Новітній Едіп між трагедією і комедією
Всі ми були колись маленькими Едіпами. Хоча… не факт, що ми не залишилися ними. Фройд припустив, що почуття провини властиво кожній дитині за інцестуозне бажання матері чи батька. Так, ми всі були без вини винними, бо не обирали цей шлях, він є природнім, для всіх, як основа суб’єктивації, проте наслідки його відчувалися і відчуваються все життя. Певний час ми все одно боролися за місце біля мами чи тата, мали отримати заборону і відчути страх та провину. Всім нам судилося спрямувати наше перше сексуальне почуття на матір і першу ненависть на бажання – на батька, чи навпаки – обожнювання батька і ненависть до матері: наші сновидіння, як привіт з витисненого несвідомого, переконують нас у цьому.
Драма Софокла про Царя Едіпа, який вбив свого батька Лая і одружився на своїй матері Йокасті, звучить наче жахливо, бо за цей акт незнання Едіп несе покарання. Але воно є лише здійсненням бажання дитинства. Трагедія Едіпа наче дещо гасне у порівнянні з трагедіями зовнішніми – політичними, соціальними, економічними, і відчуття провини зміщується на більш вагомі події буття. Проте все починалося в нашому психічному давно, і, навіть, як ми сприймаємо решту трагедій буття, сором чи провину, залежить від драми цих дитячих бажань.
Отже, ми могли б припустити, що знаємо все про людське бажання. Це припущення спершу було, мабуть, тим, що у психоаналізі викликало здивування, неприйняття й найбільше обурення. Але саме воно швидко стало загальним психоаналітичним місцем, найвідомішою ідеєю з усього, що запропонував психоаналіз; воно набуло статусу трюїзму, кліше, банальності, карикатурності. Це можна уявити як типову комедію абсурду – ну що може бути смішніше за припущення, як говорить словенський психоаналітик Младен Долар, наче причиною людського буття є прагнення займатися сексом із матір’ю і вбити батька? Невже все розмаїття людських бажань редуковано лише до тривіальної історії «мамочки з таточком» (за висловом Делеза і Гваттарі у відомому трактаті «Анти-Едіп»). Визнаємо, що для багатьох людей власне і сам психоаналіз асоціюється з комплексом Едіпа. Чимось таким дивним і скандальним, як зауважив той же Младен Долар: «Едіп – що за дивна ідея?! Можливо, найдивніше полягає в тому, що те, що колись здавалося вкрай шокуючим, скандальним, абсурдним і дивним, коли Фройд уперше висунув це, тепер стало цілком прирученим і широко поширеним, цілком у дусі часу. Потрібно докласти великих зусиль, щоб повернути Едіпові його скандальне значення, але, можливо, воно виявиться зовсім не там, де його звикли шукати». Спробуємо його знайти?
Едіпальний комплекс видається заплутаним. Бо він - не відповідь, а швидше питання. І не являє собою універсальної розгадки глухого кута людського бажання, відмички, називання його таємних прагнень. Це радше запитування про зміщення людського бажання, про неможливість його обґрунтування й укорінення.
Психоаналітики знайомі з елементарною моделлю едіпального комплексу, який бере початок у трагедії Софокла «Цар-Едіп», хоча правильніше називати «Едіп-тиран». Фройд якось подумав, проаналізував себе та інших, і написав про свої припущення другу Флісу. «Грецький міф охоплює потяг, упізнаваний кожним, адже кожен відчуває його сліди в собі самому. Кожен колись у своїх фантазіях був початківцем-Едіпом, і це здійснення фантазії, розіграної в реальності, змушує кожного відсахнутися з жахом, з усією силою витіснення, яке відділяє дитинство від теперішнього стану». Він визначав цей процес як суму несвідомих бажань любові та ненависті щодо батьківських фігур (нагадаю, що мати і батько з точки зору психоаналізу – функція, роль). В основі цієї драми – заборона. В основі переживань – провина за бажання. Комплекс зазнає руйнації завдяки ще одному комплексу – кастрації, тобто слова, що забороняє бажання і вводить закон (над-я). Фройд справедливо має сумнів – а чи всі проходять едіпальну стадію? Він, який сам зробив важливе відкриття, все ж має сумнів відносно того, що процес залишається часто не завершеним. Тоді й ми маємо запитатись: і що далі, як це вплине на суб’єкта?
