Дякуємо!
Ми зв'яжемося з вами найближчим часом
Парадокси і феномени кохання: чому ми любимо «не те»?
Психоаналіз – це теорія і практика любові, місце якої є десь між словом, актом і дією, проте між поезією та актом все ж лежить прірва. Власне про це спробуємо з вами міркувати.
Любов і смерть – єдине, зрештою, про що нам вкрай важко помислити і тим більш проговорити, наче слова є, але все не те, бо і любов, і смерть – невичерпна істина. Смерть, що говорить про невимовне Реальне, це - Танатос, який не знає компромісів, і Любов, яка формується у вузлі Реального, Уявного і Символічного, але Ерос, заодно з Купідоном та Амуром, десь таки ховає істину про любов. Тож і кохати, і говорити про це вкрай не просто. Недарма відомий французький психоаналітик Жак Лакан у Семінарі “Encore” («Ще») стверджував, що про кохання неможливо сказати нічого осмисленого чи розумного: “Щойно починаєш говорити про кохання, відразу ж перетворюєшся на імбіцила”. Зрозуміло тоді, чому закохані говорять: “Я збожеволів, бо я люблю”. Що ж таке любов з точки зору психоаналізу і як кохає сучасна людина? Як сьогодні суб'єкт означає доволі тривожне для нього явище, яке прийнято називати любов’ю? Спробуємо дослідити питання кохання через деякі психоаналітичні концепти, спираючись на припущення сучасних психоаналітиків і власну клінічну практику у логіці психоаналітичної інтерпретації самого феномена любові як пошуку механізмів його генези у бутті людини, окреслити проблеми сучасного суб’єкта, який змушений відповідати неоліберальному капіталістичному дискурсу щодо особливого ставлення до проявів кохання.
Отже, спробуємо все таки про любов говорити, хоча це й небезпечно, бо є небезпека «перетворитися на імбіціила». Але ні Лакану, ні нам, сучасним психоаналітикам, це не загрожує, бо, насправді, говорити, що приходить до розуму, не контролюючи, промовлятися, хибити у діях, нести нісенітниці, тобто виконувати правило психоаналізу – хіба це збоку не виглядає глупством і дурницями? Але це лише на перший погляд. Бо ми звикли думати, що ми мислимо там, де ми існуємо. А Фройд, за ним Лакан, і всі, хто визнає несвідоме як основу психічного, знають: я є там, де я іграшка своєї думки, - це слова Лакана.
Ну, якщо ми говоримо про кохання, і наче наговоритися не можемо, то сьогодні помислимо парадокси любові як ми їх бачимо у психоаналітичних фреймах. Говорячи про кохання, про освідчення в коханні, щоб не здатися дурним, доводиться наче говорити “іншою” мовою. Бо любовна мова відчуває нестачу. Любовна промова підкреслено невичерпна. Вона повторюється, але не здається, вона продовжується, але триває ще й ще. Бо нічого притомного по любов ми сказати не можемо. Все відбувається так, ніби мета ніколи не досягається, ніби об'єкт виявляється незачепленим промовами. Не чує, не вірить, не розуміє. Об'єкт цей, об'єкт а, відчутний саме у розмовах про кохання як ні в яких інших. З об’єктами Іншого, які циркулюють у бажанні Іншого, бути бажаним так важливо, тому всі шукають відповідь на питання: я хочу того, чого бажаю? І це наближає суб’єкта хоч трохи до розуміння власного місця відносно його об’єкта любові.
Отже, що можна сказати про дію, чи про практику кохання? Це про секс? Ну… не зовсім. Так, Лакан сказав, що сексуальних відносин не існує – бо їх неможливо записати, це всього лише фізіологічний акт. Можна мати опір цим словам, надавати сексу прекрасного контексту, але там нема тексту. І це перший парадокс. Так, коли наші аналізанти починають говорити про кохання, слова зникають, бо легше говорити про секс. І небезпека у тому, що з-за простоти фізіологічного акту і складності любовного, перевагу віддають першому, або ж навіть нульовому рівню (тобто відмові від кохання і сексу, як це зараз відбувається у молоді – у яких перевага воліє до навчання, дружби, мандрів, одноразових злягань без обов’язків, а не оцих законних шлюбних тілесних рухів). Тому аналізанти говорять: мені потрібен той, з ким нарешті станеться оргазм; я хочу, щоб вона мені давала шість раз на день, а не раз на тиждень – це буде для мене проявом кохання. Я хочу тілесного контакту, а не «отето всьо букетноє». І у майбутньому цілком є небезпека, що ми можемо відправити кохання на звалище, як непотріб, бо сучасному суб’єкту кохати важко, кохатися - значно простіше.
Аналізанти розповідають про тих, хто їх збуджує, про свої сексуальні експерименти, фантазії, і часто, дуже часто, розмова про любов складніше, ніж про секс. Вони говорять: «Шукати справжнє кохання трохи безглуздо», «Не можу сказати їй, що люблю її» і «Взагалі, любові не існує, це все гормони, еволюція змусила нас закохуватися, щоб ми не вимерли як динозаври». Сказати, що любиш, що закоханий, що всі твої колотнечі через кохання майже неможливо, це наче героїчний вчинок, трансцендентний. Простіше сказати: «Я шукаю тільки секс», «Мені ніколи будувати стосунки» і в цьому немає нічого поганого, але є в таких висловлюваннях є тривожний рефрен: любов це на потім, це складно, це небезпечно. Тобто любов здається нам все ж більш цінною, ніж секс.
«Я збожеволів, бо я люблю», - можна почути від закоханих. Тим не менш всі прагнуть кохання, бо зберегти субʼєктність й означає продукувати дискурс про любов. Давайте помислимо, чому ми десь шукаємо притулок від любові, одночасно її бажаючи. Бо психоаналітична інтерпретація самого феномена кохання - це пошук механізмів його генези у бутті людини.
Жак Лакан вважає, що, по-перше. у психоаналізі Фройда, можна знайти безліч різних теорій любові. Бо самого поверхневого аналізу клінічного досвіду достатньо, щоб сказати: як різних способів любити і так неможливості кохати рівно стільки, скільки суб'єктів. Тобто у кожного своя формула любові. Кожен суб'єкт винаходить свою теорію та практику кохання. І це теж парадокс. Любов неможливо осмислити і узагальнити.
Про що б не говорили ми у психоаналізі - все буде про любов, бо всі історії повертаються, щоб розповісти про її індивідуальну багатогранність. Кохання породжує суб'єкта у його неповторності, й тому кожен має свою історію його переживання, проживання. Любов - це сплетення багатьох аспектів нашого буття, які утворюють певне середовище, текст і контекст, ментальний, сімейний й індивідуальний роман, у якому народжується суб’єкт. Суб’єкту важко народитися і жити непросто.
Це - матриця суб'єкта, яка заповнює несвідоме, створюючи умови для перенесення в психоаналітичній клініці, і тому ми говоримо, що психоаналітики трохи знають про любов. Бо психоаналіз пояснює любов як силу, що формує суб'єкта, а перенесення - як слід втрати об'єкта любові.
Про любов написано багато від самого винаходу психоаналізу, від розуміння несвідомих процесів у психіці, бо саме несвідоме знання, як сказав Ж. Лакан, пов'язане з любов'ю. І можна тоді припустити, що кохання перебуває в залежності від випадкової зустрічі з несвідомим знанням. Тобто нас цікавить не сама по собі проблематика кохання, а функція кохання, в тому числі у перенесенні. Лакан дає чудове для нас, аналітиків, спрямування: ми - ті, хто “постійно поняттям любові користується, у кого воно не сходить з вуст”, при цьому ми знаходимося «перед лицем цієї традиції, можна сказати, абсолютно безпорадні, не виявляючи жодної спроби не те що збагатити або, нехай частково, переглянути вироблені на цю тему за століття погляди, але навіть просто сказати щось, що не було б цієї традиції негідно! »
Тобто мова про перенесення.
Парадокс перенесення
Саме перенесення дозволяє продемонструвати, що любов - це феномен, який штучно викликається. Однак те, що любовне переживання може бути викликане штучно, аж ніяк не означає, що кохання в кабінеті має більш ілюзорний характер. Фройд у невеликому тексті «Зауваження про «кохання в перенесенні» запитується щодо різниці кохання в кабінеті та кохання поза кабінетом. «…доказом, що кохання це не справжнє, може послужити твердження, що це почуття не має жодної нової риси, воно складено виключно з повторень і відбитків колишніх, також інфантильних, реакцій ». «Любовне перенесення не відстає, як здається, ні від якого іншого кохання. Виходить враження, що він її всього можна досягти як у будь-кому коханні». І додає: «немає жодної підстави заперечувати характер справжньої любові у закоханості, що виявляється під час аналітичного лікування»
Треба було почекати Жака Лакана, який підключається до цього питання: «Структура штучного феномена, яким є перенесення, і структура мимовільного феномена, званого любов'ю, а ще точніше, любов'ю-пристрастю, психологічній площині еквівалентні».
Як говорить Лакан, “в основі будь-якої любові лежить відношення між двома несвідомими знаннями”. Це також відношення між двома негативностями (витиснення, відкидання, відхилення), не-знаннями, і перенесенням як місцем відтворення кохання. Простіше кажучи, з посиланням на Лакана, якщо перенесення – це любов, то це і є любов до знання про себе та інших чи про любов у чистому вигляді. Лакан говорить далі : «саме перенесення дозволяє поставити питання про справжнє кохання» . Залишилося вловити, як саме поводяться з любов'ю в психоаналізі.
Якщо припустити, що перенесення – штучний феномен, а кохання – феномен природний, то можемо дещо сказати про передбачуваність перенесення: “єдина відмінність полягає в абсолютній передбачуваності любові при перенесенні, а не в її природі”. А слова любов і перенесення виявилися рознесеними в сторони. Фройд з'єднує два слова, любов і перенесення, але ми можемо помислити інакше, якщо поставити межу, дріб, слеш, символ математичного поділу. Slash – розріз, проріз.
Повернемося до питання про штучність перенесення. У 1915 році Фройд щодо Дори пише: “задоволення любовної вимоги пацієнтки так само згубно для аналізу, як і його придушення. Шлях аналітика зовсім інший, для нього немає зразка у реальному житті. Аналітик не ухиляється від любовного перенесення, не відганяє його та не відбиває до нього полювання у пацієнтки; так само він утримується від будь-яких на нього відповідей. Він дотримується любовного перенесення, але ставиться до нього, як до чогось нереального, як до ситуації, яку потрібно пережити в процесі лікування, яку потрібно звести до її несвідомих першоджерел і яка повинна допомогти довести до свідомості хворої найпотаємніше в її любовному житті, щоб воно було їй підвладне. Чим більше йому здається, що він сам невразливий для будь-якої спокуси, тим швидше він зможе витягти із ситуації аналітичний зміст”.
Отже, любов у психоаналізі виникає штучним шляхом. А шлях психоаналітика пролягає між «так» і «ні», між прийняттям та відмовою. Що нереального на цьому шляху? Те, що є етична диспозиція. Етика психоаналізу.
Любов і смерть – єдине, зрештою, про що нам вкрай важко помислити і тим більш проговорити, наче слова є, але все не те, бо і любов, і смерть – невичерпна істина. Смерть, що говорить про невимовне Реальне, це - Танатос, який не знає компромісів, і Любов, яка формується у вузлі Реального, Уявного і Символічного, але Ерос, заодно з Купідоном та Амуром, десь таки ховає істину про любов. Тож і кохати, і говорити про це вкрай не просто. Недарма відомий французький психоаналітик Жак Лакан у Семінарі “Encore” («Ще») стверджував, що про кохання неможливо сказати нічого осмисленого чи розумного: “Щойно починаєш говорити про кохання, відразу ж перетворюєшся на імбіцила”. Зрозуміло тоді, чому закохані говорять: “Я збожеволів, бо я люблю”. Що ж таке любов з точки зору психоаналізу і як кохає сучасна людина? Як сьогодні суб'єкт означає доволі тривожне для нього явище, яке прийнято називати любов’ю? Спробуємо дослідити питання кохання через деякі психоаналітичні концепти, спираючись на припущення сучасних психоаналітиків і власну клінічну практику у логіці психоаналітичної інтерпретації самого феномена любові як пошуку механізмів його генези у бутті людини, окреслити проблеми сучасного суб’єкта, який змушений відповідати неоліберальному капіталістичному дискурсу щодо особливого ставлення до проявів кохання.
Отже, спробуємо все таки про любов говорити, хоча це й небезпечно, бо є небезпека «перетворитися на імбіціила». Але ні Лакану, ні нам, сучасним психоаналітикам, це не загрожує, бо, насправді, говорити, що приходить до розуму, не контролюючи, промовлятися, хибити у діях, нести нісенітниці, тобто виконувати правило психоаналізу – хіба це збоку не виглядає глупством і дурницями? Але це лише на перший погляд. Бо ми звикли думати, що ми мислимо там, де ми існуємо. А Фройд, за ним Лакан, і всі, хто визнає несвідоме як основу психічного, знають: я є там, де я іграшка своєї думки, - це слова Лакана.
Ну, якщо ми говоримо про кохання, і наче наговоритися не можемо, то сьогодні помислимо парадокси любові як ми їх бачимо у психоаналітичних фреймах. Говорячи про кохання, про освідчення в коханні, щоб не здатися дурним, доводиться наче говорити “іншою” мовою. Бо любовна мова відчуває нестачу. Любовна промова підкреслено невичерпна. Вона повторюється, але не здається, вона продовжується, але триває ще й ще. Бо нічого притомного по любов ми сказати не можемо. Все відбувається так, ніби мета ніколи не досягається, ніби об'єкт виявляється незачепленим промовами. Не чує, не вірить, не розуміє. Об'єкт цей, об'єкт а, відчутний саме у розмовах про кохання як ні в яких інших. З об’єктами Іншого, які циркулюють у бажанні Іншого, бути бажаним так важливо, тому всі шукають відповідь на питання: я хочу того, чого бажаю? І це наближає суб’єкта хоч трохи до розуміння власного місця відносно його об’єкта любові.
Отже, що можна сказати про дію, чи про практику кохання? Це про секс? Ну… не зовсім. Так, Лакан сказав, що сексуальних відносин не існує – бо їх неможливо записати, це всього лише фізіологічний акт. Можна мати опір цим словам, надавати сексу прекрасного контексту, але там нема тексту. І це перший парадокс. Так, коли наші аналізанти починають говорити про кохання, слова зникають, бо легше говорити про секс. І небезпека у тому, що з-за простоти фізіологічного акту і складності любовного, перевагу віддають першому, або ж навіть нульовому рівню (тобто відмові від кохання і сексу, як це зараз відбувається у молоді – у яких перевага воліє до навчання, дружби, мандрів, одноразових злягань без обов’язків, а не оцих законних шлюбних тілесних рухів). Тому аналізанти говорять: мені потрібен той, з ким нарешті станеться оргазм; я хочу, щоб вона мені давала шість раз на день, а не раз на тиждень – це буде для мене проявом кохання. Я хочу тілесного контакту, а не «отето всьо букетноє». І у майбутньому цілком є небезпека, що ми можемо відправити кохання на звалище, як непотріб, бо сучасному суб’єкту кохати важко, кохатися - значно простіше.
Аналізанти розповідають про тих, хто їх збуджує, про свої сексуальні експерименти, фантазії, і часто, дуже часто, розмова про любов складніше, ніж про секс. Вони говорять: «Шукати справжнє кохання трохи безглуздо», «Не можу сказати їй, що люблю її» і «Взагалі, любові не існує, це все гормони, еволюція змусила нас закохуватися, щоб ми не вимерли як динозаври». Сказати, що любиш, що закоханий, що всі твої колотнечі через кохання майже неможливо, це наче героїчний вчинок, трансцендентний. Простіше сказати: «Я шукаю тільки секс», «Мені ніколи будувати стосунки» і в цьому немає нічого поганого, але є в таких висловлюваннях є тривожний рефрен: любов це на потім, це складно, це небезпечно. Тобто любов здається нам все ж більш цінною, ніж секс.
