Не те щоб аж не так щось було з Іншим, бо якщо з ним щось станеться не те, так само і ми себе будемо знати: не тими, не там, не такими, бо без Іншого нас немає, але якось так особливо сьогодні у часи випробувань і криз, міркується про його місце в Я суб’єкта, а також відносно Чужого, Свого і відносно тривоги й бажання, яке, як ми знаємо є бажання Іншого.

Тривога та Інший

Згідно Фройда, людська історія – це суцільний трилер. Виникнення як індивідуальної, так і колективної історії пов’язане з вбивством, це трагічна подія, і він міркує початково її як вбивство батька первісної орди, але ми цілком можемо це трохи гіпербалізовано прочитати, як вбивство Бога. А потім цьому невідомому Богові поставили пам’ятник. Але мова звичайно йде також про едипальну стадію, яку проходить у своєму становленні практично кожний, коли дитина має прийняти кастрацію (у батьківському слові), відчуження й сепарації. У свою чергу вбити батьківського бога, щоб надалі самому стати Іншим для своїх дітей і так само бути символічно повергнутим.

Фройд розділяє історичні події й фантазії, це зрозуміло. Власне, як і ми під час аналізу це робимо, шукаючи й поважаючи істину суб’єкта. Фройд також вважає, що проблема полягає не у тому, щоб знайти, що нас ранило, а в тому, чому нас ранила певна подія, слово чи річ. Іншими словами, що надає певній події травматичної цінності. Жак Лакан пізніше підсумовує: травма і суб’єктивна структура нерозривно пов’язані один з одним. До війни ми міркували історію суб’єкта у традиційній логіці «як ти став, тим, ким ти є», враховуючи більше метафізичну травму, бо наше буття загалом – це переплетення травм. Завжди є ця петля між символічним і реальним, між мовою і подією. Коли сталася війна, найбільшим джерелом душевного болю стала реальна травма. Сержіо Бенвенуто, італійський вчений, психоаналітик, якого ми почуємо завтра, вважає, що ідентифікація травми у якості ключової, завжди є першим кроком до якоїсь форми політичного переслідування. Якщо війна викликає руйнування, мислить він, то чи є вона причиною руйнування, чи є війна в якості соціального інституту, і це питання здорового глузду? Приміром, для Лакана зовнішні події (наприклад, та ж війна) у відношенні до суб’єктивності, будуть завжди подвійними: зовнішнє, як реальне і реальність для конкретного суб’єкта. І те, і інше пов’язане з тривогою.

«Ти погодився увійти в сюжет, який Інший виносив для тебе», - говорить Лакан. Хто такий Інший? «Інший» є, можливо, одним із найскладніших понять. У 1955 році Лакан вводить розрізнення між «маленьким іншим» та «великим Іншим». Він наголошував, що розуміння різниці між ними є фундаментальним для аналітичної практики, щоб мати змогу зайняти місце Іншого, а не іншого. Маючи на увазі перенесення. Маленький інший – це швидше відображення та проекція Я, є заразом і протилежність, і дзеркальний образ. Таким чином він повністю вписаний в уявний порядок. На противагу до маленького іншого, великий Інший вписаний у символічне, позначає радикальну інакшість, іншість, уникальність. Лакан ставить знак рівності між цією радикальною іншістю та мовою і законом, і таким чином великий Інший вписується у порядок символічного, він виступає посередником у наших відносинах з іншим суб’єктом. «Іншого потрібно в першу чергу розуміти як місце, де утворюється мовлення». Стверджуючи, що мовлення народжується не в Я, і навіть не у суб’єкті, а в Іншому. Ба більше й «несвідоме є дискурсом Іншого». Першою позицію великого Іншого для дитини займає матір, оскільки саме вона приймає примітивні крики дитини і ретроактивно надає їм значення як певним повідомленням. Комплекс кастрації формується тоді, коли дитина відкриває для себе, що цей Інший є неповним, він позначений певною нестачею, тобто серед скарбниці означників, які складають собою Іншого, якийсь означник завжди є відсутнім. Таким чином повний Інший не існує. Іншого ми знаємо як символічного, уявного, реального через три регістри третьої топічної моделі психічного апарату. Також є інший статі, інший мови – він не один. Але, по-перше, це первинний Інший – батьківські об’єкти, які є певними гарантами істини.