Треба було дочекатися Жака Лакана і його теорії трьох едіпальних тактів, щоб зрозуміти, з-за яких причин психоз, перверсія і фобія стають результатом незавершеності стадії. Проте едіпальну стадію часто не завершує і невротик. Тоді це більше питання, ніж відповідь. Фройду важливо було показати декілька причинно-наслідкових зв’язків цього комплексу для розвитку подальшого буття суб’єкта. Приміром, на його думку, вибір зрілого об’єкта любові пов’язаний із забороною на інцест. Або ж генітальна стадія розвитку суб’єкта – це не про біологію (зустріч пенісу і вагіни), а про фалос, панівний означник, який з’являється завдяки едіпальній кризі: у мами є щось, крім мене, як би мені стати ним? Ну і саме едіпальна стадія важлива, як ми вже говорили, для суб’єктивації, бо ж формує у дитини ідентифікації і вводить її в закон, змушує підкорюватися над-Я.
Міркуючи про едіпальну стадію, ми маємо на увазі існування певної системи з набором елементів, проте включення до неї кожна людина проживає по-різному. Едіп дає можливість зробити різні вибори та зайняти різні місця всередині соціального дискурсу, бо саме вибір спрямовує суб'єкта всередині системи. Але щодо чого суб'єкт має в своєму розпорядженні себе? Лакан говорить про три такти едіпальної стадії, але структура виникає не як послідовність тактів, вона вся присутня спочатку, суб'єкт лише рухається всередині неї. Такти позначаються виборами та рішеннями дитини (як і інших елементів системи), а не її віком та психічним розвитком.
Немовля життєво залежить від матері, бо людське дитя не здатне вижити без турботи Іншого. Однак, материнський Інший не може знаходитися поряд з дитиною завжди, тому чергування присутності/відсутності створює першу диференціацію, але вона ще не зрозуміла для дитини, яка переживає це як материнську примху, якій підпорядкована. Ба більше, це чергування здається малюку неконтрольованим. Однак, відсутність матері вказує на те, що їй чогось бракує, що їй бажано щось, крім дитини. Недостатній для матері об'єкт, заради якого вона іноді йде кудись навіщось від малюка, у психоаналізі отримав назву фалоса (не пеніса, а вираженої у мовленні цінності). Якщо мати озвучує (символізує) причину свого відходу - це полегшує позицію дитини в моменти її відсутності, тоді малюк зустрічається не з порожнечею, а з означником, зі словом. Символізувати означає направити дитину у бік бажання, дає можливість на свій лад впоратися з горюванням, пережити нестачу. Інакше, приміром, виникає психоз, коли символ так і не з'являється, коли на місце відсутності не приходить слово. Або ж фобія: згадаймо, як маленький Ганс вразив Фройда тим, що він відкрито і чітко продемонстрував формування фобії завдяки едіппальній стадії. Надалі Фройд аналізує випадок фобії малюка Ганса і додає до своєї теорії питання страху кастрації та впливу інцестуозних бажань на формування фобійності. Вразив Ганс і Лакана, який цьому випадку і загалом фобіям присвятив Семінар 56-57 років. Батько хлопчика розповідає Фройду, що Ганс відмовляється йти на прогулянку й хоче залишитися вдома, щоб ласкатися з мамою. Мама інколи брала його в ліжко, і він наче був татом, займаючи його місце, тим більш, батька часто не було вдома. Коли родина переїхала у Відень, стало багато батьківських заборон: не можна в ліжко, не можна з мамою в туалет, хоча мама ж інколи дозволяла... І тут - прогулянка, і Ганса накриває тривога, але він ще не знає, чому, і лише дорогою додому сказав, що боїться, що його вкусить коняка. Ті потяги, яких Ганс соромився, були витіснені ним у несвідоме і спрямовані на алегоричний об'єкт - білого коня, стосовно якого можна було відкрито виявляти свої почуття. П'ятирічний хлопчик, який одного разу побачив під час прогулянки, як впав кінь, ідентифікував