«Я збожеволів, бо я люблю», - можна почути від закоханих. Тим не менш всі прагнуть кохання, бо зберегти субʼєктність й означає продукувати дискурс про любов. Давайте помислимо, чому ми десь шукаємо притулок від любові, одночасно її бажаючи. Бо психоаналітична інтерпретація самого феномена кохання - це пошук механізмів його генези у бутті людини.
Жак Лакан вважає, що, по-перше. у психоаналізі Фройда, можна знайти безліч різних теорій любові. Бо самого поверхневого аналізу клінічного досвіду достатньо, щоб сказати: як різних способів любити і так неможливості кохати рівно стільки, скільки суб'єктів. Тобто у кожного своя формула любові. Кожен суб'єкт винаходить свою теорію та практику кохання. І це теж парадокс. Любов неможливо осмислити і узагальнити.
Про що б не говорили ми у психоаналізі - все буде про любов, бо всі історії повертаються, щоб розповісти про її індивідуальну багатогранність. Кохання породжує суб'єкта у його неповторності, й тому кожен має свою історію його переживання, проживання. Любов - це сплетення багатьох аспектів нашого буття, які утворюють певне середовище, текст і контекст, ментальний, сімейний й індивідуальний роман, у якому народжується суб’єкт. Суб’єкту важко народитися і жити непросто.
Це - матриця суб'єкта, яка заповнює несвідоме, створюючи умови для перенесення в психоаналітичній клініці, і тому ми говоримо, що психоаналітики трохи знають про любов. Бо психоаналіз пояснює любов як силу, що формує суб'єкта, а перенесення - як слід втрати об'єкта любові.
Про любов написано багато від самого винаходу психоаналізу, від розуміння несвідомих процесів у психіці, бо саме несвідоме знання, як сказав Ж. Лакан, пов'язане з любов'ю. І можна тоді припустити, що кохання перебуває в залежності від випадкової зустрічі з несвідомим знанням. Тобто нас цікавить не сама по собі проблематика кохання, а функція кохання, в тому числі у перенесенні. Лакан дає чудове для нас, аналітиків, спрямування: ми - ті, хто “постійно поняттям любові користується, у кого воно не сходить з вуст”, при цьому ми знаходимося «перед лицем цієї традиції, можна сказати, абсолютно безпорадні, не виявляючи жодної спроби не те що збагатити або, нехай частково, переглянути вироблені на цю тему за століття погляди, але навіть просто сказати щось, що не було б цієї традиції негідно! »
Тобто мова про перенесення.
Парадокс перенесення
Саме перенесення дозволяє продемонструвати, що любов - це феномен, який штучно викликається. Однак те, що любовне переживання може бути викликане штучно, аж ніяк не означає, що кохання в кабінеті має більш ілюзорний характер. Фройд у невеликому тексті «Зауваження про «кохання в перенесенні» запитується щодо різниці кохання в кабінеті та кохання поза кабінетом. «…доказом, що кохання це не справжнє, може послужити твердження, що це почуття не має жодної нової риси, воно складено виключно з повторень і відбитків колишніх, також інфантильних, реакцій ». «Любовне перенесення не відстає, як здається, ні від якого іншого кохання. Виходить враження, що він її всього можна досягти як у будь-кому коханні». І додає: «немає жодної підстави заперечувати характер справжньої любові у закоханості, що виявляється під час аналітичного лікування»
Треба було почекати Жака Лакана, який підключається до цього питання: «Структура штучного феномена, яким є перенесення, і структура мимовільного феномена, званого любов'ю, а ще точніше, любов'ю-пристрастю, психологічній площині еквівалентні».
Як говорить Лакан, “в основі будь-якої любові лежить відношення між двома несвідомими знаннями”. Це також відношення між двома негативностями (витиснення, відкидання, відхилення), не-знаннями, і перенесенням як місцем відтворення кохання. Простіше кажучи, з посиланням на Лакана, якщо перенесення – це любов, то це і є любов до знання про себе та інших чи про любов у чистому вигляді. Лакан говорить далі : «саме перенесення дозволяє поставити питання про справжнє кохання» . Залишилося вловити, як саме поводяться з любов'ю в психоаналізі.
Якщо припустити, що перенесення – штучний феномен, а кохання – феномен природний, то можемо дещо сказати про передбачуваність перенесення: “єдина відмінність полягає в абсолютній передбачуваності любові при перенесенні, а не в її природі”. А слова любов і перенесення виявилися рознесеними в сторони. Фройд з'єднує два слова, любов і перенесення, але ми можемо помислити інакше, якщо поставити межу, дріб, слеш, символ математичного поділу. Slash – розріз, проріз.
Повернемося до питання про штучність перенесення. У 1915 році Фройд щодо Дори пише: “задоволення любовної вимоги пацієнтки так само згубно для аналізу, як і його придушення. Шлях аналітика зовсім інший, для нього немає зразка у реальному житті. Аналітик не ухиляється від любовного перенесення, не відганяє його та не відбиває до нього полювання у пацієнтки; так само він утримується від будь-яких на нього відповідей. Він дотримується любовного перенесення, але ставиться до нього, як до чогось нереального, як до ситуації, яку потрібно пережити в процесі лікування, яку потрібно звести до її несвідомих першоджерел і яка повинна допомогти довести до свідомості хворої найпотаємніше в її любовному житті, щоб воно було їй підвладне. Чим більше йому здається, що він сам невразливий для будь-якої спокуси, тим швидше він зможе витягти із ситуації аналітичний зміст”.
Отже, любов у психоаналізі виникає штучним шляхом. А шлях психоаналітика пролягає між «так» і «ні», між прийняттям та відмовою. Що нереального на цьому шляху? Те, що є етична диспозиція. Етика психоаналізу.
А міркування Фройда підводять до ідеї, що не важливо, про яку любов йдеться, про любов у кабінеті або поза ним, - вона завжди має відношення до повторення. Тобто для психоаналізу поле любовних переживань постає повторенням колишнього інфантильного досвіду. Любов пов'язана з мітками бажання суб'єкта, що розпізнаються в іншому, які еротизували (маємо на увазі едипальну стадію) колись суб'єкта, і в яких він колись як суб'єкт був зацікавлений. Тобто “Перенесення – це любов”. Тоді природа любові така, що неважливо, ініційовано це переживання в кабінеті або поза кабінетом – це завжди повторення колишнього досвіду, досвіду стосунків з інцестуозним об'єктом, це завжди перенесення колишнього на так зване актуальне.
Любов пов'язана з інфантильними джерелами, підживлюється ними і неможлива без цього простору тіней минулого, у яких є голоси, образи, погляди, іншими словами, пов'язана з тими, ким колись був зацікавлений суб’єкт, на кого було спрямоване його бажання. Тому кохання в кабінеті і поза кабінетом суть одне і теж, рушійні сили любові в кабінеті і поза кабінетом одні і ті ж.
У семінарі «Перенесення» Лакан говорить про складне завдання виміряти дозу істини та ілюзії в перенесенні. Хоча, що стосується ілюзорної або уявної компоненти в коханні, то про неї багато чого сказано у психоаналізі. Так, вона родом з нарцисизму, або стадії дзеркала, і це необхідна складова оформлення суб'єкта в людському порядку: «Улюблений об'єкт ... стає в любовній прихильності до строго рівноцінного ідеалу власного Я». Цей вислів Лакана постає перекладенням аналізу любовного переживання, зробленого Фройдом у тексті «До введення поняття нарцизм», в якому йдеться про різні прояви нарцисичного кохання: «Любиш за нарцисичним типом: а) те, що сам собою представляєш (самого себе), б) те, чим раніше був, в) те, чим хотів би бути. За опорним типом: а) жінку, що вигодовує, б) захищає чоловіка і весь ряд приходить надалі на зміну осіб ».
Нарцисична любов постає продуктом відчуження подвоєння суб'єкта в дзеркальному відображенні. Тобто, можна сказати, що зусилля закоханого спрямовані на те, щоб здійснити неможливий збіг з ідеальним чином, який відображений у дзеркалі, через неможливість і недосяжність ідеальної досконалості у стадії дзеркала. Однак відразу розкривається інший бік любові, агресивність. Лакан, як відомо, створить неологізм, в якому бути зачарованим/enamoure і ненависть/haine зливаються в єдине поняття – hainamoration. Переклад hainamoration - ненавлюбленість.
Суб'єкт, взятий як власний я, будучи лише наслідком відчужувальної ідентифікації з уявним Іншим, хоче бути там, де знаходиться Інший: він любить Іншого остільки, оскільки хоче потрапити на його місце, і в цьому сенсі суб'єкт зажадає місце Іншого як недосяжне місце його власного ідеального Я, власної досконалості. Тобто ідеальна форма як недосяжна досконалість – не що інше, як структурно необхідний міраж для можливості любовного переживання. Лакан у семінарі «Ще» скаже: «Ми – одне (Nous nе sommes qu'un). Їжаку зрозуміло, що ще двоє в одне не зливалися, але люди, незважаючи на це, не втомлюються повторювати: ми – одне. Звідси бере початок ідея кохання».
Звичайно, любов може ставати нарцисичною (направду, не дуже комфортною), тобто любити означає любити свій образ в іншому. Узагальнене Імаго – це ідеальний, уявний, формативний та відчужений образ, який активізує діалектику травми. Суб’єкт розщеплюється на елемент Я (je) як безформний фрагментарний внутрішній досвід і « Я-Ідеал» (Moi), зовнішню ідеальну форму, у яку цей досвід одягається. Оскільки Moi знаходиться на непереборній дистанції, то разом з його асиміляцією суб’єкт інтеріоризує цю дистанцію, вводячи непереборний розкол і самовідчуження у свою структуру. Так як «Я-Ідеал », що інтеріоризує дзеркальну дистанцію, знаходиться на боці Іншого, він перебуває в постійній небезпеці, наражаючись на загрозу анігіляції - саме через Я-Ідеал людині відкривається знання про смерть, водночас інстанція Я-Ідеал виявляється такою матрицею самодостатності, яка робить прагнення до неї ілюзорним та параноїдальним.
Уявна діалектика полягає в парадоксальній єдності мене та Іншого, при якому один довіряє себе Іншому, щоб набути власної ідентичності. (Зібратися у ціле з фрагментів і стати як Інший). При цьому суб’єкт дізнається за допомоги уявних об'єктів про свою єдність виключно поза собою (дзеркало). В результаті цієї амбівалентності нестабільна суб'єктивність виявляється приреченою на фундаментальну тривогу і запит, що принципово не задовольняється. В узагальненому значенні з цих проблематичних відносин виникає нестача, що вислизає в прихованість, яку Лакан називає «object petit a». Object а визначається як причина бажання в порядку Символічного, несимволізованої надмірності Реального та іншого власного браку в регістрі Уявного.
У цьому контексті найбільш афективним проявом уявного ставлення до світу і є любов як наслідок переоцінки іншого, у якому укладено назавжди втрачений на «стадії дзеркала» object а.
Що у закоханих важливо по-перше? Погляд. Зустріч двох поглядів закоханих, як зазначає психоаналітик і філософ Младен Долар, призводить до того, що «Реальне відповідає поглядом, навіть якщо інша людина не відповіла, не була зачеплена ним або навіть не знала про нього» Цитую: «погляд знаходиться на перетині бурхливої радості та найвищої біди, що загрожує руйнуванням реальності», оскільки «двійник відображає двозначність нарцисичного впізнавання в самому прямому сенсі: дзеркальне відображення є моїм і іншим, а тому ще чужим; і саме через його нарцисичну близькість, тісний зв'язок з моєю сутністю, від нього виходить ще більша загроза». Object а - втрачена частина. Крім усього іншого, любов межує з ненавистю, оскільки наділення об'єкта а вищим змістом призводить до того, про що говорить Лакан. Цитую, “Я люблю тебе, але через те, що я незрозумілим чином люблю в тобі щось більше, ніж ти сам - об'єкт, і я калічу тебе ». “Якщо кохана людина містить цей об'єкт, то ситуація може бути дуже небезпечною».
Кохання і нарцисизм
Як зазначає словенська аналітикиня Рената Салецл у дослідженні “(З) обертання любові та ненависті», логіка любовного переживання передбачає дилему нерозв'язності - суб'єкт хоче бути бажаним для іншого суб'єкта, тоді як той хоче приносити задоволення Іншому об'єктом.
Концепції кохання є способами підтвердження того, що любов - це рух прихильності до Іншого, який повертається до себе для власного задоволення. Хотілося б звичайно думати, що наше кохання безкорисливе, але ні, боми повинні повернути вкладені афекти, щоб не бути в дефіциті. Коли любов не ділиться, коли немає нікого, хто б відобразив цей приємний образ нас самих, любов зникає. Це може бути болісно. Тому й говорять, що любов жорстока... Отже, оце про що мріють закохані - повний або ідеальний образ, міраж повноти та злиття - родом із уявного порядку. Любов не без Уявного регістру, який завжди є в коханні, що ще раз говорить про те, що ілюзія єдності є структурною основою любові, але ілюзією. І це парадокс кохання.
Парадокс: моє кохання мені не належить?
Водночас, суб’єкт вписаний в сучасний йому дискурс, змушений йому відповідати. І тому кохання – це факт культури, і, якби не факт культури, людство не знало б, що таке кохати. Культура задає сценарії любовного переживання та способи його виживання, ставить питання навколо проблематики любовного переживання як того, що орієнтоване на реальне, а значить пов'язане з питанням етики.
Одна з процедур істини – любовна істина. Про що йде мова? Про етику наполягання на події любовної зустрічі, що розкриває етичний вимір. Наполегливість проявляється у активної позиції любити, на що необхідно мати мужність: «Щоб любити, необхідно мати мужність – отже, і певним чином вирішувати бути вірним події любові» (Салецл). Однак тут немає нічого від звичних наративів зустрічі двох, навпаки, процедура істини завжди пов'язана з необхідністю виходу з гомеостазу, необхідністю порвати з колишніми благами. Ми свідки знову того невловимого переходу від суб'єкта нестачі (без нього розмова про кохання взагалі неможлива, можна сказати, суб'єкт любить нестачею, це ж логічно) до відмови від того, що могло б цей брак заповнити, а це завжди свій ідеальний образ в Іншому.
Парадокс – формула любові
Ще один парадокс полягає у тому, що кохає суб’єкт згідно своєї власної “формули”, яка сформована від початку. Очікування дитини батьками, потім “протоколу”, яке пише немовля, пізнаючи себе через Інших, приймаючи материнську особливу здатність любити, перетворюючи потреби у запити, далі - шлях крізь прийняття мови (мова - це все про любов), а також біля грудей матері якраз і зустрічаються голод і любов), крізь агресію й ілюзії стадії дзеркалі, звичайно, через такти едипальної стадії, амбівалентність почуттів, й. зрештою, суб’єкт рухається у вічному пошуку того об’єкту, який назвемо любов’ю всього життя, долаючи тривоги та відповідаючи іншим і дискурсу.
Коли задоволення більше не є потребою, воно проходить через запит, адресований оточенню, і досягає задоволення відповідно до способу, яким воно виражається. Це обмеження змушують нас ставати соціальними істотами, які повинні враховувати інших і навколишній світ, тобто перейти від природи до культури. І тоді ми приймаємо заборони, дотримуємося правил, щоб досягти задоволення. Тоді яку роль відіграють люди, навколишнє середовище, тобто дискурс, у наших почуттях до інших людей?
