Дослідженням голосу як часткового об'єкта я займаюсь певний час, бо саме він активно про-голошує, на-голошує на появі людини у цьому світі, переході від утроби до суб'єктивного буття у зв'язку з Іншими, які можуть заплющити очі від погляду (в логіці часткових об'єктів), але не можуть стулити вуха, і голос того ж звертається до іншого, наполягає: слухай! Він є текстурою соціального й інтимним ядром суб'єктивності, спрямовує до значення, є розподільною лінією між тишею і словом, та воліє вирости до мовлення, бо наділений внутрішньою інтенціональністю. За висловом лінгвіста Ф. де Соссюра, мова - форма, а не субстанція, тож, можливо, голос тоді є грунтом мовлення, він наближає до значення і того, хто голос подає, і того, хто слухає. 
Ми можемо помислити це й в логіці взіємодії психоаналітика й аналізанта. Оскільки аналітикам доводиться працювати в таємниці своїх кабінетів саме з голосом. Бо слова промовленого не буде без голосу. З війною цей процес набув особливих форм вираження. Голос і вухо аналізанта і аналітика, які мають зустрітися в особливому мовленні й в рівнорозподіленому слуханні, наразі змушують нас інакше підійти до розуміння того, що відбувається у психоаналітичному фреймі, бо ми разом проходимо цей нелегкий шлях від безпорадності тиші до могутності слова. Від дзвінкої тиші, наче на дні забутої криниці, яку важко стерпіти, бо вона одразу стає моторошною, і змушує дослухатися до звуків тривог чи гуркоту літаків, вибухів, шурхоту кулі чи джижчання бпла, від стогіну відчаю і безсилля, крику й виттю по мертвих, голос поступово має набирати силу слова. Від беззвучного голосу, позбавленого плоті та кісток, за яскравим висловом лінгвіста Якобсона, на цьому шляху голос набирає значень, переходить у силу мовлення. У какофонії голосів, які нас оточують, ми все ж маємо віднайти власний голос, щоб вийти з оглушливого страху і почати говорити. 
З початком війни я не припиняла практику, але психоаналітичний фрейм набував іншого виміру й вимагав інших підходів. І аналітик, і аналізант опинилися в такому спільному полі, де втратити дар мовлення – звичайне явище. Звичайно забути слова, не знати, що сказати, бо актуальні травми ретроактивно повертають до довербального періоду, до плачу, до першого крику, майже до белькотіння, як у немовляти, до мугикання, а зрештою - до голосового співу, який вже торував шлях до слова, яке мало б маніфестувати себе у значенні.  
З.Фройд у відомій праці «Потяги та долі потягів» довів, що бути почутим відповідає виразу крику. Ця активна позиція буде сприйнята лише після дії, в результаті зустрічі з Іншим, завдяки якому заклик буде почутий. Інший тоді трансформує це звукове виверження, вокальну маніфестацію стану безпорадності у запит, а надалі потрібно суб’єкту досягти статусу мовлення. 
Суб'єкт продукує голос, що йде на пошук вуха Іншого для того, щоб отримати відповідь, - продовжує французький психоаналітик Ж-П. Вівес. Він залучений у мову, покликаний своїм походженням і структурує в собі Іншого, не глухого і здатного почути. Коли суб’єкт стає тим, хто закликає, і знаходить вухо Іншого, здатного інтерпретувати крик, тоді він захоплює власний голос і починає чути себе. 
Отже, суб'єкт не говорить з Іншим відсутнім, а закликає силою свого голосу Іншого, здатного слухати. Тож ми, психоаналітики, маємо стати, згідно теорії Жака Лакана, місцем об’єкта малого а, причини бажання, тобто ми маємо бути включеними у логіку часткових об’єктів. І маємо погодитися слухати голоси, які поступово б продукували значення, зважаючи на власний голос, долаючи власну безпорадність, тобто надати безпечний простір, де той, хто не може ще сказати, знає про присутність Іншого, здатного слухати: ти не сам. Для психоаналітика загалом мова йде про те, щоб особливим чином «приклеїтися» до страждань тих, хто приходить до нас по допомогу. І дочекатися, поки суб'єкт стане здатним мовити. 
Голос проникає у внутрішнє, розкриває, без нього і зовнішнє стає непевним. Голос у формаціях несвідомого є нічим іншим як його формацією, і пов’язаний з потягом, фантазією, бажанням. Якщо несвідоме можна описати, то це лише тому, що воно з часом заговорить. 
Голос робить висловлювання можливим, голос – засіб. Голос індивідуальний, тож для нас важливо, що суб'єкт вже від голосу до мовлення набуває ідентифікації. Ми можемо ідентифікувати людину за її голосом, тембром, інтонацією на кшталт відбитків пальців, як зауважив словенський психоналітик Младен Долар. Навіть якщо голос не має низки означників подібно до слова, він підтримує означник і конституює саму низку, що утримує означники разом, хоча його й не розгледіти через намистинки. (тут я спираюся на вислів Жака Лакана про «намисто означників»). 