батька з цим об'єктом, внаслідок чого він став триматися по відношенню до батька вільно, без страху, зате почав відчувати страх перед конем. За висловленим їм страхом бути укушеним конем ховалося глибоко лежаче несвідоме почуття того, що його можуть покарати за погані бажання. Це страх "маленького Едіпа", який хотів би усунути батька, щоб залишитися самому з улюбленою матір'ю. Зрештою, на основі здійсненого ним аналізу Фройд дійшов висновку, що страх відповідає витісненому еротичному потягу і що неврози дорослих хворих можна зводити до таких же інфантильних комплексів, що стояли за фобією маленького Ганса.
Згадаємо з вами три едіпальні такти за Лаканом. У психоаналізі проблема едіпова комплексу безпосередньо пов'язана з батьківською метафорою, яка, у свою чергу, пов'язана з батьковою функцією. Лакан каже: "Перше, про що несвідоме дає знати, це, звичайно ж, едіпів комплекс". У центрі проблематики комплексу лежить функція забування, яка відкривається в несвідомому, пов'язана з дитячими бажаннями, спрямованими на матір. Забуття едипальних переживань – це результат витиснення. При цьому витиснення свідчить не тільки про те, що бажання забуті, а що забутим для суб'єкта виявляється той факт, що ці бажання є споконвічними, первісними. "І вони не просто споконвічні - вони завжди в наявності", - доповнює Лакан.
Згідно з Лаканом, едіпів комплекс зумовлює можливість поділу психічної структури суб'єкта на три типи: психотичний, перверсивний і невротичний. Невротик вирішує проблеми едіпального періоду і невроз співвідноситься з регістром Символічного. Едіпальну ситуацію в психоаналітичному просторі називають едіповим трикутником, тому що в ній задіяні три персони: мати - батько - дитина. Хоча, як ми вже говорили, Жак Лакан вводить у цей трикутник четвертий об’єкт – фалос. Бо саме його необхідно прийняти до розрахунку, щоб едіпальна ситуація могла статися. А вихід з неї можливий за умови, що ніхто з учасників не сплутає себе з уявним фалосом. Фалос , як ми вже знаємо, панівний означник, який не утворює ланцюжок означників, але спонукає до утворення інші означники. Фалос важливий: щоб його отримати, треба пережити страх кастрації.
Батько в едіпальних відносинах діє відразу в кількох планах. По-перше, він накладає заборону на матір. «І це є основа, початок едіпового комплексу, саме тут дається взнаки зв'язок батька з початковим законом заборони на кровозмішення. Саме на батька лягає завдання цей закон персоніфікувати». Заборона на інцестуозні стосунки з матір'ю, каже Лакан, здійснюється самою присутністю батька і тим, як впливає ця присутність на несвідоме. Встановлення закону батьком у едіпальній ситуації пов'язані з комплексом кастрації. Лакан каже, що результатом заборони на матір для суб'єкта є почуття страху, який є наслідком агресії, зверненої на себе. Суб'єкт спрямовує свої агресивні пориви у бік батька. З чого Лакан робить висновок, що страх суб'єкта перед батьком «носить явно відцентровий характер - я маю на увазі, що гніздиться цей страх усередині самого суб'єкта». Тим самим Лакан хоче підкреслити, що, незважаючи на тісний зв'язок едіпа з регістром Символічного, комплекс кастрації розігрується на Уявному рівні. Саме в Уявному регістрі кастрація бере свій початок. Суб'єкт, таким чином, входячи в едіпальну ситуацію, переживає загрозу кастрації, пов'язану з уявною агресією. кастрація проводиться у вигляді слова, вона має ефекти у символічному будові суб'єкта, перебудовуючи чи демонструючи неможливість перебудови колишнього порядку, у якому бажання трималося. Кастрація пов'язана з впливом означаючого порядку, вона виявляється у механізмі післядії і пов'язана з зведенням бажання в нову якість, з логікою визрівання бажання суб'єкта, постаючи для суб'єкта як закон Іншого.