Перші моменти життя впливають на суб’єкта настільки, що всі об’єкти бажання чи любові, з якими він стикається згодом, несуть на собі їх відбиток. Іншими словами, коли ми любимо, первинні прихильності до матері й батька знову активуються, але набувають нової несвідомої форми. Ні, ми не любимо партнера так, як батьків, але відбиток, який залишила первісна любов, є вирішальним. Тому що ми маємо любити себе в інших, але починаємо з любові до того, хто захищає, або грудь чи руку, яка нас годує. Отже любов ґрунтується і підтримується прихильністю до того, хто піклувався про дитину в дитинстві.
Любов починається з контакту немовляти з матір’ю, бо саме первинний Інший дає цю формулу любові, яка стане базовою на все життя. Це енергія потягу, спрямована на об'єкт. «Оскільки саме любов - це пристрасне бажання і втрата, то закохані дбають про себе та свої інтереси, а ось бути коханим, отримуючи у відповідь взаємне кохання і володіючи об'єктом любові, - значить знову воскресати її». І це твердження можна вважати ключовим у розумінні концепції кохання у Фройда. Для Фройда любов - інвестиція Я.
Внесок Фройда в любовне життя полягає в твердженні, що не кожен чоловік, не кожна жінка підходять один одному; і ми можемо згадати, як складно насправді знайти партнера просто так: познайомитися на жвавій вулиці, в соціальних мережах чи в барі. Тобто познайомитися легко, а закохатися важко і лячно.
За ствердженням Фройда, це тому, що, з одного боку, вибір об'єкта вторинний, оскільки це завжди неадекватне повторення первинного зв'язку з матір'ю, а з іншої тут є розрив між любов'ю і сексуальністю. Одну люблять, з іншою кохаються, приміром. Вивчення Фройдом любовного життя засноване на цьому розколі, який стосується не тільки вибору об'єкта, але і самого статевого акту. Фройд продемонстрував, як невротичний суб'єкт виявляється розділеним між тим, кого він любить і кого хоче. Це така колізія любовного буття. Єдиний відповідний об'єкт, а саме мати, заборонений. Тобто загально об'єкт, який підходить для насолоди, не підходить для кохання. І так все життя.
Добре, але ми все одно прагнемо створити пару. Як?
Приміром.
Партнер може бути уявним, і за допомогою своєї теорії стадії дзеркала Лакан пояснив, що партнер із уявного це шлях у нікуди, глухий кут. На рівні цієї уявної пари центральним поняттям буде ідентифікація. Надалі партнер розглядається з боку великого Іншого, того, що не обманює. За допомогою його нестачі формується пара з визнанням як центральної концепції. Це знамените “Ти моя дружина”, яке Лакан коментував на численних семінарах. Перша пара - нульовий ступінь пари, тобто пара потреби. Пара потреби складається з того, хто відчуває потребу, хто позбавлений, і того, у кого є що відповісти. Пара залишається залежною від потреби. Далі — пара вимоги (couple de la demande), вона пов'язує того, хто просить, і того, хто відповідає. Хто відповідає, має дати те, що просять. Пара вимоги вже є справжньою парою, оскільки дійсно передбачає, що дар має значення відповіді. Однак те, що в ній передається і циркулює, те, що пов'язує одного з іншим, залишається матеріальним об'єктом, а не об'єктом бажання.
І далі, звичайно, йтиметься про любов, та відповіддю буде найзнаменитіший афоризм про кохання в психоаналізі: «Дарувати те, що не маєш». Лакан цей афоризм видозмінював повсякчас, осмислюючи любов. “Ще не знаю, чим я володію, не знаю, чи тобі це потрібно, але не давати не можу” тощо. Тобто ми далі переміщуємося на рівень любовної пари (couple de l'amour), як про неї пише французький аналітик Жак Міллер, де є і той, хто вимагає, і той, хто відповідає, за винятком того, що той, хто вимагає, не просить нічого крім відповіді . На цьому рівні зникає матеріальність об'єкта, який циркулював у попередній парі. Існує не вимога об'єкта і відповідь через дар об'єкта, але безумовна вимога відповіді як такої, і дар є не що інше, як дар відповіді. У раннього Лакана на рівні любовної пари має розташовуватися бажання визнання, яке не має іншого задоволення, крім того, визнати за це, визнати мене цим.
Pascal Laëthier, сучасний французький психоаналітик, бере епіграфом до своєї статті “L`amore” цитату Лакана “Коли ти кохаєш, справа не в сексі”. Він аналізує погляди на кохання у терміні від давніх греків до сучасності, спираючись на класиків - Фройда, Райха, Лакана тощо та нинішніх спеціалістів, які міркують суб’єкта. Паскаль вважає, що Фройду неважко було описати любов, бо це для нього божевілля, одна з перевірених форм психозу. І Лакан стверджував, що коли ми любимо, це не стосується сексу.
Сучасні ж люди зробили любов однією з можливих причин шлюбу. Але чи кохання дорівнює шлюбу? Тобто треба знайти відповідь на три питання: кого я кохаю, з ким я сплю і з ким одружився, і вона є унікальною. Тобто я сплю з тим, кого люблю і за якого одружився? Я люблю того, з ким одружився і сплю, і я одружився з тим, кого люблю і з ким сплю? Єдність дискурсивної структури, яка випливає з цього, тобто спосіб, у який ці три питання об’єднані в одній відповіді, є не що інше, як те, що Мішель Фуко називає сексуальністю! І це, на думку Паскаля Рекьора, теоретизація подружнього щастя, саме цей ідеал становить горизонт нашого способу уявлення про сексуальність. Ось так доктрина любовного шлюбу утвердилася в наших суспільствах.
Ще один парадокс - вибір завжди зроблений до нас
Про хибу вибору дуже добре пояснює словенська філософіня й психоаналіткиня Рената Салецл у книзі “Тиранія вибору”. Даність мовчазно визнається об'єктом передбачуваного вибору та внутрішньої згоди суб'єкта вибору, якого він ніколи не робив або, швидше, який “завжди вже зроблено”. Якщо вибір й існує, то він є примусовим, наперед вирішеним. Салецл стверджує, що вибір суб’єкта давно зроблений, тільки сам суб’єкт про це не знає.
Лакан ризикує, коли говорить, що світ існував до нашого народження і що ми зайняли своє місце в ньому. Ми, звісно, вільні у своїх вчинках, але ця свобода можлива у визначених рамках нашого середовища, нашого часу, з його кодами, його цінностями, його знаками, і це одне з визначень того, що Лакан називає Інший. Ви вірите, що вільні вести своє життя так, як бажаєте, і виявляєте, що ви підпорядковані несвідомій логіці, яка керує вами, а Лакан називає це бажанням Іншого.
Ця ідея, яка лежить в основі психоаналітичної теорії, і представляє собою несвідоме в дії. Саме такі концепції завжди викликають скандали й суперечки. Вони є каменем спотикання психоаналітичної будівлі, тим, що підриває відчуття всемогутності людини і її думок щодо власного вибору. Якщо ви зацікавитеся цією гіпотезою Лакана, - пише Паскаль Летьє, то побачите, як вона надає дивного обличчя любові та випадковій зустрічі. Ми більше не в казці чи романі, в якому ми маємо вибір вирішувати, контролювати та вибирати свою долю, ми в системі, уже створеній структурі, в якій ми займаємо своє місце і яка вирішує, що можливо чи ні. У нас завжди є свобода волі, але ця свобода приблизно так, як якщо б ви приїхали на кільцеву розв’язку за кермом свого автомобіля, ви можете їхати куди завгодно, за умови, що ви залишитеся на дорозі, тобто дотримуєтеся запропонованих варіантів...
Приємно чи ні людям усвідомлювати, що вони мають справу зі своїм вибором, але зараз йдеться про вибір, який завжди вже зроблено, про примусовий вибір, який ми лише ратифікуємо. “Я тебе все життя шукав і ось нарешті знайшов”. Такий оборот любовної мови. Знайшов те, що шукав. "Мені здається, шукав все життя".
Вибір об'єкта не передбачає нічого конкретного, наприклад, стать. Кого ми вибираємо? Лакан просто каже: “Коли люблять, стать тут не до чого”. Власне кажучи, Лакан повторює за Фройдом, що вибір об'єкта не залежить від статі об'єкта. Тому велике питання, у кого чи що ми закохуємося - у людину чи її очі, чи голос, чи тіло...
Тобто ми закохуємося у фрагмент, хоча прагнемо, щоб нас любили в цілому. Може звідси і походить думка про половинки).
Ролан Барт запитує: “Що ж у цьому улюбленому тілі покликане служити для мене фетишем?” Вічно йдеться про частини. Начебто розчленування наказане любов'ю. Для когось, як ми знаємо, так воно й є. Але і в повсякденному житті ми говоримо про кохану, кохану, про іншу, іншу, які розпадаються на частини: “Він забрав із собою частинку мене”, “Ти моя половинка” - і на цьому тлі розгортаються драми і комедії любові.
Лакан стверджує, що кохання - це справа випадку, воно з'являється лише як випадкове зіткнення симптомів одного з симптомами Іншого. З приводу зустрічі партнерів-симптомів і Фройд мав деякі здогади, але він приписував причини едіповому комплексу. Деякі психоаналітики пар називають їх едипальними, і, за мого досвіду, таких пар зараз найбільше. Саме тут раніше Фройд угледів причини подальших виборів об’єктів, тобто всіх зустрічей, пристрастей і розчарувань, глухих кутів, міражів, чудес і невдач. Лакан же запропонував вийти за межі едіпового комплексу, щоб наблизитися до питання про саму зустріч.
Парадокс між внутрішнім і зовнішнім
Словенський психоаналітик і філософ Младен Долар у статті “З першого погляду" дуже цікаво говорить про ще один парадокс любові. “Напевно, парадокс любові найкраще може бути сформульований наступним чином: перетин випадкового зовнішнього з найпотаємнішим внутрішнім. У такому формулюванні вже є вказівка на найважливіший вимір, якому Лакан надав прекрасне слово екстимність, вимір, дуже важливий для психоаналітичного розвитку і, можливо, він містить у собі найкращий ключ до психоаналітичних понять суб'єкта і об'єкта”.
Долар розглядає для початку найпростіший випадок - парадоксальний різновид соціальних вимог, які можна було б назвати приписами кохання: кохати своїх батьків, свою сім'ю, свою націю, а також свого ближнього. Парадокс, звичайно ж, полягає в тому, що кохання приписано там, де насправді відсутня будь-яка можливість вибору її об'єкта. Це здається самоочевидним, що не можна обирати батьків, батьківщину тощо.
Тому випадкові обставини народження перетворюються на об'єкт запропонованої любові. Тобто те, що є неминучим і не залишає можливості вибору, стає морально схваленим. (шлюб). Формальна сторона цієї моделі може бути загальною схемою суб'єктивації: суб'єкт стоїть перед вибором, який заздалегідь зумовлений, і, роблячи його, він стикається з втратою. Кохання, отже, у всьому своєму різноманітті, містить цей механізм примусового вибору, який завжди пов'язаний з ним. Простіше кажучи, суб'єкт змушений вибрати любов і цим відмовитися від свободи вибору, оскільки, віддаючи перевагу свободі вибору, він позбавляється і того, й іншого (згадаймо лаканівське порівняння “гаманець або життя”). Але саме цьому повинен піддатися кожен, щоб стати соціальною істотою. Тож, можливо, на думку Долара, і любов у самій своїй яскравій і величній формі, тобто “еротична”, пов'язана з тим самим механізмом. Причина тривоги кохання, як скаже пізніше Лакан, завжди одна, і вона там, де щось не клеїться. Колізії зачіпають і чоловіків, і жінок, це - невідповідність між любов'ю і сексуальністю, і сьогодні вона стала більш радикальною і загальною.
Для Фройда едіпів комплекс, а значить, і заборона на інцест є джерелом всіх труднощів. Потрібно було дочекатися теорії Лакана, щоб побачити, що структурна причина знаходиться за межами едіпового комплексу: бо між статями немає природної гармонії, тому що, на відміну від тварин, істоти, що говорять, не мають інстинкту, який спрямовує їх до іншої статі. Саме мова нас поділяє на ч і ж. Як ти мислиш і говориш з місця своєї статі? Це ще один парадокс.
Отже, ми вже знаємо, що любов починається в аутоеротизмі, у первинному нарцисизмі й продовжується, знаходячи межу тільки в любові до інших об'єктів. Саме постійна присутність у нашому житті Інших та інших визначає неминучість любові. Однак об'єкт кохання завжди займає місце нестачі. Жак Лакан міркував любов у логіці бажання. З одного боку як уявне для Я, і протиставляв бажанню, яке вписане в символічне. З іншого боку. Любов співвідноситься з бажанням, і любов також вбиває бажання, тому що фантазія про єднання з коханим знищує межі суб'єктивності, які є умовою виникнення бажання.
Однак спільним і головним між любов'ю і бажанням є той факт, що любов і бажання не можуть бути задоволені. Оскільки бажання виникає із незадоволеного залишку вимоги до іншого. Яка завжди є вимогою кохання. Тобто, бажання бути коханим є тотожним структурі бажання, (яке ми не плутаємо з потребою). Оскільки суб'єкт хоче бути об'єктом бажання іншого. Таким чином, Я - не є суб'єкт, суб'єкт може бути визначений лише через відношення із значимими іншими. Щоб задовольнити наші потреби – їсти, пити, спати, – нам спочатку потрібно звернутися з проханням (або вимогою) до Іншого – нашої матері. Ця вимога миттєво перетворює потребу в ненаситне бажання: важливим стає не те, що ми просимо і в чому відчуваємо потребу, а той, хто нам це дає, тобто Інший.
Тому ще один парадокс любові полягає у тому, що вона буває різною - реальною, істинною, піднесеною, справжньою чи ще якоюсь. «Реальне кохання, - зазначає словенська аналітикиня Аленка Зупанчич, - (...) це не те кохання, яке називають піднесеним, кохання, в якому ми дозволяємо собі бути повністю «засліпленим об'єктом», та ще й так, що більше не бачимо (або не в змозі винести) його сміховинний, банальний бік. Такого роду «піднесена любов» неминуче тягне за собою або породжує радикальну недоступність іншого, що зазвичай набуває форми «вічної прелюдії» або переривчастих відносин, які дозволяють нам заново вводити дистанцію, яка відповідає недоступному, і «заново піднімати» об'єкт після кожного використання».
По суті, ми не обов'язково приймаємо коханого з усіма його кістяками та тарганами, прощаємо слабкості чи банальність спільного буття. Чудо кохання, яке пов'язує його з комедією - полягає якраз не в перетворенні банального об'єкта на піднесений, а у сприйнятті і банального, і піднесеного об'єктів на одному рівні, вони не заступають один одного. І банальний, і піднесений об'єкти - одне й те саме, тобто, люблячи, ми усвідомлюємо, що вони є видимість, жоден не більш реальний. Це монтаж обох видимостей. Тобто тим, у якого ми закохані, є «Інший як мінімальна відмінність того ж самого».
Неможливість уявити кохання
Любов пов'язана з інфантильними джерелами, підживлюється ними і неможлива без цього простору тіней минулого, у яких є голоси, образи, погляди, іншими словами, пов'язана з тими, ким колись був зацікавлений суб’єкт, на кого було спрямоване його бажання. Тому кохання в кабінеті і поза кабінетом суть одне і теж, рушійні сили любові в кабінеті і поза кабінетом одні і ті ж.
