єкт може, вийшовши з одного фантазму, потрапити під впливом психоаналітика в полон нової ідентифікації, не менш фантазматичної, ніж попередня, тобто залишитися в оновленому статусі відчуження. Адже регресія у лаканівському розумінні – це актуалізація в дискурсі фантазматичних відношень. Тому майстерність аналітика повинна полягати в тому, щоб поступово позбавляти суб’єкта будь-якої упевненості, поки не розсіються «останні привиди».

ЕтикаПару слів про етику. Психоаналіз відрізняється тим, що вважає етику складовою клініки, а не її прикладною сферою. Тому немає такої окремої дисципліни як «етика психоаналітика», оскільки психоаналіз - і є етика. Аналіз ґрунтується на прийнятті суб'єкта з його симптомом, який не потребує видалення чи корекції, співчуття чи поділу, але заслуговує на повагу до себе. Якщо людина створює собі симптом – потрібно поважати її вибір, а не позбавлятися його. З цієї причини психоаналітик вживається в проблеми пацієнта, але не приймаючи їх на свій рахунок, не авторизуючи їх, і, отже, не привносячи власного наповнення, тоді лише можна зробити їх предметом аналізу. 
Сприймати іншого, який нічим не схожий на тебе самого, можна лише тоді, коли ти ставишся до нього безособово, нейтрально. Етика передбачає незацікавленість, оскільки тільки так можна дати місце для іншого іншого, тільки так аналізант зможе побачити межі власної суб'єктності і зрозуміти логіку роботи свого несвідомого, динаміку її становлення. Дати іншому порожнє місце - це означає проявити етичне ставлення щодо нього. Етика, як її окреслив Лакан у Семінарі «Етика психоаналізу», є етикою наполягання на бажанні, етикою бажання як безкомпромісного наполягання, тому і не можемо відступати від свого бажання, маємо вперто за нього триматися. Про так званий «героїзм бажання» (тобто не відступати) Лакан скаже і значно пізніш, в Есrits: «Бажання є захистом, забороною заходити за межі певного ліміту в jouissance». Тобто етика бажання спонукає суб’єкта відмовитися від будь-якого компромісу щодо знаходження бажання в одному конкретному об’єкті, бо жоден не може дорівнятися до бажання, його треба приносити в жертву, щоб зберегти чисте бажання. Згодом бажання аналітика для нього стає силою, яка структурує. Аналітик має зайняти позицію об’єкта причини бажання, щоб аналізант зумів не ідентифікуватися з ним, а знайти своє бажання у співвідношенні з бажанням Іншого. Фройд каже: «Я має прийти на те місце, де було Воно». Лакан додає: «Я маю слідувати своєму бажанню, і в цьому - виконання власного обов'язку».
Перенесення як бажання аналітикаЯк висловлюється Лакан, «аналіз повинен носити риси особи аналізованого», повинен говорити його мовою та використовувати категорії його несвідомого. Однак незацікавленість і нейтральність не пов'язані з байдужістю до людини, навпаки, її метою є кристалізація цих відмінностей, посилення їх, розуміння психічних процесів у їхній індивідуальності, а не подібності до всіх інших. Саме слово «психоаналіз» свідчить про виробництво відмінностей і цим розширення поля становлення суб'єкта. Нейтральність не передбачає мовчазної наявності, йдеться про те, щоб бажання аналітика не було пов'язане з особистістю пацієнта, щоб аналітик не займав уготоване йому місце всередині дискурсу. Аналітик не може займати те місце, яке відводить йому пацієнт: місце рідної матері, чи інтелектуального суперника, чи всепрощаючого батька, одним словом, місце пана та інстанції насолоди. Саме нейтральність аналітика і дозволяє йому не включатися у відігрування конфліктів аналізанта, не відповідати на запит і не виконувати вимогу «бути рідною матір'ю», бо аналітик ніколи не дає те, що від нього вимагають, таким чином, переводячи стосунки у поле бажання та його нестачі , тобто в область несвідомого. 
Але навіть мовчання людини говорить про нього сповна і не потребує додаткових роз'яснень. Тому Лакан неодноразово порівнює аналітика з канцеляристом, що розставляє в тексті несвідомого розділові знаки і тим самим, що надає нового сенсу висловлюванням пацієнта: вчасно поставити крапку, припинити сеанс - це вже подія, що породжує безліч питань, асоціацій, переживань. Лакан одну з головних своїх робіт назвав «Ведення лікування», підкреслюючи цим провідну роль психоаналітика, завдяки бажанню якого аналіз взагалі має місце. Без нього все це нагадувало б звичайну розмову. 
Жак Лакан каже, що аналітик має бути готовим пожертвувати своєю особистістю в аналізі. Справді, неможливо передбачити, що саме послужить відправним пунктом для розвитку трансферу, але все це аналітик готовий відпустити від себе і дозволити пацієнту вільно асоціювати на свій рахунок, зберігаючи незацікавленість до будь-яких його фантазій, бажань і навіть намірів. У аналітика, звичайно, теж є особистість і свої уподобання та інтереси, але він з легкістю може надати все це в розпорядження трансферу, адже пройшовши свій дидактичний аналіз, він навчився дистанціюватись у відношенні до своїх бажань, розуміючи, що «бажання завжди належать іншому» . Тільки залишаючи недомовленість, порожнє місце всередині дискурсу пацієнта, можна зберегти «етичну байдужість», тобто створити місце для буття та становлення суб'єкта і для психічного події з іншим.