Обриси комплексу кастрації можуть проступити крізь похідні едіпового комплексу, різноманітні фантазії, і саме тут він чатує на небезпеку, оскільки сама фігура кастрації найчастіше поміщається в якийсь сценарій, намагається бути вираженою в уявних координатах думки. Фігура кастрації як структуроутворююча для психіки, не представна, вона вловлюється тільки за ефектами, що виробляються в психіці, за трансформаціями в роботі символічного порядку. Лакан визначає комплекс кастрації як зв'язок бажання з «міткою, тавром». «Саме на місці, де кастрація заявляє про себе в Іншому, на місці, де бажання Іншого відзначено значущою рисою, що його загороджує, саме цим шляхом входить у життя суб'єкта, як чоловіки, так і жінки, те особливе, специфічне, що функціонує надалі як комплекс кастрації»
Діалектику едіпальних відносин Лакан пов'язує з функцією зверненого едіпового комплексу. Більше того, наголошує він, що сама діалектика комплексу виявляється можливою завдяки цьому зверненню, і Лакан розуміє неминучість почуття любові до батька, яке відчуває суб'єкт нарівні з агресією та ненавистю до постаті батька-суперника. Проблема полягає в тому, що ототожнення з батьком як прийняття на себе вторинної ідентифікації, має витоком своїм саме любов до батька. Тобто ідентифікація з батьком є жестом, що примирює, дозволяє поступово згаснути діалектиці едіпальної стадії остаточно.
Лакан каже, що едіпів комплекс має три такти:
I. Реальний батько - кастрація - уявна
ІІ. Символічний батько – фрустрація – реальна
ІІІ. Уявний батько - позбавлення - символічне
Перший такт пов'язаний із фігурою реального батька, який, за Лаканом, не обов'язково має бути присутнім насправді. Заборона на матір, по суті, це заборона з боку батька щодо реального генітального потягу. Те, що дійсно присутнє на першому такті комплексу, згідно з Лаканом, - це реальний потяг суб'єкта і реальне втручання Іншого, що забороняє цьому потягу розвинутися. У той час як функція батька має символічний характер, репрезентатором його є загроза кастрації, яку відчуває суб'єкт у регістрі уявного. При цьому Лакан підкреслює, що фізична присутність батька на даному етапі не така важлива, тому що заборона може транслювати і материнська фігура. Як ми говорили вище, заборона набуває своєї форми в мовленні, отже, представник її не має значення. З іншого боку, заборона, що накладається на матір, є посяганням на власність суб'єкта, оскільки мати виступає привілейованим об'єктом любові. Внаслідок чого виникає суперництво з батьком, яке дає початок агресії. І тут, як каже Лакан, ми переходимо в інший етап едіпальної ситуації, що є феноменом фрустрації.
У другому такті ми маємо справу з фрустрацією ошуканих очікувань. Лакан пише, що на цьому рівні батько втручається не як реальна особа, а як уповноважена інстанція. На цьому етапі відбувається втручання батька символічного. Здійснюється уявний акт позбавлення, предметом якого є мати, пов'язана з реальною потребою суб'єкта.