У семінарі «Перенесення» Лакан говорить про складне завдання виміряти дозу істини та ілюзії в перенесенні. Хоча, що стосується ілюзорної або уявної компоненти в коханні, то про неї багато чого сказано у психоаналізі. Так, вона родом з нарцисизму, або стадії дзеркала, і це необхідна складова оформлення суб'єкта в людському порядку: «Улюблений об'єкт ... стає в любовній прихильності до строго рівноцінного ідеалу власного Я». Цей вислів Лакана постає перекладенням аналізу любовного переживання, зробленого Фройдом у тексті «До введення поняття нарцизм», в якому йдеться про різні прояви нарцисичного кохання: «Любиш за нарцисичним типом: а) те, що сам собою представляєш (самого себе), б) те, чим раніше був, в) те, чим хотів би бути. За опорним типом: а) жінку, що вигодовує, б) захищає чоловіка і весь ряд приходить надалі на зміну осіб ».
Нарцисична любов постає продуктом відчуження подвоєння суб'єкта в дзеркальному відображенні. Тобто, можна сказати, що зусилля закоханого спрямовані на те, щоб здійснити неможливий збіг з ідеальним чином, який відображений у дзеркалі, через неможливість і недосяжність ідеальної досконалості у стадії дзеркала. Однак відразу розкривається інший бік любові, агресивність. Лакан, як відомо, створить неологізм, в якому бути зачарованим/enamoure і ненависть/haine зливаються в єдине поняття – hainamoration. Переклад hainamoration - ненавлюбленість.
Суб'єкт, взятий як власний я, будучи лише наслідком відчужувальної ідентифікації з уявним Іншим, хоче бути там, де знаходиться Інший: він любить Іншого остільки, оскільки хоче потрапити на його місце, і в цьому сенсі суб'єкт зажадає місце Іншого як недосяжне місце його власного ідеального Я, власної досконалості. Тобто ідеальна форма як недосяжна досконалість – не що інше, як структурно необхідний міраж для можливості любовного переживання. Лакан у семінарі «Ще» скаже: «Ми – одне (Nous nе sommes qu'un). Їжаку зрозуміло, що ще двоє в одне не зливалися, але люди, незважаючи на це, не втомлюються повторювати: ми – одне. Звідси бере початок ідея кохання».
Звичайно, любов може ставати нарцисичною (направду, не дуже комфортною), тобто любити означає любити свій образ в іншому. Узагальнене Імаго – це ідеальний, уявний, формативний та відчужений образ, який активізує діалектику травми. Суб’єкт розщеплюється на елемент Я (je) як безформний фрагментарний внутрішній досвід і « Я-Ідеал» (Moi), зовнішню ідеальну форму, у яку цей досвід одягається. Оскільки Moi знаходиться на непереборній дистанції, то разом з його асиміляцією суб’єкт інтеріоризує цю дистанцію, вводячи непереборний розкол і самовідчуження у свою структуру. Так як «Я-Ідеал », що інтеріоризує дзеркальну дистанцію, знаходиться на боці Іншого, він перебуває в постійній небезпеці, наражаючись на загрозу анігіляції - саме через Я-Ідеал людині відкривається знання про смерть, водночас інстанція Я-Ідеал виявляється такою матрицею самодостатності, яка робить прагнення до неї ілюзорним та параноїдальним.
Уявна діалектика полягає в парадоксальній єдності мене та Іншого, при якому один довіряє себе Іншому, щоб набути власної ідентичності. (Зібратися у ціле з фрагментів і стати як Інший). При цьому суб’єкт дізнається за допомоги уявних об'єктів про свою єдність виключно поза собою (дзеркало). В результаті цієї амбівалентності нестабільна суб'єктивність виявляється приреченою на фундаментальну тривогу і запит, що принципово не задовольняється. В узагальненому значенні з цих проблематичних відносин виникає нестача, що вислизає в прихованість, яку Лакан називає «object petit a». Object а визначається як причина бажання в порядку Символічного, несимволізованої надмірності Реального та іншого власного браку в регістрі Уявного.
У цьому контексті найбільш афективним проявом уявного ставлення до світу і є любов як наслідок переоцінки іншого, у якому укладено назавжди втрачений на «стадії дзеркала» object а.
Що у закоханих важливо по-перше? Погляд. Зустріч двох поглядів закоханих, як зазначає психоаналітик і філософ Младен Долар, призводить до того, що «Реальне відповідає поглядом, навіть якщо інша людина не відповіла, не була зачеплена ним або навіть не знала про нього» Цитую: «погляд знаходиться на перетині бурхливої радості та найвищої біди, що загрожує руйнуванням реальності», оскільки «двійник відображає двозначність нарцисичного впізнавання в самому прямому сенсі: дзеркальне відображення є моїм і іншим, а тому ще чужим; і саме через його нарцисичну близькість, тісний зв'язок з моєю сутністю, від нього виходить ще більша загроза». Object а - втрачена частина. Крім усього іншого, любов межує з ненавистю, оскільки наділення об'єкта а вищим змістом призводить до того, про що говорить Лакан. Цитую, “Я люблю тебе, але через те, що я незрозумілим чином люблю в тобі щось більше, ніж ти сам - об'єкт, і я калічу тебе ». “Якщо кохана людина містить цей об'єкт, то ситуація може бути дуже небезпечною».
Кохання і нарцисизм
Як зазначає словенська аналітикиня Рената Салецл у дослідженні “(З) обертання любові та ненависті», логіка любовного переживання передбачає дилему нерозв'язності - суб'єкт хоче бути бажаним для іншого суб'єкта, тоді як той хоче приносити задоволення Іншому об'єктом.
Концепції кохання є способами підтвердження того, що любов - це рух прихильності до Іншого, який повертається до себе для власного задоволення. Хотілося б звичайно думати, що наше кохання безкорисливе, але ні, боми повинні повернути вкладені афекти, щоб не бути в дефіциті. Коли любов не ділиться, коли немає нікого, хто б відобразив цей приємний образ нас самих, любов зникає. Це може бути болісно. Тому й говорять, що любов жорстока... Отже, оце про що мріють закохані - повний або ідеальний образ, міраж повноти та злиття - родом із уявного порядку. Любов не без Уявного регістру, який завжди є в коханні, що ще раз говорить про те, що ілюзія єдності є структурною основою любові, але ілюзією. І це парадокс кохання.
Парадокс: моє кохання мені не належить?
Водночас, суб’єкт вписаний в сучасний йому дискурс, змушений йому відповідати. І тому кохання – це факт культури, і, якби не факт культури, людство не знало б, що таке кохати. Культура задає сценарії любовного переживання та способи його виживання, ставить питання навколо проблематики любовного переживання як того, що орієнтоване на реальне, а значить пов'язане з питанням етики.
Одна з процедур істини – любовна істина. Про що йде мова? Про етику наполягання на події любовної зустрічі, що розкриває етичний вимір. Наполегливість проявляється у активної позиції любити, на що необхідно мати мужність: «Щоб любити, необхідно мати мужність – отже, і певним чином вирішувати бути вірним події любові» (Салецл). Однак тут немає нічого від звичних наративів зустрічі двох, навпаки, процедура істини завжди пов'язана з необхідністю виходу з гомеостазу, необхідністю порвати з колишніми благами. Ми свідки знову того невловимого переходу від суб'єкта нестачі (без нього розмова про кохання взагалі неможлива, можна сказати, суб'єкт любить нестачею, це ж логічно) до відмови від того, що могло б цей брак заповнити, а це завжди свій ідеальний образ в Іншому.
Парадокс – формула любові
Ще один парадокс полягає у тому, що кохає суб’єкт згідно своєї власної “формули”, яка сформована від початку. Очікування дитини батьками, потім “протоколу”, яке пише немовля, пізнаючи себе через Інших, приймаючи материнську особливу здатність любити, перетворюючи потреби у запити, далі - шлях крізь прийняття мови (мова - це все про любов), а також біля грудей матері якраз і зустрічаються голод і любов), крізь агресію й ілюзії стадії дзеркалі, звичайно, через такти едипальної стадії, амбівалентність почуттів, й. зрештою, суб’єкт рухається у вічному пошуку того об’єкту, який назвемо любов’ю всього життя, долаючи тривоги та відповідаючи іншим і дискурсу.
Коли задоволення більше не є потребою, воно проходить через запит, адресований оточенню, і досягає задоволення відповідно до способу, яким воно виражається. Це обмеження змушують нас ставати соціальними істотами, які повинні враховувати інших і навколишній світ, тобто перейти від природи до культури. І тоді ми приймаємо заборони, дотримуємося правил, щоб досягти задоволення. Тоді яку роль відіграють люди, навколишнє середовище, тобто дискурс, у наших почуттях до інших людей?
Перші моменти життя впливають на суб’єкта настільки, що всі об’єкти бажання чи любові, з якими він стикається згодом, несуть на собі їх відбиток. Іншими словами, коли ми любимо, первинні прихильності до матері й батька знову активуються, але набувають нової несвідомої форми. Ні, ми не любимо партнера так, як батьків, але відбиток, який залишила первісна любов, є вирішальним. Тому що ми маємо любити себе в інших, але починаємо з любові до того, хто захищає, або грудь чи руку, яка нас годує. Отже любов ґрунтується і підтримується прихильністю до того, хто піклувався про дитину в дитинстві.
Любов починається з контакту немовляти з матір’ю, бо саме первинний Інший дає цю формулу любові, яка стане базовою на все життя. Це енергія потягу, спрямована на об'єкт. «Оскільки саме любов - це пристрасне бажання і втрата, то закохані дбають про себе та свої інтереси, а ось бути коханим, отримуючи у відповідь взаємне кохання і володіючи об'єктом любові, - значить знову воскресати її». І це твердження можна вважати ключовим у розумінні концепції кохання у Фройда. Для Фройда любов - інвестиція Я.
Внесок Фройда в любовне життя полягає в твердженні, що не кожен чоловік, не кожна жінка підходять один одному; і ми можемо згадати, як складно насправді знайти партнера просто так: познайомитися на жвавій вулиці, в соціальних мережах чи в барі. Тобто познайомитися легко, а закохатися важко і лячно.
За ствердженням Фройда, це тому, що, з одного боку, вибір об'єкта вторинний, оскільки це завжди неадекватне повторення первинного зв'язку з матір'ю, а з іншої тут є розрив між любов'ю і сексуальністю. Одну люблять, з іншою кохаються, приміром. Вивчення Фройдом любовного життя засноване на цьому розколі, який стосується не тільки вибору об'єкта, але і самого статевого акту. Фройд продемонстрував, як невротичний суб'єкт виявляється розділеним між тим, кого він любить і кого хоче. Це така колізія любовного буття. Єдиний відповідний об'єкт, а саме мати, заборонений. Тобто загально об'єкт, який підходить для насолоди, не підходить для кохання. І так все життя.
Добре, але ми все одно прагнемо створити пару. Як?
Приміром.
Партнер може бути уявним, і за допомогою своєї теорії стадії дзеркала Лакан пояснив, що партнер із уявного це шлях у нікуди, глухий кут. На рівні цієї уявної пари центральним поняттям буде ідентифікація. Надалі партнер розглядається з боку великого Іншого, того, що не обманює. За допомогою його нестачі формується пара з визнанням як центральної концепції. Це знамените “Ти моя дружина”, яке Лакан коментував на численних семінарах. Перша пара - нульовий ступінь пари, тобто пара потреби. Пара потреби складається з того, хто відчуває потребу, хто позбавлений, і того, у кого є що відповісти. Пара залишається залежною від потреби. Далі — пара вимоги (couple de la demande), вона пов'язує того, хто просить, і того, хто відповідає. Хто відповідає, має дати те, що просять. Пара вимоги вже є справжньою парою, оскільки дійсно передбачає, що дар має значення відповіді. Однак те, що в ній передається і циркулює, те, що пов'язує одного з іншим, залишається матеріальним об'єктом, а не об'єктом бажання.
І далі, звичайно, йтиметься про любов, та відповіддю буде найзнаменитіший афоризм про кохання в психоаналізі: «Дарувати те, що не маєш». Лакан цей афоризм видозмінював повсякчас, осмислюючи любов. “Ще не знаю, чим я володію, не знаю, чи тобі це потрібно, але не давати не можу” тощо. Тобто ми далі переміщуємося на рівень любовної пари (couple de l'amour), як про неї пише французький аналітик Жак Міллер, де є і той, хто вимагає, і той, хто відповідає, за винятком того, що той, хто вимагає, не просить нічого крім відповіді . На цьому рівні зникає матеріальність об'єкта, який циркулював у попередній парі. Існує не вимога об'єкта і відповідь через дар об'єкта, але безумовна вимога відповіді як такої, і дар є не що інше, як дар відповіді. У раннього Лакана на рівні любовної пари має розташовуватися бажання визнання, яке не має іншого задоволення, крім того, визнати за це, визнати мене цим.
Pascal Laëthier, сучасний французький психоаналітик, бере епіграфом до своєї статті “L`amore” цитату Лакана “Коли ти кохаєш, справа не в сексі”. Він аналізує погляди на кохання у терміні від давніх греків до сучасності, спираючись на класиків - Фройда, Райха, Лакана тощо та нинішніх спеціалістів, які міркують суб’єкта. Паскаль вважає, що Фройду неважко було описати любов, бо це для нього божевілля, одна з перевірених форм психозу. І Лакан стверджував, що коли ми любимо, це не стосується сексу.
Сучасні ж люди зробили любов однією з можливих причин шлюбу. Але чи кохання дорівнює шлюбу? Тобто треба знайти відповідь на три питання: кого я кохаю, з ким я сплю і з ким одружився, і вона є унікальною. Тобто я сплю з тим, кого люблю і за якого одружився? Я люблю того, з ким одружився і сплю, і я одружився з тим, кого люблю і з ким сплю? Єдність дискурсивної структури, яка випливає з цього, тобто спосіб, у який ці три питання об’єднані в одній відповіді, є не що інше, як те, що Мішель Фуко називає сексуальністю! І це, на думку Паскаля Рекьора, теоретизація подружнього щастя, саме цей ідеал становить горизонт нашого способу уявлення про сексуальність. Ось так доктрина любовного шлюбу утвердилася в наших суспільствах.
Ще один парадокс - вибір завжди зроблений до нас
Про хибу вибору дуже добре пояснює словенська філософіня й психоаналіткиня Рената Салецл у книзі “Тиранія вибору”. Даність мовчазно визнається об'єктом передбачуваного вибору та внутрішньої згоди суб'єкта вибору, якого він ніколи не робив або, швидше, який “завжди вже зроблено”. Якщо вибір й існує, то він є примусовим, наперед вирішеним. Салецл стверджує, що вибір суб’єкта давно зроблений, тільки сам суб’єкт про це не знає.
Лакан ризикує, коли говорить, що світ існував до нашого народження і що ми зайняли своє місце в ньому. Ми, звісно, вільні у своїх вчинках, але ця свобода можлива у визначених рамках нашого середовища, нашого часу, з його кодами, його цінностями, його знаками, і це одне з визначень того, що Лакан називає Інший. Ви вірите, що вільні вести своє життя так, як бажаєте, і виявляєте, що ви підпорядковані несвідомій логіці, яка керує вами, а Лакан називає це бажанням Іншого.
Ця ідея, яка лежить в основі психоаналітичної теорії, і представляє собою несвідоме в дії. Саме такі концепції завжди викликають скандали й суперечки. Вони є каменем спотикання психоаналітичної будівлі, тим, що підриває відчуття всемогутності людини і її думок щодо власного вибору. Якщо ви зацікавитеся цією гіпотезою Лакана, - пише Паскаль Летьє, то побачите, як вона надає дивного обличчя любові та випадковій зустрічі. Ми більше не в казці чи романі, в якому ми маємо вибір вирішувати, контролювати та вибирати свою долю, ми в системі, уже створеній структурі, в якій ми займаємо своє місце і яка вирішує, що можливо чи ні. У нас завжди є свобода волі, але ця свобода приблизно так, як якщо б ви приїхали на кільцеву розв’язку за кермом свого автомобіля, ви можете їхати куди завгодно, за умови, що ви залишитеся на дорозі, тобто дотримуєтеся запропонованих варіантів...