Історія голосу дивовижна, він був просто у колисці психоаналізу, і супроводжує цю колиску, і хоча грунтовних досліджень голосу небагато. Радше їх ми можемо знвйти у філософських працях або психіатрії. Ми можемо згадати гуссерлівські інтерпретації екстеріоризацій сенсів голосом, чи аналіз акустико-вербальних галюцинацій, розроблений Людвігом Бінсванґером і продовжений Анрі Мальдіні. Але нас особливо цікавить інтерпретація наслідків резонансу голосу Іншого, бо його сприйняття передбачає «іншифікацію» суб’єкта. 
Немає доступу до власного голосу без Іншого, який нам його дарує. З прийняттям голосу Іншого «Я є/стаю іншим». Таким чином, голос є частиною системи ідентичності, яка залежить від соціальних відносин, оскільки мовець використовує голос в залежності від особливостей особи, яка перед ним, і змісту його роздумів.
Голос - не лише мовний код, бо він вирішально визначає стосунки в суспільстві. Є багато елементарних структур, які підкорюються правилам мови, описаним Леві-Строссом. Але ця структурна антропологія доповнюється тим, що полягає не просто в слуханні мови та її формулювань, але також і голосу, його вібрації, його текстури, його особливостей та того, що він викликає в людині, яка його чує. Отже голос - джерело продукування суб’єкта. І це те, що дозволяє нам ідентифікувати психоаналіз: суб'єкт не тільки продукує голос, він також їм продукується. Дійсно, немає суб’єкту без «першого заклику», який запрошує його до появи, немає суб’єкту без звернення, підкріпленого голосом, на яке немовля обирає зрештою відповісти і стати «мовлям». На цій підставі психоаналіз дозволяє нам подумати про парадоксально амбівалентний зв’язок, який існує між суб’єктом і голосами, які його оточують – необхідний і водночас інвазивний – і, отже, запропонувати оновлений аналіз й соціальних механізмів. Тож психоаналіз може запропонувати соціології, антропології та етнології модель, яка дозволяє інтерпретувати, приміром, соціальні обряди та прояви, пов’язані з голосом. А також психіатрії допоможе поміркувати щодо терапевтичного пристрою - медіації, яка дозволить приховати голоси, які атакують психотичних пацієнтів. Психоаналітичний підхід перевертає перспективу, запропоновану гуманітарними науками, і дозволяє нам припустити, що голос лежить в основі походження суб'єкту. Голос є тим, що закликає суб’єкта з'явитися, і тим, що втрачається, як тільки суб’єкт погоджується увійти в мову. 
Фройд після «Трьох есеїв з теорії сексуальності» опановує потяги. Коли він розділив потяги до життя і до смерті, вони теж стосувалися голосу, бо гамір життя - це Ерос, а таємничий Танатос мовчазний. Обидва потяги, звичайно, взаємозумовлені, й тиша потягу до смерті супроводжує гамір життя. У зовнішньому багато голосів, водночас голос, що походить зсередини, виносить на поверхню більше та інше, ніж ми мали намір сказати. Психоаналітична теорія власне і пропонує нам більш відкрите бачення функції голосу. 
Фройд у праці «Потяги та доля потягів» визначає це так: «Об'єкт потягу - це саме той, в якому і через який потяг може досягти своєї мети. Це те, що є найбільш мінливим у потязі; він спочатку не пов’язаний з ним, навпаки, асоціюється з ним лише завдяки своїй особливій здатності робити задоволення можливим. Це не обов’язково чуждий об’єкт, але також і частина власного тіла».
Об’єкт голос не входить до потягів Фройда, який виокремив оральний (грудь), анальний (екскремент) і фалічний об’єкти. Лише в 1960-х роках у працях Жака Лакана про психоз об’єкт «погляд», і об’єкт «голос» були введені в динаміку потягів. Лакан пропонує нову діалектику: поряд з оральним і анальним об’єктом, які відсилають до вимоги (оральний об’єкт асоціюється з вимогою до Іншого, анальний об'єкт з вимогою Іншого), Лакан вводить погляд і голос, і обидва стосуються бажання – погляд асоціюється з бажанням до Іншого, голос - бажанням Іншого. У Лакана підхід до об'єкта голосу бере початок у вивченні галюцинацій, які мають здатність втрутитися в суб’єкта і заволодіти ним, особливо у випадку параноїдального марення. 
Тим не менш, Лакан дуже швидко витягне об’єкт голосу з цієї психотичної особливості, щоб включити його в саму динаміку становлення суб’єкта. Голос і пов’язаний з ним потяг заклику, поступово набуде особливого статусу в полі потягів через його тісний зв’язок із означником і мовою. Тому актуальна й цікава сама концепція акустичного потягу та його ролі у виникненні суб’єкта, його функціонуванні у внутрішньосуб’єктивній, інтерсуб’єктивній та соціальній динаміці.