Найбільш примітними є роздуми про Іншого є у діалектиці раба і пана, яку можна знайти в роботі Гегеля «Феноменологія духу». У цих роздумах є дуже важлива для Лакана ідея: людині, щоб існувати, щоб бути кимось, необхідне визнання Іншого. Він повинен визнати мене як когось, щоб я міг цим кимось бути. І інший, відповідно, теж потребує моє визнання, щоб я визнав його як когось, щоб він став кимось у моїх очах. Суб'єкту існування потрібен інший. Немає іншого та його визнання – немає суб'єкта.

В процесі буття суб’єкт зустрічається з різними Іншими – це будь-яка ідея, фашизму, націоналізму, фемінізму, ідея, що інтроєкується з книг, кіно, штучного інтелекту, навіюється соціумом. Правила, закони – це Інший, навіть нинішній дискурсивний заклик «насолоджуйся все можна!» - теж Інший. Бог і ті, хто говорять від нього його словами – Інший. Отже. Головне – мовлення, бо великий Інший живе у символічному. Мовлення , яке не проігноруєш, бо ми від самого початку змушені Іншого визнавати, завдяки йому стається наше Я, ми змушені бути з ним, бо він присвоєний і говорить в нас, він герой наших внутрішніх діалогів. Можна, неможна, маєш, повинен, соромно, молодець тощо.

І на війні визначним фактором також є Інший. Війна – не лише захист нації, територій і сім’ї, мови і культури, освіти й майбутнього, це ще й символічний акт. Хрещення вогнем. Воїни роблять своєрідну посвяту ворога (Чужого) теж у великого Іншого по той бік страху і ненависті. Без цього Іншого (Чужого), який з одного боку викликає тривогу, з іншого – сприяє героїзації, без цього Чужого іншого нас очікує лише страх нападу чи бажання втечі. Чужий – хто не знає твоїх богів і твоїх законів, твоєї мови і культури. У давні часи його дозволялося грабувати і навіть убити, бо того, хто перебуває на твоїх теренах, не має прав. Проте образ Чужого слід розглядати як своєрідне дзеркало, щоб не перевершити, за Монтенєм, у своєму варварстві самих варварів. Тобто оцей процес перетворення воїнами Чужого на Іншого, робить цього Іншого не таким, як ми його уявляємо – об’єктом ідентифікації, ототожнення, тим, хто називає нам нас. Але саме у зустрічі з Чужим ми посилюємо Я, набуваючи Свого. Війна, як ми бачимо, спрямувала до національної ідентичності, затвердженню у мові, культурі тощо.

Люди довкола не подібні мені (про це говорив Левінас і ми почуємо завтра ще доповідь Максима Коцюби), речі – не подібні, й інакшість іншого виникає, бо ми переживаємо тотожність і не тотожність, а інше не тотожнє. Ми маємо справу з Іншим стосовно себе, бо ніхто не ідентичний самому.

Інший починається з думок про можливість свободи, визначає буття, спромогу до дії. Тому я дивлюсь на іншого і виявляю себе. Інший - ближній, він змушує мене чинити відповідно до обов’язку.

А що Чужий?

Чужий – починається з думок про обмеження свободи, тривогу, ненависть, він лякає. Зовнішній Чужий рефлексує до Чужого в нас самих. Він той, хто не серед нас. Тривожна чужість має стосунок до невпокою, повторюваності, бентеги, демонічності. З Чужим навряд можна поріднитися, бо інше – відмінне, чуже ж – неприйнятне. – зауважує Тарас Лютий. Але Своє усталюється у боротьбі з Чужим. Чуже – виклик, на який потрібно відповідати. Чуже надокучливе й агресивне, і здатне стати ворожим. Коли нам говорять «Ми адін народ». І коли чуже стає геть неприйнятним, доводиться захищатися від нього. Бо щойно воно прокрадеться на твій бік - стає моторошно, бо воно нав’язується через симуляції, збурюючи ідентичність свого. «Це не ми, це ви того хотєли, чтоб ми вас осовободіли». Тож свого без чужого не здобути, бо чужий – це разючий контраст у порівнянні з своїм.