Лакан декларував відмову від патерналістського ставлення до пацієнта. Ця декларація має теоретичне обґрунтування: у психоаналітичному акті зустрічаються не двоє (тобто аналітик та пацієнт), а четверо: пацієнт як суб'єкт і як его, аналітик як его та як Інший. Аналітик може займатися інтерпретацією лише займаючи позицію Іншого. Жодної позиції поза перенесенням для не існує, оскільки позиція поза мовою, з якої можна було б судити про мову, не спираючись безпосередньо на мову, неможлива. При цьому Інший виступає як Закон, як постать Імені-Батька, будучи пов'язаний із символічними кодами мови. Тому аналітику слід перешкоджати прагненню свого Я зайняти позицію Іншого. Психічна індивідуальність аналітика повинна стертися, щоб не розташовувати на рівні Уявного те, що має зазнати інтерпретації на рівні Символічного. Опір, за Лаканом, виникає через те, що аналітик відмовляється зайняти символічну позицію, розташовуючись натомість на осі Уявного. Лакан стверджує, що «психоаналіз - не наука, а практика», і аналіз рухається завдяки бажанню психоаналітика, бо саме воно є відправним пунктом будь-якого аналізу. З іншого боку, умовою аналізу є нейтральність. Головне у тому, щоб не привносити у процес лікування власну особистість. Але не говорити нічого – це ще не означає бути нейтральним; мовчання теж є означником, остільки за ним щось стоїть, воно означає щось особисте, бо люди взагалі ніколи не мовчать просто так. Ми завжди мовчимо про щось, на відміну від тварин, яким просто нема чого сказати. 
Якщо ти психоаналітик, і це твоя ідентичність, то психоаналіз захоплює все твоє життя. Ти завжди далі заглиблюєшся в концепти, читаєш нові книги і вибудовуєш логіку випадків. Єдиний спосіб стати психоаналітиком - це пройти через психоаналіз, тобто самому стати пацієнтом на довгий час. 
Бути психоаналітиком, це знати, що всі історії повертаються, щоби розповісти про любов. Суб’єкт говорить про любов і про не любов до себе та Іншого, і «розмови про любов є єдиним, чим ми займаємося в аналітичному дискурсі». Любов виникає в ході аналізу як наслідок перенесення. Хоча перенесення часто проявляється в таких сильних афектах, як любов і ненависть, вони все ж таки не є його сутністю, яка полягає в структурі інтерсуб'єктивних відносин. Бо сутність перенесення полягає в Символічному, а не Уявному, хоча його наслідки для Уявного дуже відчутні. Пізніше Лакан відзначить, що якщо перенесення і проявляється під виглядом любові, це, перш за все, любов до знання (savoir).
Навчання психоаналізу не підносить психоаналітика над світом пристрастей; вірити у це означало б вважати, що джерелом будь-яких пристрастей є несвідоме. Більше того, чим повнішим був психоаналіз самого аналітика, тим вища ймовірність того, що він відчуватиме до аналізанта щиру любов чи огиду. Причина ж, через яку аналітик не діє на підставі своїх пристрастей, полягає не в тому, що його навчання позбавило його здатності відчувати будь-які почуття, але в тому, що воно відкрило в ньому бажання, яке перевершує по силі будь-які почуття. Лакан називає це бажання «бажанням аналітика».
Психоаналіз постає відкритою системою. В іншому випадку, якщо минуле детермінує майбутнє і «гра вже зіграна», який сенс у клінічній практиці? Фаталістичні нотки у такому повороті неминучі. Розуміння психоаналізу як практики, орієнтованої на випадок, або навіть якщо аналіз закликає цей випадок до буття, може дозволити говорити про потенційну можливість зробити перебудову колишньої зміни доль потягів. Це дозволило Лакану сказати: «Гру вже зіграно, кістки кинуто. Так, кинуті, з тим лише застереженням, що ми можемо взяти і кинути їх знову». Кількість кісток аналіз змінити неспроможний, але кожен черговий кидок може змінити конфігурацію попереднього кидка. І в цьому – найважливіші етичні орієнтири психоаналізу у підході до суб'єкта. Сержіо Бенвенуто сказав: «Психоаналіз - це трилер /…/ Аналіз стверджує, що також ґрунтується на теоріях, але він не має нічого спільного з фундаментальною наукою. Аналіз – це мистецтво історичної реконструкції, як і реконструкція злочину: ефект справляє унікальна специфіка досвіду, що реконструюється /.../ Народження, секс, смерть – безглузді та незворотні (і тому трагічні) випадковості людської долі. Суб'єкт має протистояти цим біологічним скелям. Аналіз підштовхує аналізанта саме до такого зіткнення з історією, подібного до галюцинаторної реконструкції злочину».