Приємно чи ні людям усвідомлювати, що вони мають справу зі своїм вибором, але зараз йдеться про вибір, який завжди вже зроблено, про примусовий вибір, який ми лише ратифікуємо. “Я тебе все життя шукав і ось нарешті знайшов”. Такий оборот любовної мови. Знайшов те, що шукав. "Мені здається, шукав все життя".
Вибір об'єкта не передбачає нічого конкретного, наприклад, стать. Кого ми вибираємо? Лакан просто каже: “Коли люблять, стать тут не до чого”. Власне кажучи, Лакан повторює за Фройдом, що вибір об'єкта не залежить від статі об'єкта. Тому велике питання, у кого чи що ми закохуємося - у людину чи її очі, чи голос, чи тіло...
Тобто ми закохуємося у фрагмент, хоча прагнемо, щоб нас любили в цілому. Може звідси і походить думка про половинки).
Ролан Барт запитує: “Що ж у цьому улюбленому тілі покликане служити для мене фетишем?” Вічно йдеться про частини. Начебто розчленування наказане любов'ю. Для когось, як ми знаємо, так воно й є. Але і в повсякденному житті ми говоримо про кохану, кохану, про іншу, іншу, які розпадаються на частини: “Він забрав із собою частинку мене”, “Ти моя половинка” - і на цьому тлі розгортаються драми і комедії любові.
Лакан стверджує, що кохання - це справа випадку, воно з'являється лише як випадкове зіткнення симптомів одного з симптомами Іншого. З приводу зустрічі партнерів-симптомів і Фройд мав деякі здогади, але він приписував причини едіповому комплексу. Деякі психоаналітики пар називають їх едипальними, і, за мого досвіду, таких пар зараз найбільше. Саме тут раніше Фройд угледів причини подальших виборів об’єктів, тобто всіх зустрічей, пристрастей і розчарувань, глухих кутів, міражів, чудес і невдач. Лакан же запропонував вийти за межі едіпового комплексу, щоб наблизитися до питання про саму зустріч.
Парадокс між внутрішнім і зовнішнім
Словенський психоаналітик і філософ Младен Долар у статті “З першого погляду" дуже цікаво говорить про ще один парадокс любові. “Напевно, парадокс любові найкраще може бути сформульований наступним чином: перетин випадкового зовнішнього з найпотаємнішим внутрішнім. У такому формулюванні вже є вказівка на найважливіший вимір, якому Лакан надав прекрасне слово екстимність, вимір, дуже важливий для психоаналітичного розвитку і, можливо, він містить у собі найкращий ключ до психоаналітичних понять суб'єкта і об'єкта”.
Долар розглядає для початку найпростіший випадок - парадоксальний різновид соціальних вимог, які можна було б назвати приписами кохання: кохати своїх батьків, свою сім'ю, свою націю, а також свого ближнього. Парадокс, звичайно ж, полягає в тому, що кохання приписано там, де насправді відсутня будь-яка можливість вибору її об'єкта. Це здається самоочевидним, що не можна обирати батьків, батьківщину тощо.
Тому випадкові обставини народження перетворюються на об'єкт запропонованої любові. Тобто те, що є неминучим і не залишає можливості вибору, стає морально схваленим. (шлюб). Формальна сторона цієї моделі може бути загальною схемою суб'єктивації: суб'єкт стоїть перед вибором, який заздалегідь зумовлений, і, роблячи його, він стикається з втратою. Кохання, отже, у всьому своєму різноманітті, містить цей механізм примусового вибору, який завжди пов'язаний з ним. Простіше кажучи, суб'єкт змушений вибрати любов і цим відмовитися від свободи вибору, оскільки, віддаючи перевагу свободі вибору, він позбавляється і того, й іншого (згадаймо лаканівське порівняння “гаманець або життя”). Але саме цьому повинен піддатися кожен, щоб стати соціальною істотою. Тож, можливо, на думку Долара, і любов у самій своїй яскравій і величній формі, тобто “еротична”, пов'язана з тим самим механізмом. Причина тривоги кохання, як скаже пізніше Лакан, завжди одна, і вона там, де щось не клеїться. Колізії зачіпають і чоловіків, і жінок, це - невідповідність між любов'ю і сексуальністю, і сьогодні вона стала більш радикальною і загальною.
Для Фройда едіпів комплекс, а значить, і заборона на інцест є джерелом всіх труднощів. Потрібно було дочекатися теорії Лакана, щоб побачити, що структурна причина знаходиться за межами едіпового комплексу: бо між статями немає природної гармонії, тому що, на відміну від тварин, істоти, що говорять, не мають інстинкту, який спрямовує їх до іншої статі. Саме мова нас поділяє на ч і ж. Як ти мислиш і говориш з місця своєї статі? Це ще один парадокс.
Отже, ми вже знаємо, що любов починається в аутоеротизмі, у первинному нарцисизмі й продовжується, знаходячи межу тільки в любові до інших об'єктів. Саме постійна присутність у нашому житті Інших та інших визначає неминучість любові. Однак об'єкт кохання завжди займає місце нестачі. Жак Лакан міркував любов у логіці бажання. З одного боку як уявне для Я, і протиставляв бажанню, яке вписане в символічне. З іншого боку. Любов співвідноситься з бажанням, і любов також вбиває бажання, тому що фантазія про єднання з коханим знищує межі суб'єктивності, які є умовою виникнення бажання.
Однак спільним і головним між любов'ю і бажанням є той факт, що любов і бажання не можуть бути задоволені. Оскільки бажання виникає із незадоволеного залишку вимоги до іншого. Яка завжди є вимогою кохання. Тобто, бажання бути коханим є тотожним структурі бажання, (яке ми не плутаємо з потребою). Оскільки суб'єкт хоче бути об'єктом бажання іншого. Таким чином, Я - не є суб'єкт, суб'єкт може бути визначений лише через відношення із значимими іншими. Щоб задовольнити наші потреби – їсти, пити, спати, – нам спочатку потрібно звернутися з проханням (або вимогою) до Іншого – нашої матері. Ця вимога миттєво перетворює потребу в ненаситне бажання: важливим стає не те, що ми просимо і в чому відчуваємо потребу, а той, хто нам це дає, тобто Інший.
Тому ще один парадокс любові полягає у тому, що вона буває різною - реальною, істинною, піднесеною, справжньою чи ще якоюсь. «Реальне кохання, - зазначає словенська аналітикиня Аленка Зупанчич, - (...) це не те кохання, яке називають піднесеним, кохання, в якому ми дозволяємо собі бути повністю «засліпленим об'єктом», та ще й так, що більше не бачимо (або не в змозі винести) його сміховинний, банальний бік. Такого роду «піднесена любов» неминуче тягне за собою або породжує радикальну недоступність іншого, що зазвичай набуває форми «вічної прелюдії» або переривчастих відносин, які дозволяють нам заново вводити дистанцію, яка відповідає недоступному, і «заново піднімати» об'єкт після кожного використання».
По суті, ми не обов'язково приймаємо коханого з усіма його кістяками та тарганами, прощаємо слабкості чи банальність спільного буття. Чудо кохання, яке пов'язує його з комедією - полягає якраз не в перетворенні банального об'єкта на піднесений, а у сприйнятті і банального, і піднесеного об'єктів на одному рівні, вони не заступають один одного. І банальний, і піднесений об'єкти - одне й те саме, тобто, люблячи, ми усвідомлюємо, що вони є видимість, жоден не більш реальний. Це монтаж обох видимостей. Тобто тим, у якого ми закохані, є «Інший як мінімальна відмінність того ж самого».
Неможливість уявити кохання
Неможливість уявити кохання
Отже, кажучи про кохання, маємо поміркувати про визначення, дане Жаком Лаканом, яке загалом звучить як про неможливість його уявлення. Протягом багатьох років Лакан розвивав та доповнював цей меседж. Коли постає питання про «справжню» любов, він дає такі афористичні визначення: «Людина любить у тій чи іншій істоті те, що знаходиться по той бік неї, тобто, зрештою, те, чого їй не вистачає» — і в паралель цьому: «любов - це дар(ення) того, чим не володієш». В основі любові лежить абсолютний вибір, який не може бути мотивований жодним благом. Ми чуємо: я хочу щоб він чи вона були завжди зі мною, вічне кохання, поки смерть не розлучить нас. Але в любовному переживанні прорахунок не може мати місця, як і обіцянка вічного кохання. Можливо, саме це хотів сказати Лакан фразою: «Знання у тому, що зробить ваш партнер, не є доказом любові». І можна одружитися, вийти заміж, щоб потім запитувати: як так сталося, що кохання розбилося об берег побуту? Шлюб – це символізація відносин пари, як і любов – це питання культури. Коли кажемо: я люблю тебе, ми залишаємось у логіці володіння. Люблю щось.
Філософія, феноменологія, герменевтика та психоаналіз сходилися в тому, що кохання дає можливість зустрічі з істиною. (У Бадью, приміром, - наукової, художньої, політичної чи любовної). Істина завжди постає як щось виняткове та рідкісне, саме французьке вираження tomber amoureux — дослівно, «впасти в кохання» — свідчення цієї несподіванки. Цей розлад звичного порядку не завжди приємний і виносний суб'єктом. Оскільки любовна зустріч робить розрив у знайомому собі, дає можливість стати незнайомим собі.
Природно, що хочеться повернутися до звичайних комфортних благ, втекти від такого кохання, стати звичайним у звичайній історії.
І головне, що любов починається з іншого боку бажання і потреби, які вона, проте, охоплює. Кохання – це ексцес, що порушує звичний порядок речей і тому не володіє символічними засобами для адекватного самовираження. Тобто любов за визначенням не може бути досконалою, їй спочатку має бути притаманна деяка недосконалість, яка є необхідною умовою виникнення «дива кохання». Будь-яка подія, що має відношення до істини, необхідним чином позначена афектом. У коханні це щастя, про яке говорять і не знають, що це. Афект постає як охопленість суб'єкта процесом істини, тоді він здатний до творіння, до сублімації. Це і є чудо є результат кохання. І її парадоксальність.
Отже, кохання починається з мрії, починається воно до того, як суб’єкт зустрічає об'єкт кохання. Психоаналітики знають: ну так. Інакше й не буває. Кохання - це щось дивне, таке вітальне, екзистенційне та проміжне. Мовити про кохання – говорити дурниці, нести нісенітниці й вимагати ще, ще. Бо любовна мова відчуває нестачу. Любовна промова підкреслено невичерпна. Вона повторюється, але не здається, вона продовжується, триває ще й ще.
Тоді знов парадокс. А якщо не за щось любити мене чи його, то як я дізнаюся, що таке кохання? - запитує суб'єкт. Як знати, що саме це - любов ось цього конкретного Ч чи Ж? І звертаються до аналітика: як мені знати, він (вона ) мене любить чи я люблю?
Об'єкт бажання - не те, до чого спрямований суб'єкт і чим він зачарований, він не в тих образах, які індукують у суб'єкті любовне переживання, а в тому, що саме штовхає суб’єкта на пошук. У цьому сенсі суб'єкт любить нестачу. Лакан каже, що тільки істота, яка відчуває нестачу, здатна любити, звідси і виникає найважливіше розуміння, а саме, недосконалість у полі любові вище досконалості. Любовний досвід, це досвід, в якому є можливість не набуття, а збереження нестачі у відносинах, - і в цьому часом її нестерпність. «Кохання не класифікується, воно ніколи не знаходиться на своєму місці», - говорить Лакан. Любов є результатом союзу Надлишку і Нестачі.
Любов заснована на ілюзії, що ця зустріч двох нестач може бути успішною.
У Семінарі XI Лакан скаже, що область психоаналізу - не сексуальність і еротична техніка, значить, розраховувати на прості відповіді особливо не доводиться. «Бажання дозволяє насолоді за певних умов зійти до любові». І все дуже просто: любити — значить зізнатися у своїй нестачі. Сказати «Я люблю тебе» означає відкритися, зізнатися в тому, що ми потребуємо іншого, і сподіватися на відповідь. Особливо це важко, оскільки йдеться про тому, щоб зізнатися у своєї неспроможності, невпевненості, не-ідеальності, або, у термінах Фройда, говорити про кастрацію. Тобто кохання, з погляду психоаналізу, невіддільне від символічної кастрації та її обов'язкового прийняття. Кастрація - це необхідна умова як сексуальних, так і любовних відносин між людьми.
І тоді Лакан знов говорить: “ Любити - давати щось комусь, хто може те, про що йдеться, як мати, так і не мати, але в будь-якому випадку даєте ви те, чого у вас немає. У той час, як власне давати - теж означає давати, але давати те, що у вас є. У цьому вся різниця. Але що це означає давати те, чого не маєш? – Це, звичайно, означає давати не те, що я можу мати, тобто нічого з того, що може належати мені, нічого…” Здається таке міркування заплутаним, але насправді все просто.
Лакан поділяє бажання та любов. Кохання - дар: і любити - це не просто пасивно сприймати і підтримувати свою нестачу, а дарувати цей брак, ризикувати передавати те, що тобі не належить, не володіти. Досвід любові дозволяє знайти щось по той бік самого себе, щось більше за себе, тому для Лакана він невіддільний від психоаналізу.Давати те, чого не маєш - це і означає передавати порожнечу Речі, das Ding, яка «в тобі більше тебе», Речі як об'єкта-причини бажання. Поміщати в іншого не об'єкт бажання, а виявляти відсутність цього об'єкта, ту промежину Реального, яка розкривається між суб'єктом та об'єктом. Стикатися з Реальним за допомогою Іншого, з викритою в Іншому порожнечею - ось, що є досвідом любові.
Якби ми могли віддати себе, це означало б, що я належу собі як річ. Тобто любов полягає в тому, щоб віддавати ніщо, те, що взагалі не стосується речей, не відноситься до об'єктів, але стосується суб'єктів. І це означає, що коханий не є власністю.
І тому, люблячи, я хочу давати іншому те, що ні в якому разі не може бути моєю власністю, як, наприклад, моя власна персона, тобто давати те, що знаходиться по той бік або за межами самого суб'єкта. Таким чином, любов являє нам всю неможливість бути самим собою. І це лякає. Від цього усвідомлення хочеться втекти у якусь шпаринку й відмовитися від кохання.
Але одночасно саме це усвідомлення, що я не я, і я не можу себе знати і бути - і є те, від чого ми тікаємо любові назустріч, щоб дізнатися, хто ж я. Справді визнати себе як порожнє місце, яке саме по собі нічого не означає – виводить нас із шпаринки прісного буття, з тогу нашого притулку, і любов – той урок, який важкий, але можливий. Словенський філософ Славой Жижек навів у приклад історію, як пристрасний закоханий у відповідь на пояснення біохіміка, що любов є лише результат хімічних процесів у тілі, відповідає: «Все що ви кажете, можливо, так і є, але все ж ніщо не може позбавити мене сили пристрасті, яку я відчуваю зараз».
Отже, у сексуальному плані між чоловіком та жінкою не існує стосунків компліментарності: вони не доповнюють одне одного. Люди розмовляють однією мовою, однаково відчувають насолоду і можуть (по-справжньому) зустрітися лише завдяки коханню. Любовні стосунки, звичайно, завжди пов'язані з якимось страхом. Так для дитини страх втрати любові первинного доглядача - один з ранніх травматичних моментів, який надалі може виявитися невід'ємною частиною, інгредієнтом інших любовних відносин.