Реальне у психоаналізі – не дорівнює реальності, це відголосок суб’єктивності. Коли бомлять Ірпінь, Харків, Київ, ми можемо крикнути, ні, цього не може бути. В такі моменти відбувається наше пізнання реального. Яке поступається символічному – щоб виказати травму, тривогу, біль немає слів. Власне, з цим ми зустрілися, працюючи під час війни. До нас на прийом приходили люди, які не могли вимовити, слово ще не було готовим, йому передувала тиша, згодом - звуки, голосіння, плач, виття, і лише поступово з’являлося те, що ми могли б назвати поверненням до суб’єкта решток символічного. Слів. Мовлення. Промовляння, вимовляння й вмовляння – як потреби інтерпретації. Інтерпретація в цей час важка, бо аналітик як Інший перенесення теж знаходиться в тому самому тривожному середовищі, проживає ті самі травми буття, навіть якщо у нього тисячі годин власного аналізу і супервізій, він по-перше людина і громадянин.

Люди вимагають допомоги, бо стають самотніми наляканими заручниками тривоги – між Іншим і Чужим, Між Своїм і Чужим, між Я та Іншим. Вони бажають змінитися – стати менш вразливими, більш сильними, але часто це бажання певно подібно до того, як намагатися витиснути кров з ріпи. Ідея про те, щоб в аналізі це відбулося в такі часи, все ж штовхає нас до міркування, а що зараз веде людину в терапію? Відповідь є: щось стало неможливим з-за втручання реального. Воно може нас розчавити, як говорить Лакан, або не дасть дихнути, душить, бо призводить до думки про безсенсовість буття, коли війна, коли гинуть люди, коли ламаються плани, коли путін, трамп і маск, коли порожнеча майбутнього – аналіз може додати трохи сенсу до доволі тоскної насиченості речей. Тому аналіз – саме те, що дозволить пережити реальне. Тривогу відносно реального. Тривогу між Іншим і Чужим.

Що викликає тривогу? Ракети над дахом? Вибухи? Події завтрашнього дня? Загибель близьких та рідних? Так сказали б люди. Лячно. Моторошно від того. Але ми з вами все-таки проведемо різницю між страхом і тривогою.

Тривога автентичніше до лаканівського і хайдеггерівського тлумачення, та наближує до туги і трепоту перед невідомим. Лакан закликає орієнтуватися в клініці відповідно до моментів появи тривоги, і бути уважними, щоб «бачити, в яких привілейованих точках вона виникає». Не прагнучи її усунути, він радше пропонує «оточити її, загнати в кут». «Ми спробуємо взяти цю тривогу під контроль», - пропонує він. Але як? Якщо тривога пов’язана, по-перше, з Іншим і його бажанням?

Тож перш, що ми підкреслимо на шляху міркування тривоги, що тривога - це афект. А витисняється не афект. При тривозі афект є, він точно відчувається. А те, що витмсняється, - «це означники, які її закріплюють». Тобто суб'єкт не знає, які слова приєднати до того, що він відчуває. Афект не прив’язаний до означника, «він віддаляється». Ось що є специфічним для тривоги: вона переживається, але її причина залишається загадковою для самого суб’єкта. Коли ви запитуєте когось, чому він тривожиться, це часто викликає у нього ще більше тривоги, саме тому, що той, у кого ви питаєте, не знає, чому.

Тоді «головне  в тривозі» - здатність найбільш достовірно відповісти на питання бажання. Щоб мати автентичні стосунки з власним бажанням, людина повинна дозволити собі навчитися у своєї тривоги, а отже, навчитися клінічному досвіду тривоги. Лаканівський семінар «Тривога» починається з графа бажання. Не випадково. А також Жан-Жак звертається до погляду і функції погляду у становленні суб’єкта. Отже, ми маємо згадати, що тривога виникає у зяянні між тілом і дзеркальним образом. Ми знаємо з вами, що дитина, проходячи стадію дзеркала, збирає себе у погляді й слові Іншого, ідентифікується із дзеркальним образом і віджується від нього. Цей складний тривалий і вкрай важливий процес. Жильбер Діаткін підтверджує, що тривога, як і сором, провина, виникають у зазорі між образом у люстрі й тим ідеалом Я, який створює фантазм. Мається на увазі фантазм цілістності, бо направду ми цілими ніколи не є, суб’єкт завжди розщеплений.