Наступний, третій такт пов'язаний з рівнем позбавлення, що бере участь у артикуляції едіпова комплекса. На даному етапі батько стане об'єктом, який отримує перед матір'ю перевагу. Цим визначається результат комплексу. Так, на думку Лакана, ототожнення веде до позбавлення. Отже, едипальна ситуація завершується позбавленістю фалоса. «На цьому рівні батько позбавляє суб'єкта того, чого, зрештою, у нього немає, тобто чогось такого, що має існування лише остільки, оскільки викликається до існування як символ».
У зв'язку з аналізом едіпового комплексу Лакан підкреслює принципово важливу для розуміння його психоаналітичної теорії річ: батько в едіповому комплексі не є реальним об'єктом, не є він ідеальним батьком. Батько, за Лаканом, це метафора. Лакан постулює, що батькова функція полягає в тому, щоб вступити на місце першого включеного в символізацію означника - материнського означника. Формула метафори в едіповому комплексі полягає в тому, що батько заступає на місце матері.
Отже, згідно з Лаканом, дитина спочатку представляє істоту підневільну або піддану. Основне питання пов'язане з тим, бути чи не бути йому об'єктом бажання матері. Тут ми знаходимося на рівні вимоги, що є питанням, зверненим до матері. На цьому етапі суб'єкт зароджує думку, що для того, щоб стати об'єктом бажання матері, необхідно ідентифікуватися з фалосом.
Надалі відбувається операція позбавлення, коли батько у уявному плані постає як постать, яка позбавляє чогось матір. На цьому рівні повідомлення матері надіслано, але в пункті призначення він стикається із законом Іншого, із законом імені-Батька. Саме на цьому етапі в уяві батько постає як причина, через яку дитина зазнає позбавлення матері. У зв'язку з цим Лакан називає другий такт негативною стадією, де суб'єкт розуміє, що факт того, чи буде він чи не буде об'єктом бажання матері, визначається не її власним законом, а законом Іншого. І закон Іншого тут не є про стосунки матері та батька, а про стосунки матері з батьківським словом. На рівні слова батько позбавляє матір фалоса. На даному етапі розвитку ми маємо справу з батьком всемогутнім та грізним, батьком, який позбавляє. І зрештою, на третьому такті батько постає як наділений фалосом, тому він може його віддати. Батько, що дарує, таким чином повертає матері фалос як об'єкт її бажання, що і сприяє ідентифікації суб'єкта з фігурою батька. Батько, що володіє фалосом, необхідний для ідентифікації суб'єкта, що і знаменує собою результат едіпальної стадії. Тож батько постає як той, що дарує, ідеальний. Едіпова обіцянка дитині – це обіцянка, що якось і вона теж зможе скористатися фалосом, її майбутнє пов'язане з даром від Іншого та даром Іншому. Тепер, після відкриття, що немає всемогутнього Іншого, дитина може вийти зі скрути, може прийняти свою нестачу з вірою у майбутнє. Це позиція невротиків, яким не потрібно більше винаходити симптом, це у аналітичному процесі може якраз бути закінченням психоаналізу. Батько на третьому такті здатний на акт дару: маючи фалос, може його дати, якщо мати погоджується бути об'єктом бажання. Його бажання матері означає, що кожному чогось бракує. Фалос не припиняє переміщення, звісно. Фалос не припиняє переміщення, але зрештою його немає ні в кого.
Підсумком едіпальної стадії є вибір суб’єктом своєї статі. У клініці неврозів часто виявляється цей батько як головний супротивник, з яким безуспішно змагається суб'єкт. Але щоб відкрився шлях до неврозу, з операцією позбавлення повинні погодитись як мати, так і дитина. Якщо мати не згодна зі своїм позбавленням, дитина може винайти фобію як спробу створити щось крім жахливої фігури матері, що насолоджується. Якщо ж дитина відмовляється погодитися з материнським позбавленням - вона залишається на боці перверсивного бажання заповнити нестачу матері.