Саме почуття закоханості супроводжується страхом, який, до речі, навіть переважитиме любовний інтерес. Коли ми закохуємося, наша суб'єктивність на якийсь час перебуває у підвішеному стані в іншій людині, й тому ми відчуваємо страх, який руйнує наше колишнє сприйняття себе. Коли ми знаходимо собі партнера і вибудовуємо любовні стосунки, то часто боїмося втратити це кохання.
І тут постає питання про Іншого
Питання про бажання Іншого провокує максимум страхів, оскільки суб'єкт, з одного боку, ставить питання про те, хто він для Іншого, а з іншого, він стривожений тим, чого насправді хоче Інший. І ми бачимо: для того, щоб закохатися, суб'єкт далеко не обов'язково має зустріти іншу людину. Необхідно лише створити фантазійний сценарій навколо піднесеного об'єкта. Доволі часто трапляється так, що у суб'єкта народжується бажання до об'єкта, якого пристрасно хоче хтось інший. Як зазначив один із моїх аналізантів: я можу мати тільки ту, яку я відбив у іншого, але як тільки вона стає моєю дружиною, інтерес до неї згасає – вона надто близько до мене.
Отже, кажучи про кохання, маємо поміркувати про визначення, дане Жаком Лаканом, яке загалом звучить як про неможливість його уявлення. Протягом багатьох років Лакан розвивав та доповнював цей меседж. Коли постає питання про «справжню» любов, він дає такі афористичні визначення: «Людина любить у тій чи іншій істоті те, що знаходиться по той бік неї, тобто, зрештою, те, чого їй не вистачає» — і в паралель цьому: «любов - це дар(ення) того, чим не володієш». В основі любові лежить абсолютний вибір, який не може бути мотивований жодним благом. Ми чуємо: я хочу щоб він чи вона були завжди зі мною, вічне кохання, поки смерть не розлучить нас. Але в любовному переживанні прорахунок не може мати місця, як і обіцянка вічного кохання. Можливо, саме це хотів сказати Лакан фразою: «Знання у тому, що зробить ваш партнер, не є доказом любові». І можна одружитися, вийти заміж, щоб потім запитувати: як так сталося, що кохання розбилося об берег побуту? Шлюб – це символізація відносин пари, як і любов – це питання культури. Коли кажемо: я люблю тебе, ми залишаємось у логіці володіння. Люблю щось.
Філософія, феноменологія, герменевтика та психоаналіз сходилися в тому, що кохання дає можливість зустрічі з істиною. (У Бадью, приміром, - наукової, художньої, політичної чи любовної). Істина завжди постає як щось виняткове та рідкісне, саме французьке вираження tomber amoureux — дослівно, «впасти в кохання» — свідчення цієї несподіванки. Цей розлад звичного порядку не завжди приємний і виносний суб'єктом. Оскільки любовна зустріч робить розрив у знайомому собі, дає можливість стати незнайомим собі.
Природно, що хочеться повернутися до звичайних комфортних благ, втекти від такого кохання, стати звичайним у звичайній історії.
І головне, що любов починається з іншого боку бажання і потреби, які вона, проте, охоплює. Кохання – це ексцес, що порушує звичний порядок речей і тому не володіє символічними засобами для адекватного самовираження. Тобто любов за визначенням не може бути досконалою, їй спочатку має бути притаманна деяка недосконалість, яка є необхідною умовою виникнення «дива кохання». Будь-яка подія, що має відношення до істини, необхідним чином позначена афектом. У коханні це щастя, про яке говорять і не знають, що це. Афект постає як охопленість суб'єкта процесом істини, тоді він здатний до творіння, до сублімації. Це і є чудо є результат кохання. І її парадоксальність.
Отже, кохання починається з мрії, починається воно до того, як суб’єкт зустрічає об'єкт кохання. Психоаналітики знають: ну так. Інакше й не буває. Кохання - це щось дивне, таке вітальне, екзистенційне та проміжне. Мовити про кохання – говорити дурниці, нести нісенітниці й вимагати ще, ще. Бо любовна мова відчуває нестачу. Любовна промова підкреслено невичерпна. Вона повторюється, але не здається, вона продовжується, триває ще й ще.
Тоді знов парадокс. А якщо не за щось любити мене чи його, то як я дізнаюся, що таке кохання? - запитує суб'єкт. Як знати, що саме це - любов ось цього конкретного Ч чи Ж? І звертаються до аналітика: як мені знати, він (вона ) мене любить чи я люблю?
Об'єкт бажання - не те, до чого спрямований суб'єкт і чим він зачарований, він не в тих образах, які індукують у суб'єкті любовне переживання, а в тому, що саме штовхає суб’єкта на пошук. У цьому сенсі суб'єкт любить нестачу. Лакан каже, що тільки істота, яка відчуває нестачу, здатна любити, звідси і виникає найважливіше розуміння, а саме, недосконалість у полі любові вище досконалості. Любовний досвід, це досвід, в якому є можливість не набуття, а збереження нестачі у відносинах, - і в цьому часом її нестерпність. «Кохання не класифікується, воно ніколи не знаходиться на своєму місці», - говорить Лакан. Любов є результатом союзу Надлишку і Нестачі.
Любов заснована на ілюзії, що ця зустріч двох нестач може бути успішною.
У Семінарі XI Лакан скаже, що область психоаналізу - не сексуальність і еротична техніка, значить, розраховувати на прості відповіді особливо не доводиться. «Бажання дозволяє насолоді за певних умов зійти до любові». І все дуже просто: любити — значить зізнатися у своїй нестачі. Сказати «Я люблю тебе» означає відкритися, зізнатися в тому, що ми потребуємо іншого, і сподіватися на відповідь. Особливо це важко, оскільки йдеться про тому, щоб зізнатися у своєї неспроможності, невпевненості, не-ідеальності, або, у термінах Фройда, говорити про кастрацію. Тобто кохання, з погляду психоаналізу, невіддільне від символічної кастрації та її обов'язкового прийняття. Кастрація - це необхідна умова як сексуальних, так і любовних відносин між людьми.
І тоді Лакан знов говорить: “ Любити - давати щось комусь, хто може те, про що йдеться, як мати, так і не мати, але в будь-якому випадку даєте ви те, чого у вас немає. У той час, як власне давати - теж означає давати, але давати те, що у вас є. У цьому вся різниця. Але що це означає давати те, чого не маєш? – Це, звичайно, означає давати не те, що я можу мати, тобто нічого з того, що може належати мені, нічого…” Здається таке міркування заплутаним, але насправді все просто.
Лакан поділяє бажання та любов. Кохання - дар: і любити - це не просто пасивно сприймати і підтримувати свою нестачу, а дарувати цей брак, ризикувати передавати те, що тобі не належить, не володіти. Досвід любові дозволяє знайти щось по той бік самого себе, щось більше за себе, тому для Лакана він невіддільний від психоаналізу.Давати те, чого не маєш - це і означає передавати порожнечу Речі, das Ding, яка «в тобі більше тебе», Речі як об'єкта-причини бажання. Поміщати в іншого не об'єкт бажання, а виявляти відсутність цього об'єкта, ту промежину Реального, яка розкривається між суб'єктом та об'єктом. Стикатися з Реальним за допомогою Іншого, з викритою в Іншому порожнечею - ось, що є досвідом любові.
Якби ми могли віддати себе, це означало б, що я належу собі як річ. Тобто любов полягає в тому, щоб віддавати ніщо, те, що взагалі не стосується речей, не відноситься до об'єктів, але стосується суб'єктів. І це означає, що коханий не є власністю.
І тому, люблячи, я хочу давати іншому те, що ні в якому разі не може бути моєю власністю, як, наприклад, моя власна персона, тобто давати те, що знаходиться по той бік або за межами самого суб'єкта. Таким чином, любов являє нам всю неможливість бути самим собою. І це лякає. Від цього усвідомлення хочеться втекти у якусь шпаринку й відмовитися від кохання.
Але одночасно саме це усвідомлення, що я не я, і я не можу себе знати і бути - і є те, від чого ми тікаємо любові назустріч, щоб дізнатися, хто ж я. Справді визнати себе як порожнє місце, яке саме по собі нічого не означає – виводить нас із шпаринки прісного буття, з тогу нашого притулку, і любов – той урок, який важкий, але можливий. Словенський філософ Славой Жижек навів у приклад історію, як пристрасний закоханий у відповідь на пояснення біохіміка, що любов є лише результат хімічних процесів у тілі, відповідає: «Все що ви кажете, можливо, так і є, але все ж ніщо не може позбавити мене сили пристрасті, яку я відчуваю зараз».
Отже, у сексуальному плані між чоловіком та жінкою не існує стосунків компліментарності: вони не доповнюють одне одного. Люди розмовляють однією мовою, однаково відчувають насолоду і можуть (по-справжньому) зустрітися лише завдяки коханню. Любовні стосунки, звичайно, завжди пов'язані з якимось страхом. Так для дитини страх втрати любові первинного доглядача - один з ранніх травматичних моментів, який надалі може виявитися невід'ємною частиною, інгредієнтом інших любовних відносин.
Саме почуття закоханості супроводжується страхом, який, до речі, навіть переважитиме любовний інтерес. Коли ми закохуємося, наша суб'єктивність на якийсь час перебуває у підвішеному стані в іншій людині, й тому ми відчуваємо страх, який руйнує наше колишнє сприйняття себе. Коли ми знаходимо собі партнера і вибудовуємо любовні стосунки, то часто боїмося втратити це кохання.
І тут постає питання про Іншого
Питання про бажання Іншого провокує максимум страхів, оскільки суб'єкт, з одного боку, ставить питання про те, хто він для Іншого, а з іншого, він стривожений тим, чого насправді хоче Інший. І ми бачимо: для того, щоб закохатися, суб'єкт далеко не обов'язково має зустріти іншу людину. Необхідно лише створити фантазійний сценарій навколо піднесеного об'єкта. Доволі часто трапляється так, що у суб'єкта народжується бажання до об'єкта, якого пристрасно хоче хтось інший. Як зазначив один із моїх аналізантів: я можу мати тільки ту, яку я відбив у іншого, але як тільки вона стає моєю дружиною, інтерес до неї згасає – вона надто близько до мене.
Тобто, спочатку суб'єкта приваблює те, що він вважає об'єктом бажання Іншого, потім він ставить питання про те, який об'єкт він представляє для Іншого, і оскільки він ніколи не отримує задовільного відповіді на запитання про бажання Іншого, то інтерпретує і знаходить відповідь у тій фантазії, яку створює.Люди закохуються з допомогою фантазії, що вони створюють навколо об'єкта а.
Коли чоловік, наприклад, зачарований чимось таким жінці, що більше за неї саму.
Інакше висловлюючись, іншим ім'ям таємниці є, звісно ж, об'єкт а.
Як пояснює С. Жижек: «У коханні я люблю когось через об'єкт а в ньому/в ній,
через те, що в ньому є більше, ніж він сам, тож об'єкт кохання не може дати мені
те, що я прошу від нього, оскільки він не володіє цим, бо це, по суті, надлишок
<...> і єдине, що тоді залишається коханому — здійснити щось на кшталт перестановки,
перетворитися з об'єкта на суб'єкт кохання, тобто повернути кохання. У цьому й полягає,
згідно з Лаканом, найбільш піднесений момент кохання: у цій інверсії, коли коханий об'єкт
намагається звільнитися від глухого кута своєї позиції <...> відповідаючи на брак
бажання закоханого своїм власним браком».
Люди закохуються з допомогою фантазії, що вони створюють навколо об'єкта а. Коли чоловік, наприклад, зачарований чимось таким жінці, що більше за неї саму. Інакше висловлюючись, іншим ім'ям таємниці є, звісно ж, об'єкт а. Як пояснює С. Жижек: «У коханні я люблю когось через об'єкт а в ньому/в ній, через те, що в ньому є більше, ніж він сам, тож об'єкт кохання не може дати мені те, що я прошу від нього, оскільки він не володіє цим, бо це, по суті, надлишок <...> і єдине, що тоді залишається коханому, — здійснити щось на кшталт перестановки, перетворитися з об'єкта на суб'єкт кохання, тобто повернути кохання. У цьому й полягає, згідно з Лаканом, найбільш піднесений момент кохання: у цій інверсії, коли коханий об'єкт намагається звільнитися від глухого кута своєї позиції <...> відповідаючи на брак бажання закоханого своїм власним браком».
Кохання - це фантазм
І замість сексуальних відносин, яких не існує, як скаже Лакан, бо їх неможливо записати, істоти, що говорять, винайшли любов. Фройд зауважив, що вибір кохання завжди визначається приватними умовами: простих рис, простих деталей може бути достатньо, щоб з’явилося почуття. Він розумів важливість фантазму в любовних відносинах і розробляв це в статті «Фетишизм».
Лакан розвиватиме цю думку в семінарі «Бажання та його інтерпретація». Пізніше він зробить фантазію точкою відліку для бажання і, отже, для романтичних відносин. Лакан заявить, що «сказати комусь, що я хочу тебе, це сказати йому: я поміщаю тебе у свій фундаментальний фантазм». Тут фантазм займе місце в центрі, де локалізовано бажання «Таємниця фантазму, оскільки він в деякому роді остання формула бажання, полягає в тому, що він завжди проявляється як парадокс», – говорить Лакан.
Фантазм розташований на стику насолоди суб'єкта та Іншого, об'єкт є його стрижнем. Він належить тілу, краям тіла, але також націлений на Іншого, його ми будемо шукати в Іншому для любові і задоволення. Націлюючись на Іншого, до кого ми звертаємось і від кого очікуємо віддачі, голосу і погляду, ми свідкуємо про ці відносини між нами і Іншим у своїх стражданнях і симптомах. Це говорить нам, що основний партнер суб'єкта не Інший, а щось у нас самих, щось, що ми втратили і шукаємо в самому собі. Фройд скаже про це в своїй теорії нарцизму, а Лакан піде далі: формулою фантазму він постулює, що привілейованим партнером суб'єкта є його об'єкт а. Наступним кроком Лакана у розмові про не існування сексуальних відносин стане ще радикальніша формула — основним партнером суб'єкта є його симптом. Нашим вибором в любові керує все той же симптом.
Як помислити пару у фантазмі $ ◊ a. Отже це пара бажань, де кожен для іншого причина бажання. Ж. Мілер показує, як Лакан вводить напругу між парою кохання і парою бажання, і це те, що ми вже бачили у Фройда. Мілер пропонує зробити партнера-симптома парою, яка є не що інше, як пара jouissance, яку ми запишемо так само, як і попередню пару, $ ◊ a, за винятком того, що в останньому вченні Лакана об'єкт а виявиться ілюзією. Партнер-симптом - це наслідок того, що сексуальних стосунків не існує. Привілейований партнер суб'єкта – не сексуалізований Інший, а власний симптом. І ось тому нам так складно, тому ми не можемо «вибрати кого завгодно» і зустрічаємо завжди ті самі проблеми в коханні. Мілер вказує також на те, що «сексуальний партнер ніколи не спокушає крім як за допомогою образу» і що любов, на відміну від сексуального бажання, - це не про образ, і вона не проходить тільки через нарцисизм. Тому саме випадковість править любов'ю, а симптом приходить на місце відсутності сексуальних відносин. Психоаналіз показує, що за партнером стоїть реальне, нестерпне, те саме, що становить тканину симптому.
Любов манить і завжди взаємна, сказав Лакан. Він говорить у ХХ Семінарі: “Що викликає взаємні почуття, так це те, що любов робить знак”! Знак кохання викликає взаємність. Це не про те, що любити когось достатньо, щоб тебе любили у відповідь. Скоріше так: знак кохання має на увазі іншого, який стає привабливим, стає причиною кохання. Щоб усе пішло далі, потрібне «певне спілкування між двома несвідомими знаннями».