Тривога, по-перше, напряму пов’язана з поглядом, фокус якого суб’єкт розміщує в собі і називає «самим собою», власне я сам – це та примара, яка являється до нього з того боку дзеркала. (дитина дивиться у люстро). Тобто я- не я, я той, яким мене означив Інший. Але що важливо: не всі катексиси лібідо проходять через дзеркальне зображення. Є залишок. І цей залишок Лакан робить стрижнем всієї діалектики. Тобто я ніколи не вкладаю все своє лібідо в Іншого, частина лібідо, яка залишається на стороні суб’єкта. Саме цей залишок є вирішальним і є джерелом бажання. 

Як ми можемо зрозуміти це клінічно? За принципом, хотіти можна лише те, чого немає. Структура бажання заснована на нестачі. Щоб відчувати себе живим, бажаючим, потрібно не бути заповненим, необхідно, щоб щось йшло не так. Якщо ми завжди маємо враження, що ми за чимось женемося, щось упустили, і нам доведеться зробити краще наступного разу, це не випадковість, це - структурно. Це необхідна структура, щоб зберегти бажання і не впасти в депресію. Депресія - згасання бажання. Ти більше ні за чим не женешся. Зрештою, можна пролежати в ліжку цілий день, ніякі бажання вас більше не мучать. 

Соленн Альбер тому й запитується: Яка основна функція об’єкта? Структурно необхідно, щоб він був відсутній. Немає нічого більш тривожного, ніж віра, що ти знайшов «те, що треба». Правильного партнера, правильну роботу тощо. Мені часто траплялося приймати пацієнтів, у яких був сильний напад тривоги після того, як вони досягли чогось, що означало для них реалізацію бажання: успіху на іспиті, або дівчина, яка сказала «так» на пропозицію одружитися, роботу, про яку довго мріяли і нарешті отримали. Чого ще бажати? От саме це питання, яке виникає щоразу, дозволяє пацієнтам усвідомити, що їм все ще чогось бракує. Це стосується і любовного життя: ніщо так не засмучує, наприклад, жінку, як партнер, який хоче задовольнити, відповісти на всі прохання, всі бажання. Симптомами в клініці тоді часто є задуха, відчуття неможливості вільно дихати, і навіть бути наче паралізованим – тобто, коли всі простори, щілини заповнені. Отже нестача є точкою опори для бажання.

Тож, хто я є – визначається Іншим. На інтелектуальному фундаменті вчених і філософів, Лакан сформулював свою концепцію стадії дзеркала і надав тезу «Я – це інший». Що тут мається на увазі? Той дзеркальний образ, з яким дитина стикається, який її захоплює, з яким вона ототожнюється, який вона поміщає всередину себе і який стає її ідеальним Я, фундаментом, на якому може виникнути його власне Я, це не те, що спочатку знаходилося в психічному цього юного суб'єкта. Це те, що виникло десь назовні, у дзеркалі, а потім було вміщено суб'єктом у своє психічне. І далі суб'єкт вже ототожнив себе із цим спочатку зовнішнім об'єктом.

Однак – і це теж дуже важлива для Лакана ідея, яка виходить далеко за межі його роздумів про стадії дзеркала, – ніщо не дається задарма, за все доводиться платити. З одного боку, через стадію дзеркала суб'єкт отримує образ себе, можливість контролювати свій рух, своє тіло. Він отримує можливість самостійно виживати у жорстокому світі. Але, з іншого боку, розплатою це стає відчуження, втрата себе. Адже в стадії дзеркала суб'єкт ототожнює себе з тим, ким він не є, він буквально втрачає себе в Іншому - інший як би стає мною, а я стаю іншим.