Але головний сенс едіпальної стадії – це засвоєння культуральних лімітів, визнання обмежень як власних, і інших людей. Це дає можливість отримувати задоволення у світі різними способами без необхідності догоджати чи боротися з уявними могутніми фігурами за виживання чи першість. Це шлях суб'єктивації.
З моменту відкриття цього комплексу минуло багато часу, суб’єкт змінюється, чи можемо ми говорити і про щось нове в едіпальній історії? Нині є багато статей на тему, що сьогоднішній Едіп - це Нарцис чи Гамлет. І ця трагедія швидше перетворюється на фарс.
Жак Лакан вважав едіпів комплекс основним у формуванні суб’єкта, проте наполягав на триангулярності та ввів функцію Імені-Батька. Загалом, як він наполягав на початку, це - процес, унормовує суб’єкта, полегшує його буття, дає можливість впоратись з моторошним Реальним, пізнати тіло, як дірявий мішок потягів й присвоїти його. Потяги тут домінують. Але, як і Фройд, Лакан зауважує, що повністю розв’язати едіпальний комплекс ніколи не вдасться, і тому аналітики ніколи не говорять про норму. Норма – найбільша патологія.
Міф про Едіпа та його відображення в бутті людини, Фройд називав універсальним. Але це абсолютно не універсальна історія. Проте чи можемо ми говорити про щось універсальне в бутті людини, якщо кожен суб’єкт має власну історію і власну істину? Едіпальний комплекс покликаний обмежити бажання за допомогою батьківського закону. Прийняти кастрацію. Проте і тут людина намагається щось зробити з надлишком бажання – депресія, анорексія, адікція, що завгодно. Тож і кастрація – не єдиний спосіб обмеження. Та й відчуття провини торкається всього, що пов’язано з бажанням у бутті суб’єкта.
Отже, чи можемо ми припустити, що нинішній «Едіп» дає слабину? Він прагне знання, але якого? Загадка Сфінкса, згадаймо трагедію Софокла, проста для Едіпа – рятівна для міста від чуми, з одного боку, з іншого дарує йому насолоду: шлюб з Йокастою. А знання про цю трагедію, яка розвивається далі - шлюб з власною матір’ю і вбивство батька - призводить до втрати надбань. Така трагічна доля людини. Боротьба свободи і необхідності, бажання і злочину, злочину і вини, відчуття провини як необхідності, тотальної, як доля. Бо, як казав Фройд, в плани Бога не входило робити людей щасливими…
Цікаво, відомий італійський психоаналітик Серджіо Бенвенуто припускає, що те, що відбувається одного разу вперше - визначає трагізм та незворотність історії. Фройд посилається на історію Едіпа, бо вона визначила вимір незворотності історії суб’єкта. Аналітична конструкція загалом – місце, де суб’єкт має зустріч з незворотними подіями, хоча невротик, до прикладу, вірить в ілюзію, що він може скасувати чи зробити їх зворотними. Приміром, факт народження чи належності до статі, наявність саме такого батька чи матері, таких сіблінгів чи інших – наче все це можна змінити, приміром, користуючись дитячою всемогутністю, і це дорога до фантазій й формування фантазму.
Для Фройда Едіп формує внутрішній простір людини, від його результату залежать особливості внутрішньопсихічних конфліктів. Після Фройда різні школи психоаналізу ширше осмислювали цей процес. І наразі мене цікавить підхід, що дає можливість поглянути на едіпальну стадію не як на сімейну драму, а як на схему-позицію щодо нестачі та бажання, не як на відповідь, а як на питання.