Диво кохання може бути укладене тільки там, у цьому небезпечному зіткненні, де йдеться про несвідоме. Це диво на тлі міражу, ніщо не може його передбачити. Диво кохання не виникне без несподіванки. Немає ніде людини, створеної під вас, немає інстинкту або заздалегідь встановлених знань про те, як все буде: ми любимо через свій фантазм. Фантазм як монтаж, що вказує на своєрідне ставлення до насолоди, «регульований» об'єктом.
Справжній компас в цьому лабіринті — синтом, тобто суміш фантазії й симптому. Аналізанти не помиляються: «Чому я закохаюся в фігурних жінок, адже я віддаю перевагу струнким?», «Чому щоразу я знаходжу себе з халявником!», «Чому саме тоді, коли я не хочу жодних стосунків, я знаходжу тих, які хочуть?», “Мені подобаються блондини, а я живу з брюнетом”, “Я знаходжу тих, хто мене кидає, адже я хочу, щоб у мне був вірний партнер” тощо. Любов приходить як ілюзія до місця сексуальних відносин, яких не існує. Але любов повинна перейти від випадковості до необхідності. Любов приходить за необхідністю, любов як рішення, як вигадка. Вона більше не є простою ілюзією і обманом, а можливістю, якою варто скористатися, щоб здійснити перехід до партнера в цьому коханні. Ключове - перехід.
Перенесення і любов
Можна припустити, що перенесення – штучний феномен, а кохання – феномен природний. Ми знаємо про передбачуваність перенесення: “єдина відмінність полягає в абсолютній передбачуваності її [кохання] при перенесенні, а не в її природі”. А слова любов і перенесення виявилися рознесеними в сторони. Фройд з'єднує два слова, любов і перенесення.
У ХХ семінарі Лакан каже: “кохання – це знак”. Знак чого? Ми говорили - знак любові. Але це не все. Ще - знак зміни дискурсу. Знак переходу до аналітичного дискурсу. Тобто до перенесення.
У 1915 році Фройд пише: “задоволення любовної вимоги пацієнтки так само згубно для аналізу, як і його придушення. Шлях аналітика зовсім інший, для нього немає зразка у реальному житті. Аналітик не ухиляється від любовного перенесення, не відганяє його та не відбиває до нього полювання у пацієнтки; так само він утримується від будь-яких на нього відповідей. Він дотримується любовного перенесення, але ставиться до нього, як до чогось нереального, як до ситуації, яку потрібно пережити в процесі лікування, яку потрібно звести до її несвідомих першоджерел і яка повинна допомогти довести до свідомості хворої найпотаємніше в її любовному житті, щоб воно було їй підвладне. Чим більше йому здається, що він сам невразливий для будь-якої спокуси, тим швидше він зможе витягти із ситуації аналітичний зміст”.
Отже, любов у психоаналізі виникає штучним шляхом. А шлях психоаналітика пролягає між «так» і «ні», між прийняттям та відмовою. Що нереального на цьому шляху? Те, що є етична диспозиція. У перенесенні ми знов говоримо про пресловутий об’єкт а. Ми вже згадувати про кохання з першого погляду: правда, ми дивимося в очі, як у дзеркало, але аналітики будуть говорити про скопічний потяг, маючи на увазі стадію дзеркала й її участь у формуванні любові. Тобто цей об’єкт а і у погляді. Наприклад, Лакан не раз звертається до аналізу “Пісочної людини” Гофмана. Згадаємо й ми закоханість Натанаєля і Олімпії. Погляд, як говорили Сартр і Лакан, необов'язково виявляється у полі зору. За поглядом слідує образ, і образ коханого починає поширюватися всюди. Навіть до манії. У коханні є той погляд, який спалахує душу. У погляді прокидається звук. Кохана не зводить очей. Не ворухнувшись, дивиться вона в очі коханому, не зводячи з нього нерухомого погляду, і все палкіше, все жвавіше стає цей погляд. Його промови та його очі розпалюють її погляд, або, що не менш точно, – його погляд. І цей повернутий погляд не потребує символічного втручання. Навіщо вуста, що говорять, коли говорить погляд: «Що означають слова, слова! Погляд її небесних очей говорить мені більше, ніж будь-яка мова на землі!». Погляд каже більше, ніж мова. Розв'язка, до якої наводить Гофман, підтримує цю думку. Зрештою, Натанаєль дізнається не тільки про те, що Олімпія – автомат, а і що її очі… були викрадені у нього. І це далеко не просто історія про сліпе кохання, історія ця про кохання автоматичне, про автоматичний, спонтанний бік кохання. “Краса це одна з найзапекліших помилок людства”. Ми її бачимо, вона у погляді. Чому ми вважаємо, що розмови про красу не є випадковими? Тому що від естетики один крок до етики, серйозних стосунків.
Як це стосується аналітичної ситуації?
Отже ні, безумовно, аналітик не вириває свої очі і не лягає в ліжко з тим, хто його бажає, але саме в жесті відхилення від наполегливої вимоги любові проступає щось, що стосується і позиції аналітика. Це відмова від неминучої нарцисичної гри, до якої залучає Інший. Можливо, поле справжньої любові саме тут, у полі осмислення її неможливості, у радикальному жесті денарцисізації.
Питанням бажання аналітика Лакан задається в семінарі «Етика психоаналізу»: «Що, власне, таке бажання, бажання аналітика може бути? Ми здатні, принаймні, сказати, що воно являти собою не може. Воно неспроможне бажати неможливого» . І ще: «На відміну від любовного партнера, аналітик може дати те, що найпрекрасніший у світі чоловік дати не здатний – він може дати те, що має сам. А має він не що інше, як своє бажання – як, власне, і суб'єкт, що аналізується, тільки в аналітика це бажання досвідчене»
Кохання у сучасному дискурсі
В антиутопії «Про новий чудовий світ» Олдос Хакслі писав; «Пройде кілька років, і, без сумніву, можна буде купувати дозвіл на шлюб, подібно до дозволу тримати собаку, терміном на рік, причому ви будете вільні міняти свого собаку або тримати кількох одночасно. У міру того як політична та економічна свобода зменшується, свобода сексуальна має схильність зростати як компенсацію. І диктатор (якщо він не потребує гарматного м'яса чи родин для колонізації безлюдних чи завойованих територій) розумно надійде, заохочуючи сексуальну свободу. У поєднанні зі свободою мріяти під впливом наркотиків, кінофільмів і радіопрограм вона допоможе примирити підданих з рабством, яким ті приречені».
Така собі була картинка майбутньго у Хакслі, але що справдилося з його пророцтв?
Про кохання всі говорять, пишуть, співають, перетворюють на шоу та патетичну ідеологію, на метеликів у животі, а також прагнуть пояснити з точки біології, гормонів, феромонів та нейронних зв'язків, але людина не впевнена: це точно? І це турбує. І ось ця таємниця «що ж я не можу зрозуміти в коханні, а те, що є, це не те», одночасно лякає і змушує шукати притулок від кохання в його девальвації. І водночас жадати його, як притулка від руйнівного для суб'єкта світу, де існує експлуатація любові, її корисність, де впорядкування її експлуатації підтверджується інститутом шлюбу, де панує політекономія відносин у парі тощо.
Як жити у світі, де експлуатується нарцисичне кохання, а сексуальність взагалі знаходить товарність, оскільки нею поміченим стає все: реклама будь-якого продукту має бути сексуальною, збуджувати - від їжі до частин тіла, від авто до одягу. Більше того, секс приписаний для здоров'я, і добрий оргазм – ознака успішно обраного партнера. Аналізанти розповідають про тих, хто їх збуджує, про свої сексуальні експерименти, фантазії, снах. Ми знаємо про власний спосіб насолоджуватися багато, але часто, дуже часто, розмова про любов для нас найскладніша.
Отже. Не зіткнутися з тілесною любов'ю, з болем розлучень, ревнощів, зради чи власної недосконалості, за великим рахунком, із нестачею – доля сучасного суб'єкта. І навпаки – залежати від об'єкта та тіла як об'єкта, розплачуватись тілом за насолоду. Власне, про неможливості й про уречевлення любові ми чуємо і від наших аналізантів – «я вкладаюся у відносини, а він ні, я їй все даю, а вона зраджує, він не бачить мого вкладу» тощо. Начебто кохання – це якийсь банк, який призводить до накопичення, процентів та збагачення, і кохання – це взаємовигідний обмін благами. Очевидно, Жак Лакан має рацію, заявивши, що капіталізм починається «з відправлення сексу на звалище», а в панському дискурсі наше щастя в об'єктах реальності, а симптом суспільства – зникнення суб'єктивності.
Людина, приміром, на консультації, скаржиться на якусь травму, пов'язану з невдачею: забери моє страждання! А ми йому надаємо хоча б у цьому задоволенні і пропонуємо у цьому чудовому місці травми виявити своє власне місце: як тобі вдалося організувати життя, що тебе покинули чи що ти одружився саме з цією жінкою? А він парирує: Інший за все відповідає. Інший мене не визнає. Посилення нарцисизму у суспільстві пов'язане із змінами інстанції Я-ідеалу. Сьогодні місце єдиного символічного закону, що з Я-ідеалом займає зведення правил, що інструктують, «як досягти успіху», «як спілкуватися з іншими, щоб досягти визнання», «як надати собі психологічну допомогу», «як бути ефективним і продуктивним». У клінічній практиці ми зустрічаємося з пацієнтами, які за книгами чи тренінгами навчаються, як це любити, отримувати оргазм, спокушати, а також як бути лідером, єдиним чи єдиним. Чи можна навчитися любити на тренуванні?
Ліберальний дискурс, здається, дає можливість свободи вибору. Може здатися, що це рух до свободи. Що воно є звільненням суб'єкта, але це помилка. Капіталізм створює ілюзію того, що людина може контролювати все у своєму житті: тіло, кар'єру, любов, успіх, дітей і навіть те, як ці діти з'являться на світ. Капіталізм каже нам, що це предмет раціонального вибору. І люди дуже нервують через те, що змушені постійно обирати. У цей же час люди все частіше відчувають провину за те, що не задоволені своїм життям. Адже домінуюча ідеологія вибору створює в людей враження, що вони можуть радикально змінювати своє життя і тим самим наблизитись до ідеального щастя. У багатьох випадках, коли ми потрапляємо в ситуацію індивідуального вибору об’єкту кохання, ми не розуміємо, що він набагато менш раціональний, ніж ми звикли рахувати. Часто, коли приймаємо рішення, ми почуваємося незадоволеними тим, що обрали. Надаючи перевагу одному напрямку в житті, ми втрачаємо можливість іншого. Навіть зробивши вибір, ми продовжуємо ставити питання, чи було воно правильним? Для психоаналітика тут велике поле роботи, в основу якого можемо покласти наступний принцип: насолода, як визначив Лакан, це те, чого не треба. Щоб випробувати задоволення, треба його обмежити. Ціна сучасної «нормальності» – зникнення суб'єкта бажання. Аналітик же вводить обмеження насолоди, тобто аналізант повинен прийти до думки, що якраз нездатність здійснити свою насолоду – це і є те, що робить його суб'єктом. Потрібно запропонувати аналізанту ідею поступово вибудовувати конструкцію, де він дійде думки про існування іншого суб'єкта. Суб'єкт – це той, хто чинить опір дискурсу абсолютної насолоди. Можливо, завдяки цьому суб’єктивному становленню у своїй суб'єктивній історії він і зможе вибудовувати об’єктні відносити і зможе опанувати таке складне почуття як любов.
Жак Лакан у ХХ Семінарі «Ще…» говорить, що кохання завжди потребує продовження. І незабаром з'являється відповідь на запитання, чому семінар називається «Ще»: «…любов вимагає. Вимагає безперервно. Потребує ще й ще. Ще це ім'я того зяяння, де бере в Іншому свій початок вимога любові». Отже, простіше кажучи, те, що не може бути висловлено, те, що не може знайти собі місце, а саме сексуальність, призводить до того, що кохання вимагає ще кохання. Саме кохання, а не так звані сексуальні стосунки, які не існують, прописані криком: ще, ще! Кохання - завжди ще. І це ще не все. І не тільки тому, що кохання вимагає ще кохання, а тому що про кохання, «про нього говорити не можна».
Любов містить у собі неможливість висловлювання, веде до того, що висловлене – не те, і треба ще щось сказати. Наче любов включає невисловлену серцевину [cœur, core], що справляє ефект ще [encore], encore un core. Ще невисловлене зазначає: повторюваність - неодмінна характеристика процесу означення. Здавалося б, і точка. Але немає. Адже ще треба сказати про тіло, про тіло насолоди, про тіло, що насолоджується. Любов, Амур, як каже Лакан, "це дивні, вмуровані в тіло знаки, що ми бачимо на його поверхні". Ці знаки – риси статі, і привнесені вони «в тіло з потойбіччя області Amour, toujours encore”. Або, словами Лакана, питання звучить так: «Чи не може виявитися, однак, що є у мови є інше призначення, окрім як водити людей за ніс, знову і знову змушуючи їхнє тіло прагнути до тіла, ще й ще». Лакан не знаходить відповідь, не знаходить очікуваного результату після багатьох років своїх семінарських занять. Багато чого залишилося невимовним, але до вже сказаного повертатися йому не хотілося б.
А це означає, що ми не все сказали про любов, буде ще.
Люди закохуються з допомогою фантазії, що вони створюють навколо об'єкта а. Коли чоловік, наприклад, зачарований чимось таким жінці, що більше за неї саму. Інакше висловлюючись, іншим ім'ям таємниці є, звісно ж, об'єкт а. Як пояснює С. Жижек: «У коханні я люблю когось через об'єкт а в ньому/в ній, через те, що в ньому є більше, ніж він сам, тож об'єкт кохання не може дати мені те, що я прошу від нього, оскільки він не володіє цим, бо це, по суті, надлишок <...> і єдине, що тоді залишається коханому, — здійснити щось на кшталт перестановки, перетворитися з об'єкта на суб'єкт кохання, тобто повернути кохання. У цьому й полягає, згідно з Лаканом, найбільш піднесений момент кохання: у цій інверсії, коли коханий об'єкт намагається звільнитися від глухого кута своєї позиції <...> відповідаючи на брак бажання закоханого своїм власним браком».
Кохання - це фантазм
І замість сексуальних відносин, яких не існує, як скаже Лакан, бо їх неможливо записати, істоти, що говорять, винайшли любов. Фройд зауважив, що вибір кохання завжди визначається приватними умовами: простих рис, простих деталей може бути достатньо, щоб з’явилося почуття. Він розумів важливість фантазму в любовних відносинах і розробляв це в статті «Фетишизм».
Лакан розвиватиме цю думку в семінарі «Бажання та його інтерпретація». Пізніше він зробить фантазію точкою відліку для бажання і, отже, для романтичних відносин. Лакан заявить, що «сказати комусь, що я хочу тебе, це сказати йому: я поміщаю тебе у свій фундаментальний фантазм». Тут фантазм займе місце в центрі, де локалізовано бажання «Таємниця фантазму, оскільки він в деякому роді остання формула бажання, полягає в тому, що він завжди проявляється як парадокс», – говорить Лакан.
Фантазм розташований на стику насолоди суб'єкта та Іншого, об'єкт є його стрижнем. Він належить тілу, краям тіла, але також націлений на Іншого, його ми будемо шукати в Іншому для любові і задоволення. Націлюючись на Іншого, до кого ми звертаємось і від кого очікуємо віддачі, голосу і погляду, ми свідкуємо про ці відносини між нами і Іншим у своїх стражданнях і симптомах. Це говорить нам, що основний партнер суб'єкта не Інший, а щось у нас самих, щось, що ми втратили і шукаємо в самому собі. Фройд скаже про це в своїй теорії нарцизму, а Лакан піде далі: формулою фантазму він постулює, що привілейованим партнером суб'єкта є його об'єкт а. Наступним кроком Лакана у розмові про не існування сексуальних відносин стане ще радикальніша формула — основним партнером суб'єкта є його симптом. Нашим вибором в любові керує все той же симптом.