Відповідно, тут і виникає те, що Лакан ідеал, узятий у іншого, ідеал іншого (autre). Але іншого з маленької літери. Як розрізнити іншого з маленької літери та Іншого з великої літери? інший з маленької літери - це інший такий самий, як я, рівний мені, схожий на мене, інший, з яким Я перебуває в певному сенсі в горизонтальних відносинах. Тобто це мій ідеал – той, на кого я хотів би бути схожим, з кого беру приклад, яким я себе бачу, яким би хотів бути, якби міг. Це образ, списаний з іншого, запозичений ззовні. І водночас це щось далеке від суб'єкта, щось, у чому він себе втрачає. У певному сенсі це навіть можна назвати зрадою себе, зрадою, що дозволяє виживати, розвиватися, контролювати власне тіло. У Лакана можна навіть знайти міркування про те, що Я – це симптом, захист, покликаний приховати те, що під ним. Що Я приховує? У певному сенсі воно приховує певну істину про суб'єкта, істину, яка полягає в тому, що ніякого скоординованого узгодженого образу суб'єкта не існує, що під цим чином перебуває нестача цієї самої єдності.

Я у порівнянні з Іншим – це завжди неавтентична, несправжня сутність, Суб'єкт пізнає в Я самого себе, але це хибне впізнання, він себе з ним ототожнив, але це впізнавання покликане захистити суб'єкта від переживання власної розколотості на шматки, розкоординованості, позбавлення своєї єдності. Я - ілюзія, яка гарантує стабільне існування, що утримує суб'єкта від розпаду. Це схоже на безумство, але ставить під питання принципове розрізнення між суб'єктом та іншим: Я - це інший, а інший - це Я.

Тож стадія дзеркала - низка ілюзій, які створюють суб'єкта. Усе починається з фантазму образу розчленованого тіла, який змінюється фантазмом цілісності, чином, у якому суб'єкт себе дізнається, що дає йому відчужуючу ідентичність.

Ідентичність - це буквально тотожність: А = А. Я - це я. Втім, у будь-якій ідентичності є парадокс: суб'єкт тотожний чомусь. Жорстка структура цієї ідентичності зумовлює подальший розвиток. Крім уявного, Лакан активно просуває ще два – символічний регістр і регістр реального. Якщо раніше - дитина перед дзеркалом, то тепер - у рамках пізнішого розуміння стадії дзеркала - перед нами дитина перед дзеркалом, а за спиною стоїть дорослий Інший. Йдеться тепер не просто про візуальне відображення, а й про відображення словесне, символічне. Інший словами як би описує відбиток дитини. Тобто, з'являється нова інстанція, в якій суб'єкт, що стає, бачить схвалення того образу, з яким себе ототожнює. Символічне списує/переписує/написує уявне.

Іншість і чужість – головні у суб’єктивному бутті.

Попри все, інший/чужий не лише набувають загрозливих властивостей, але й притягують, ваблять. Якщо Інший це доля, це пекло, за Сартром, який не любив психоаналіз, то чи означає це те, що нам ніколи не стати інакшими? Інший який набуває різних конотацій, початково нам дає уявлення, що я – не я. Дійсно, ми маємо колись зустрітися з ситуацією, коли інше і чуже може стати своїм. Бо загалом людина не є завершеною і цільною істотою. Хоча її діяльність рухається у бік самовираження. Інакшість як чужість в собі – це шлях до самопізнання, хоча єдності все одно не відбувається, ми наче застрягаємо між образом себе та Іншого. І це тривожить.

Тривога за Фройдом, це реакція на втрату об’єкта. Лакан ускладнює: тривога сигналізує не про втрату, а про щось, що рівень втрати подвоює – відсутність опори, яку дає втрата. Тривогу відчуває Я, й точність цієї тривоги в тому, що вона безпомилково вказує на Я, де тривога, там Я. Погляд – не небезпека, він є умова становлення власного Я. Лише тому, що Я засвідчене Іншим, воно взагалі має образ. Він подарований зовні, а афект тривоги змушує Я запитати про статус Іншого, його місце у відношенні до Я. Тобто тривога – не реакція суб’єкта на втрату об’єкта, а взаємодія суб’єкта з тривогою відсутності на межі досвіду, який є тривогою не без об’єкта.