Насправді голос проявляється скрізь, і кожного разу по-різному. Якщо взяти до уваги визначення об’єкта потягу, дане Лаканом, як «те, з чого суб’єкт відокремися як орган в процесі свого становлення», ані суб'єкт, ані орган як такі не враховуються, взяті окремо один від одного. Важливо те, що між ними, що тримає їх на відстані. Цей простір позначатиме об’єкт потягу печаткою нестачі та втрати. Ми можемо говорити про голос прекрасний, приміром, співочий, але здебільшого він на боці напруги і тривоги, ніж на боці краси і умиротворення. 
Повернемося до того факту, що, на відміну від оральних, анальних і скопічних потягів, які стосуються отвору - відповідно рота, анусу та щілини ока, потяг акустичний, який має своїм об'єктом голос, задіює два отвори: ротовий і вушний. І більше того, два отвори «в квадраті», оскільки задіяні рот і вухо суб’єкта, що продукує, а також вухо та рот того, хто отримує голосову продукцію. Хід різних тактів потягу - «бути почутим / закликати», «чути / бути покликаним», «дати себе почути», вимагає поділу між суб’єктом та Іншим, який передбачає своєрідний виграш – появу голосу і, отже, появу власного суб’єктивного простору. 
Але щоб потім розпоряджатися своїм голосом, дитині необхідно уникнути захоплення голосом цього Іншого. Як? Ж.-М. Вівес припускає, що суб'єкту потрібно встановити інтрапсихічну точку. Це – точка глухоти, місце, де суб'єкт стане глухим, щоб мати змогу володіти власним голосом. Якщо візуальний вимір структуровано відсутністю, то звукове поле конструюється навколо точки глухоти. Ми можемо відвести погляд, але не можемо відвести вухо. Не можна уникнути голосу Іншого. Гіпотеза про точку глухоти дає можливість осмислити, як у звуковому полі розвивається суб'єкт і створює власні стосунки із голосом Іншого. Це і є взірець схеми акту між аналітиком і аналізантом. Бо важливими є не слова, які діють, а суб'єктивна позиція, яка підтримує ці слова. Для того, щоб суб'єкт виявився здатним ствердно відповісти на вимогу Іншого: “Стань їм!” Дбайливе оточення під час випробувань для людини і людства може представляти психоаналітик. У момент аналітичної зустрічі голос “ошелешить”, і таким чином запровадить бажання. Щоб зрозуміти це, ми маємо вміти тонко розрізняти два голоси. Перший голос мовчазний, і він чистий заклик до того, що має настати, він віщує наступ Реального. Другий голос виявляється у мові, яка вдягає у форму реальність, що настала. 
Суб’єкт назавжди застряг між голосом і розумінням, схоплений у темпоральності фантазії й бажання. Тобто спочатку ми маємо голос-об’єкт, за яким йде означник, як спосіб зрозуміти, примиритися з голосом. Ця інтимність, з якої походить голос, описується Фройдом як моторошне, це поклик з моторошності. Звичайно, що найбільш моторошне для нас - це смерть, мертве тіло, війна. Фройд у статті «Моторошне» готує ґрунт для появи у недалекому майбутньому його теорії потягу до життя/смерті. Саме у «Моторошному» можна угледіти перехід від ранніх міркувань Фройда про заперечення смерті й руйнування цього заперечення темою війни, до нової ідеї про життя, що прагне до смерті, тобто до центральної думки праці «По той бік задоволення». 
Якщо взяти до уваги визначення об’єкта потягу, дане Лаканом, як «те, з чого суб’єкт відокремився як орган в процесі свого становлення», то ані суб'єкт, ані орган як такі не враховуються, взяті окремо один від одного. Голос сам по собі, його матеріальність, функціонує як заклик, який приваблює і нав’язує висловлювання, інтерпретацію матері. Крик немовляти створює роботу поділу, де звук набуває статусу означника. Він залишає марний за змістом скелет своєї звукової матеріальності. Цей залишок нічого не означає, мова йде про втрачений об’єкт, об’єкт за Фройдом, який Лакан позначив маленькою літерою «а», враховуючи відсутність його значення. 
Таким чином, голос розуміється як тілесна, а отже, пов'язана з потягом, основа мовного висловлювання, незалежно від чуттєвої модальності, за допомогою якої воно виражається. Голос - це та частина тіла, яку потрібно задіяти, пожертвувати, можна сказати, задля створення мовного твердження. Голос стирається за сказаним. Спочатку ми можемо бути захоплені характеристиками голосу (його акцентом, наприклад, тональністю), але цей процес зникає, як тільки ми звертаємо увагу на те, що говориться. Мова накидає вуаль на голос. Белькіт немовляти – це експерименти голосом до того, як дитина навчиться використовувати його у стандартний і кодифікований спосіб. Хаотичне продукування голосу поступово починає спрямовуватися бажанням комунікувати.