Як помислити пару у фантазмі $ ◊ a. Отже це пара бажань, де кожен для іншого причина бажання. Ж. Мілер показує, як Лакан вводить напругу між парою кохання і парою бажання, і це те, що ми вже бачили у Фройда. Мілер пропонує зробити партнера-симптома парою, яка є не що інше, як пара jouissance, яку ми запишемо так само, як і попередню пару, $ ◊ a, за винятком того, що в останньому вченні Лакана об'єкт а виявиться ілюзією. Партнер-симптом - це наслідок того, що сексуальних стосунків не існує. Привілейований партнер суб'єкта – не сексуалізований Інший, а власний симптом. І ось тому нам так складно, тому ми не можемо «вибрати кого завгодно» і зустрічаємо завжди ті самі проблеми в коханні. Мілер вказує також на те, що «сексуальний партнер ніколи не спокушає крім як за допомогою образу» і що любов, на відміну від сексуального бажання, - це не про образ, і вона не проходить тільки через нарцисизм. Тому саме випадковість править любов'ю, а симптом приходить на місце відсутності сексуальних відносин. Психоаналіз показує, що за партнером стоїть реальне, нестерпне, те саме, що становить тканину симптому.
Любов манить і завжди взаємна, сказав Лакан. Він говорить у ХХ Семінарі: “Що викликає взаємні почуття, так це те, що любов робить знак”! Знак кохання викликає взаємність. Це не про те, що любити когось достатньо, щоб тебе любили у відповідь. Скоріше так: знак кохання має на увазі іншого, який стає привабливим, стає причиною кохання. Щоб усе пішло далі, потрібне «певне спілкування між двома несвідомими знаннями».
Диво кохання може бути укладене тільки там, у цьому небезпечному зіткненні, де йдеться про несвідоме. Це диво на тлі міражу, ніщо не може його передбачити. Диво кохання не виникне без несподіванки. Немає ніде людини, створеної під вас, немає інстинкту або заздалегідь встановлених знань про те, як все буде: ми любимо через свій фантазм. Фантазм як монтаж, що вказує на своєрідне ставлення до насолоди, «регульований» об'єктом.
Справжній компас в цьому лабіринті — синтом, тобто суміш фантазії й симптому. Аналізанти не помиляються: «Чому я закохаюся в фігурних жінок, адже я віддаю перевагу струнким?», «Чому щоразу я знаходжу себе з халявником!», «Чому саме тоді, коли я не хочу жодних стосунків, я знаходжу тих, які хочуть?», “Мені подобаються блондини, а я живу з брюнетом”, “Я знаходжу тих, хто мене кидає, адже я хочу, щоб у мне був вірний партнер” тощо. Любов приходить як ілюзія до місця сексуальних відносин, яких не існує. Але любов повинна перейти від випадковості до необхідності. Любов приходить за необхідністю, любов як рішення, як вигадка. Вона більше не є простою ілюзією і обманом, а можливістю, якою варто скористатися, щоб здійснити перехід до партнера в цьому коханні. Ключове - перехід.
Перенесення і любов
Можна припустити, що перенесення – штучний феномен, а кохання – феномен природний. Ми знаємо про передбачуваність перенесення: “єдина відмінність полягає в абсолютній передбачуваності її [кохання] при перенесенні, а не в її природі”. А слова любов і перенесення виявилися рознесеними в сторони. Фройд з'єднує два слова, любов і перенесення.
У ХХ семінарі Лакан каже: “кохання – це знак”. Знак чого? Ми говорили - знак любові. Але це не все. Ще - знак зміни дискурсу. Знак переходу до аналітичного дискурсу. Тобто до перенесення.
У 1915 році Фройд пише: “задоволення любовної вимоги пацієнтки так само згубно для аналізу, як і його придушення. Шлях аналітика зовсім інший, для нього немає зразка у реальному житті. Аналітик не ухиляється від любовного перенесення, не відганяє його та не відбиває до нього полювання у пацієнтки; так само він утримується від будь-яких на нього відповідей. Він дотримується любовного перенесення, але ставиться до нього, як до чогось нереального, як до ситуації, яку потрібно пережити в процесі лікування, яку потрібно звести до її несвідомих першоджерел і яка повинна допомогти довести до свідомості хворої найпотаємніше в її любовному житті, щоб воно було їй підвладне. Чим більше йому здається, що він сам невразливий для будь-якої спокуси, тим швидше він зможе витягти із ситуації аналітичний зміст”.
Отже, любов у психоаналізі виникає штучним шляхом. А шлях психоаналітика пролягає між «так» і «ні», між прийняттям та відмовою. Що нереального на цьому шляху? Те, що є етична диспозиція. У перенесенні ми знов говоримо про пресловутий об’єкт а. Ми вже згадувати про кохання з першого погляду: правда, ми дивимося в очі, як у дзеркало, але аналітики будуть говорити про скопічний потяг, маючи на увазі стадію дзеркала й її участь у формуванні любові. Тобто цей об’єкт а і у погляді. Наприклад, Лакан не раз звертається до аналізу “Пісочної людини” Гофмана. Згадаємо й ми закоханість Натанаєля і Олімпії. Погляд, як говорили Сартр і Лакан, необов'язково виявляється у полі зору. За поглядом слідує образ, і образ коханого починає поширюватися всюди. Навіть до манії. У коханні є той погляд, який спалахує душу. У погляді прокидається звук. Кохана не зводить очей. Не ворухнувшись, дивиться вона в очі коханому, не зводячи з нього нерухомого погляду, і все палкіше, все жвавіше стає цей погляд. Його промови та його очі розпалюють її погляд, або, що не менш точно, – його погляд. І цей повернутий погляд не потребує символічного втручання. Навіщо вуста, що говорять, коли говорить погляд: «Що означають слова, слова! Погляд її небесних очей говорить мені більше, ніж будь-яка мова на землі!». Погляд каже більше, ніж мова. Розв'язка, до якої наводить Гофман, підтримує цю думку. Зрештою, Натанаєль дізнається не тільки про те, що Олімпія – автомат, а і що її очі… були викрадені у нього. І це далеко не просто історія про сліпе кохання, історія ця про кохання автоматичне, про автоматичний, спонтанний бік кохання. “Краса це одна з найзапекліших помилок людства”. Ми її бачимо, вона у погляді. Чому ми вважаємо, що розмови про красу не є випадковими? Тому що від естетики один крок до етики, серйозних стосунків.
Як це стосується аналітичної ситуації?
Отже ні, безумовно, аналітик не вириває свої очі і не лягає в ліжко з тим, хто його бажає, але саме в жесті відхилення від наполегливої вимоги любові проступає щось, що стосується і позиції аналітика. Це відмова від неминучої нарцисичної гри, до якої залучає Інший. Можливо, поле справжньої любові саме тут, у полі осмислення її неможливості, у радикальному жесті денарцисізації.
Питанням бажання аналітика Лакан задається в семінарі «Етика психоаналізу»: «Що, власне, таке бажання, бажання аналітика може бути? Ми здатні, принаймні, сказати, що воно являти собою не може. Воно неспроможне бажати неможливого» . І ще: «На відміну від любовного партнера, аналітик може дати те, що найпрекрасніший у світі чоловік дати не здатний – він може дати те, що має сам. А має він не що інше, як своє бажання – як, власне, і суб'єкт, що аналізується, тільки в аналітика це бажання досвідчене»
Кохання у сучасному дискурсі
В антиутопії «Про новий чудовий світ» Олдос Хакслі писав; «Пройде кілька років, і, без сумніву, можна буде купувати дозвіл на шлюб, подібно до дозволу тримати собаку, терміном на рік, причому ви будете вільні міняти свого собаку або тримати кількох одночасно. У міру того як політична та економічна свобода зменшується, свобода сексуальна має схильність зростати як компенсацію. І диктатор (якщо він не потребує гарматного м'яса чи родин для колонізації безлюдних чи завойованих територій) розумно надійде, заохочуючи сексуальну свободу. У поєднанні зі свободою мріяти під впливом наркотиків, кінофільмів і радіопрограм вона допоможе примирити підданих з рабством, яким ті приречені».
Така собі була картинка майбутньго у Хакслі, але що справдилося з його пророцтв?
Про кохання всі говорять, пишуть, співають, перетворюють на шоу та патетичну ідеологію, на метеликів у животі, а також прагнуть пояснити з точки біології, гормонів, феромонів та нейронних зв'язків, але людина не впевнена: це точно? І це турбує. І ось ця таємниця «що ж я не можу зрозуміти в коханні, а те, що є, це не те», одночасно лякає і змушує шукати притулок від кохання в його девальвації. І водночас жадати його, як притулка від руйнівного для суб'єкта світу, де існує експлуатація любові, її корисність, де впорядкування її експлуатації підтверджується інститутом шлюбу, де панує політекономія відносин у парі тощо.
Як жити у світі, де експлуатується нарцисичне кохання, а сексуальність взагалі знаходить товарність, оскільки нею поміченим стає все: реклама будь-якого продукту має бути сексуальною, збуджувати - від їжі до частин тіла, від авто до одягу. Більше того, секс приписаний для здоров'я, і добрий оргазм – ознака успішно обраного партнера. Аналізанти розповідають про тих, хто їх збуджує, про свої сексуальні експерименти, фантазії, снах. Ми знаємо про власний спосіб насолоджуватися багато, але часто, дуже часто, розмова про любов для нас найскладніша.
Отже. Не зіткнутися з тілесною любов'ю, з болем розлучень, ревнощів, зради чи власної недосконалості, за великим рахунком, із нестачею – доля сучасного суб'єкта. І навпаки – залежати від об'єкта та тіла як об'єкта, розплачуватись тілом за насолоду. Власне, про неможливості й про уречевлення любові ми чуємо і від наших аналізантів – «я вкладаюся у відносини, а він ні, я їй все даю, а вона зраджує, він не бачить мого вкладу» тощо. Начебто кохання – це якийсь банк, який призводить до накопичення, процентів та збагачення, і кохання – це взаємовигідний обмін благами. Очевидно, Жак Лакан має рацію, заявивши, що капіталізм починається «з відправлення сексу на звалище», а в панському дискурсі наше щастя в об'єктах реальності, а симптом суспільства – зникнення суб'єктивності.
Людина, приміром, на консультації, скаржиться на якусь травму, пов'язану з невдачею: забери моє страждання! А ми йому надаємо хоча б у цьому задоволенні і пропонуємо у цьому чудовому місці травми виявити своє власне місце: як тобі вдалося організувати життя, що тебе покинули чи що ти одружився саме з цією жінкою? А він парирує: Інший за все відповідає. Інший мене не визнає. Посилення нарцисизму у суспільстві пов'язане із змінами інстанції Я-ідеалу. Сьогодні місце єдиного символічного закону, що з Я-ідеалом займає зведення правил, що інструктують, «як досягти успіху», «як спілкуватися з іншими, щоб досягти визнання», «як надати собі психологічну допомогу», «як бути ефективним і продуктивним». У клінічній практиці ми зустрічаємося з пацієнтами, які за книгами чи тренінгами навчаються, як це любити, отримувати оргазм, спокушати, а також як бути лідером, єдиним чи єдиним. Чи можна навчитися любити на тренуванні?
Ліберальний дискурс, здається, дає можливість свободи вибору. Може здатися, що це рух до свободи. Що воно є звільненням суб'єкта, але це помилка. Капіталізм створює ілюзію того, що людина може контролювати все у своєму житті: тіло, кар'єру, любов, успіх, дітей і навіть те, як ці діти з'являться на світ. Капіталізм каже нам, що це предмет раціонального вибору. І люди дуже нервують через те, що змушені постійно обирати. У цей же час люди все частіше відчувають провину за те, що не задоволені своїм життям. Адже домінуюча ідеологія вибору створює в людей враження, що вони можуть радикально змінювати своє життя і тим самим наблизитись до ідеального щастя. У багатьох випадках, коли ми потрапляємо в ситуацію індивідуального вибору об’єкту кохання, ми не розуміємо, що він набагато менш раціональний, ніж ми звикли рахувати. Часто, коли приймаємо рішення, ми почуваємося незадоволеними тим, що обрали. Надаючи перевагу одному напрямку в житті, ми втрачаємо можливість іншого. Навіть зробивши вибір, ми продовжуємо ставити питання, чи було воно правильним? Для психоаналітика тут велике поле роботи, в основу якого можемо покласти наступний принцип: насолода, як визначив Лакан, це те, чого не треба. Щоб випробувати задоволення, треба його обмежити. Ціна сучасної «нормальності» – зникнення суб'єкта бажання. Аналітик же вводить обмеження насолоди, тобто аналізант повинен прийти до думки, що якраз нездатність здійснити свою насолоду – це і є те, що робить його суб'єктом. Потрібно запропонувати аналізанту ідею поступово вибудовувати конструкцію, де він дійде думки про існування іншого суб'єкта. Суб'єкт – це той, хто чинить опір дискурсу абсолютної насолоди. Можливо, завдяки цьому суб’єктивному становленню у своїй суб'єктивній історії він і зможе вибудовувати об’єктні відносити і зможе опанувати таке складне почуття як любов.
Жак Лакан у ХХ Семінарі «Ще…» говорить, що кохання завжди потребує продовження. І незабаром з'являється відповідь на запитання, чому семінар називається «Ще»: «…любов вимагає. Вимагає безперервно. Потребує ще й ще. Ще це ім'я того зяяння, де бере в Іншому свій початок вимога любові». Отже, простіше кажучи, те, що не може бути висловлено, те, що не може знайти собі місце, а саме сексуальність, призводить до того, що кохання вимагає ще кохання. Саме кохання, а не так звані сексуальні стосунки, які не існують, прописані криком: ще, ще! Кохання - завжди ще. І це ще не все. І не тільки тому, що кохання вимагає ще кохання, а тому що про кохання, «про нього говорити не можна».
Любов містить у собі неможливість висловлювання, веде до того, що висловлене – не те, і треба ще щось сказати. Наче любов включає невисловлену серцевину [cœur, core], що справляє ефект ще [encore], encore un core. Ще невисловлене зазначає: повторюваність - неодмінна характеристика процесу означення. Здавалося б, і точка. Але немає. Адже ще треба сказати про тіло, про тіло насолоди, про тіло, що насолоджується. Любов, Амур, як каже Лакан, "це дивні, вмуровані в тіло знаки, що ми бачимо на його поверхні". Ці знаки – риси статі, і привнесені вони «в тіло з потойбіччя області Amour, toujours encore”. Або, словами Лакана, питання звучить так: «Чи не може виявитися, однак, що є у мови є інше призначення, окрім як водити людей за ніс, знову і знову змушуючи їхнє тіло прагнути до тіла, ще й ще». Лакан не знаходить відповідь, не знаходить очікуваного результату після багатьох років своїх семінарських занять. Багато чого залишилося невимовним, але до вже сказаного повертатися йому не хотілося б.
А це означає, що ми не все сказали про любов, буде ще.
Вы можете зв'язатися зі мною зручним для вас способом
moc.liamg%40aveidevdemanelo
Ви можете зв'язатися зі мною зручним для вас способом
Задайте питання нижче або напишіть в соцмережах
Can't send form.
Please try again later.
Ви можете зв'язатися зі мною зручним для вас способом
Задайте питання нижче або напишіть в соцмережах
Дякуємо!
Ми зв'яжемося з вами найближчим часом
Can't send form.
Please try again later.
© All Rights Reserved. Elena Medvedeva 2020
© All Rights Reserved. Elena Medvedeva 2020
© All Rights Reserved. Elena Medvedeva 2020
© All Rights Reserved. Elena Medvedeva 2020