«Для виникнення реакції тривоги завжди необхідні дві умови», вважає Лакан (семінар Тривога). Перша, як ми щойно бачили, це об’єкт, який з’являється замість нестачі. Друга пов’язана з тим, що з’являється замість нестачі в конкретній формі, якою є вимога. Вимога Іншого, яка блокує будь-яке бажання. «Тому поле нестачі створюється під дією вимоги». Далі Лакан згадує досвід жахіть, які зіштовхують нас з важким випробуванням насолоди Іншого: «тривога жахіть переживається, власне кажучи, як тривога насолоди Іншого. Корелятом жахіття є інкуб або суккуб - істота, яка тисне всієї своєю темною вагою чужої насолоди на ваших грудях, яка розчавлює вас своєю насолодою».

«Існування тривоги пов’язане з тим, - продовжує Лакан, що будь-яка вимога, навіть найархаїчніша, завжди має щось оманливе у відношенні до того, що зберігає місце бажання. Це також те, що пояснює тривожний бік того, що на цю фальшиву вимогу дає заповнюючу відповідь».

І Ніхто не тривожить більше, ніж той, хто хоче заповнити вас проти вашого бажання. Не хотіти, щоб Інший скаржився або казав, наче йому не вистачає того чи іншого, означає не відчувати нестачу, і це викликає тривогу. Тому не варто сприймати вимоги буквально. Лакан продовжує: «Якщо вимога добре структурована означником, її не слід сприймати буквально […] Завжди існує певна порожнеча, яку потрібно зберегти, яка не має нічого спільного ні з позитивним, ні з негативним змістом запиту. Саме від її повного виконання виникає порушення там, де зʼявляється  тривога.

Психічні структури влаштовані на кшталт того, як ми сприймаємо реальність. Її збагнути – навчитись жити. Якщо говорити про великого іншого, то він нами наче керує, наче віртуальний, і його можна уподібнити ідеології, яка генерує заклик, за що власне люди мають віддавати життя. Славой Жижек говорить про великого Іншого у повсякденні. Тарас Лютий цитує Жижека, говорячи, що він приймає подобу того, хто заміняє реального іншого. Очільники держав, приміром, замість реального спілкування з людьми пишуть у твіттер, таким чином служачи народу, і це сприймається як належне. Виходить, що Інший – це матриця, яка наповнюється різноманітним смислом, а суб’єкт – ретранслятор її повідомлень. Інший має стати не як загрозливий Чужий, а як провідник входження суб’єкта в буття.

Лакан вважає що людське бажання завжди йде від Іншого. Інший – таємниця, і часто лякає, бо ми про нього нічого не знаємо. Ніяковіючи від ближнього Іншого, ми можемо неочікувано схилятися перед абстрактним Іншим і бути готові виконувати його накази. І це небезпечно – виправдовувати війну, бо, приміром, неочікувано ви скажете: «какая разніца».

Що не так з Іншим?

У психоаналізі можна почути, що Іншого не існує, не вистачає, що він перекреслений в ньому нестача, і загалом його наче і нема. Психоаналіз – цікава штука. Цьому треба навчитися у психоаналізу. Так от все це не заважає Іншому мати наслідки і ефекти. Може Іншого і не існує, але наслідки цієї нестачі наполягають на собі.

(Вставка)

Чи можна навчитися долати цю шарину символічного і навчитися витримувати волю Іншого? Такі спроби тривають. Їх можна назвати, приміром, зваленням авторитетів. Авторитет – не влада, не панування, це щось інше. В одному есе Ханни Аренд є цікаві думки. Вона переводить питання що таке авторитет? у чим був авторитет?. Тобто ми його можемо помислити як кризу, упадок, щезання. Думка полягає в тому, що у сучасному світі авторитети щезають, тому що ми вже не можемо спиратися на якийсь істинний та безперечний досвід, загальний для всіх, і виникає плутанина та роздрай у питанні авторитетів. Якщо мислити в цій логіці, то начебто колись був непохитний авторитет, загальний, досвід для всіх. Але виникла втрата, і ми стали свідками краху. І, як слідом за Аренд міркує Младен Долар, нині модальність розмови про авторитет – оплакування.

Загалом, варто лише почати зраджувати авторитетам, настає катастрофа. Он античних титанів покарали за бунт проти авторитетів. Тут може бути або ностальгія по втраченому, або відчуття волі, заклик до реставрації авторитета, або звільнення. Серж Лесур в одній зі статей стосовно підлітків, говорив, що їхня трагедія сьогодні – це втрата саме оцих авторитетів, на яких можна було і провину скинути, і тримати опір, але вони потрібні як опори.