Це почав міркувати ще Жак Лакан і продовжили сучасні аналітики, спираючись на клінічну практику й осмислення індивідуальних і соціальних процесів. Ба більше, сучасний психоаналіз, відштовхуючись від Лакана, переживаючи «Анти-Едіп» Делеза і Гваттарі, постає перед питанням: чому кастрація не вдається, чому бажання у сьогоднішньому дискурсі висковзають з-під обмежень, навіть не руйнуючи їх, бо все можна, вбивати не можна, але війна – це дозволене вбивство, бажай що завгодно, і насолода симптомом панує, бо наближає нас до фантазму, закріплює його. Необмежене бажання, яке пропонує капіталістичний неоліберальний дискурс, суб’єкт все одно має обмежити, щоб не переступити фантазм, але мати його в кишені. Фантазм змушує невротика страждати, відчувати провину за бажання і насолоду.
З чого починається сучасна епопея Едіпа, нова версія античного оповідання? Усе це звучить досить наївно: кожен – початківець-Едіп, кожен мимоволі упізнає себе в ньому, звісно ж, щоб убити батька й спати з матір’ю – чого ще людині, зрештою, бажати. Інцест і його заборона як універсальна умова культури, ім’я конфлікту, що становить її таємну сутність, становлення бажання разом із забороною, доля нашого дитинства, нерозв’язна драма суб’єктивності, парадигма й притча людського існування.
Едіп – не стільки проста відгадка, скільки поле конфліктів і суперечностей, яке перешкоджає спрощеному розумінню нашого бажання й нашого символічного зобов’язання. Як висловилася Шошана Фельман, Едіп – це означник, а не означуване, не певний загальнозначущий сенс бажання, а радше спосіб, у який бажання ухиляється від наділення його значенням. Було б досить складно побачити в Едіпі – членові найбільш неблагополучної родини в історії – поборника сімейної редукції; він радше виражає неможливість редукції такого роду, підриває будь-які постулати щодо ролі сім’ї. Бо сімейна структура не ґрунтується на Едіпі, Едіп, навпаки, вписує конфлікт і варіативність суб’єктивних позицій у саму її серцевину, і, таким чином, перешкоджає самій можливості для сім’ї нав’язувати ролі, приписані індивіду як прості функції, які слід виконувати. Тож, Едіп – це не редукція до сім’ї, а радше вічний підрив сім’ї.
Але ось що ще важливіше, і що має для нас вирішальне значення: Едіп – це не правило, а виняток. Саме це робить його найбільш цікавим для психоаналітичної теорії. Якщо всі начебто обтяжені несвідомим почуттям провини за трансгресивні інцестуозні та батьковбивчі бажання, то Едіп унікальний тим, що він відмовляється приймати цю провину. Будучи єдиним, хто насправді вчинив те, чого всі інші нібито хочуть, він уперто зберігає своє становище вигнанця, відмовляючись від свого призначення, відмовляючись бути невільним агентом долі, відмовляючись від суб’єктивації своєї долі. Щоб переконатися в цьому, треба звернутися до «Едіпа в Колоні». «Цар Едіп» – це трагедія привласнення й ціни, яку необхідно за це заплатити. «Едіп у Колоні» – це трагедія крайнього, абсолютного позбавлення й непохитної стійкості в ньому. Унікальна риса Едіпа – його непохитне небажання суб’єктивувати свою провину, його впертість у власній зміщення, тож можна було б сказати, що він є радше не суб’єктом, а відкинутим об’єктом. Як суб’єкт він постає цілком розсудливим і зрозумілим, навіть сучасним: я не можу нести відповідальність за волю богів; я здійснив жахливий учинок, але ніхто не може притягнути мене до відповідальності за нього. Він не просто наводить юридичні аргументи на користь своєї невинуватості, так що будь-який суд виправдав би його, але, крім того, він непохитно й категорично наполягає на тому, що його бажання не було залучене. Він заперечує, що його свідоме чи несвідоме бажання бодай якимось чином брало в цьому участь. Не було жодної співучасті з його боку – ані свідомої, ані несвідомої. Він не тільки не знав, але й не бажав. Едіп – це виняток, тоді як усі інші – правило. І його чиста совість не робить його героєм, радше навпаки. Едіп – це антигерой. Найкраще описати його позицію можна так: я вчинив жахливий злочин, але я навіть не можу взяти на себе провину за нього. Я позбавлений навіть цієї гідності. Інші претензії стосуються конкретних невдач і бід – особистих, соціальних, політичних, навіть космічних, але вони, зрештою, лише приватні, обмежені й фрагментарні метонімії цієї найвищої скарги, - як міркує Младен Долар. Що означають усі ці нещастя в порівнянні з крайньою бідою – бути народженим? Найкращий коментар до цього дав Аарон Шустер: «Поїзд запізнюється… краще не бути. Неоплачені рахунки… краще не бути. Я випадково убив свого батька і спав зі своєю матір’ю… краще не бути». Це найбільший жаль із приводу непоправного зла, але він може виходити лише від того, хто вже випробував це зло. І, можливо, цей дотеп не такий наївний, він описує певний фундаментальний глухий кут людського життя. Життя постає крізь призму переживання ненародженості, і тільки через переживання нашого власного небуття ми можемо ретроактивно позиціонувати це як найкраще. Або, висловлюючись афористично: буття – це невдале небуття. Ми можемо прекрасно знати, що небуття загалом краще за буття, але нам не вдалося цього досягти. Можливо, у цьому світлі варто розглядати людське життя як своєрідну фройдівську обмовку: було б найкраще не бути, але ось ми є і наше народження було подібне до обмовки небуття, що зумовила нашу появу у світі. Шустер говорить: «Людська істота – це хвороблива тварина, яка проживає не своє життя, а свою невдачу не бути народженою».
Долар міркує історію Едіпу в дусі комедії. І припускає, що ми можемо знайти інший приклад із подібною структурою, саме в афористичному резюме комедій Любича: «Людські істоти роблять усе можливе, аби саботувати власне щастя, але їм навіть це не вдається». Отже, щастя – це обмовка нещастя, його промах, випадкова невдача, його падіння. Ми з усіх сил прагнемо бути нещасними, і психоаналіз надає найкраще свідчення безлічі надзвичайно винахідливих стратегій та засобів, придуманих людьми, щоб блокувати і саботувати власне щастя, – але навіть із цим вони не завжди справляються, час від часу вони псують і це. Цей афоризм становить інверсію до «найкраще – не бути народженим»: прагнення до відчаю породжує щастя завдяки обмовці, щастя – це результат невдачі. Це становить саму суть людського становища: щастя завжди виникає внаслідок невдачі, щастя – це суб’єкт невдачі, невдале нещастя. Це можна прочитати у звичній манері як прагнення до щастя, яке завжди йде навскіс тим чи іншим чином, або у значно менш наївному психоаналітичному сенсі як прагнення до нещастя, яке зазнає невдачі й таким чином породжує наш фрагментарний доступ до щастя. Граничним зразком цієї структури аргументу є: «Найкраще – не бути народженим, але навіть це не вдається», – це завжди вже не вдалося. Цю думку Долара ми легко можемо підтвердити своїм буттям, яке виявляється як надлишок, – надмірно важке життя, яке збігається з потягом до смерті. І саме тут фройдівське поняття потягу до смерті виявляється вкрай доречним. І не з трагічної точки зору, де смерть перериває життя чи постає його похмурою метою, а через комічний погляд на нашу невдачу мати доступ до кращого, до небуття, яка тільки й надає нам доступ до нашого буття. Можливо, у самій серцевині психоаналізу є щось таке, що можна було б назвати невдачею заперечення. Таким чином, - міркує Младен Долар, - гранична формула людського відчаю «не бути народженим» поєднується з самою можливістю того, що забезпечує миті насолоди й щастя в людському житті, у короткому замиканні між трагедією і комедією. Едіп – як раз десь між ними. На перетині смішного і болісного, сорому і провини.