Авторитет, якщо поміркувати , мав би щось гарантувати, але саме тому стає проблематичним, бо у сучасному світі він швидше штучний, підпільний, він пав як той, який міг би бути опірним, але постав як той який долучає силу. Де є агрументи, авторитет не має справи, тобто авторитет знаходиться -між силою і аргументами. Насилля завжди дискурсивно, бо воно готується аргументами, немає насилля без слова, яке його підтримує. Війна, будь-які погроми, чистки, теракти – підкріплюються аргументами. Насилля – коли механізм переконання не працює й ідеологічні маніпуляції не працюють. Тоді треба долучити реальну силу замість погроз. Війна – коли влада втрачає силу і падає її авторитет. Що ці міркування нам дають? Аренд, досліджуючі політичний авторитет, робить висновки, що симптомом кризи авторитету, кризи Іншого може слугувати те, що він розповсюдився на виховання дітей, освіту, тобто на дополітичну сферу, де авторитет панував як природня необхідність. Тобто мова про закон імені Батька, про кастрацію, які виявилася під загрозою.

Психоаналіз теж виник як симптом кризи авторитета, символічної влади, народження психоаналізу співпало з кризами батьківського авторитету та їх символічної опори, традиції та релігії. І потім психоаналіз створив лабораторну ситуацію, де розглядає авторитет у його нових обличчях.

Інший авторитету – те що ми маємо прийняти, щоб увійти у символічне, використати мову, віру. Присвоїти цей авторитет. Власне в аналізі основна проблема – не можна встановити соціальні зв’язки без іншого, інший гарантує головний соціальний договір, ми припускаємо гарантію символічного іншого, що слова, коди, правила суспільства людина виконує на основі авторитету, який їх підтримує. Мовним визначенням для цього і є поняття Іншого, принципово важливого виміру.

Лакан скаже нарешті, що Іншого не існує, що і можна мислити як знайти в іншому нестачу, це важливий момент становлення суб’єкта. Викликаний сучасністю розрив у вихованні авторитета означає, що раніш авторитет був у Іншого, а сучасність має на увазі падіння закону, традицій, релігії. Для Лакана свобода – це те, що треба практикувати, це не говорити про когось, а говорити з кимось. Що ж, лише долаючи тривогу, відповідаючи на низки викликів, звертаючи з проторених шляхів, прагнучи пізнати себе, їй не все вдається, але бажання винаходити себе заново є можливість шукати нові сенси існування. і тут помічним стає психоаналіз.

Психоаналіз та Інший

Лакан говорив, що психоаналіз - це історичний симптом, ціна, яку наша епоха має заплатити, щоб зберегти рівновагу. Психоаналіз дозволяє нам побачити можливості порятунку від повної детермінованості Іншим, дозволяє вибирати, відокремлювати себе від Іншого за допомогою мови і мовлення. Як наслідок психоаналітичної роботи у аналізанта з’являється можливість обирати й бажати, тобто окреслити свої кордони, зважити значення Інших, співвідношення з ними і мати здатність виносити травми буття.

Там, де деякі підходи спрямовані на те, щоб заглушити тривогу, психоаналіз має на меті дати їй висловитися, створює безпечне місце, де суб’єкт в поворотах вільних асоціацій, може бути почутим, визнаним

Бо…

людина сама нічого не може
людині завжди потрібен інший
на кого можна себе помножити
для кого варто писати вірші
з ким можна разом долати відчай
чи радість ділити не ризикуючи
хто може в будь-яку мить засвідчити
що ти – реальний що ти – існуєш
людина ж бо в себе не надто вірить
все свідка для себе шукає якогось
нема людини – спіймає звіра
не зловить звіра – віднайде бога
не знайде бога – візьме люстерко
та навіть там себе не впізнає
бо в сóбі бачить обличчя смерті
й не розуміє що смерті немає..
людина сама нічого не може –
ні народитись ні вмерти тихо
побудь же іншим мені мій боже
постій поблизу…
помовч…
подихай…