Як суб’єкт страждає від беззаконня і насолоди у сучасному капіталістичному дискурсі
Під час психоаналітичної роботи ми ледь не щодня працюємо з цими глибинними суб’єктивними афективними проявами: соромом і провиною. Як ми можемо їх помислити у сучасному дискурсі, спираючись на початкові міркування класиків психоаналізу?
Говорячи просто – вина центрована на вчинку («я зробив щось погане») і пов’язана з порушенням закону чи заборони, спонукає до спокутування, відновлення, вибачення А сором центрований на самому Я («зі мною щось не так»), часто стосується тіла, сексуальності, потреб, слабкості, й веде до приховування, замовчування, бажання «зникнути». Умовна формула звучала б так: вина каже «я зробив погано», сором каже «я – поганий (неправильний)». Сором – це афект, який виникає там, де Я переживає себе оголеним перед Іншим (у буквальному чи психічному сенсі), недостатнім щодо певного ідеалу (“я мав би бути іншим”), викритим у чомусь дуже вразливому й інтимному. Це біль від побаченого або уявного погляду Іншого на «мою недостойність». 
Звідки сором родом?З. Фройд пов’язує сором, заборони і над-Я. І сором з’являється переважно в контексті сексуальних потягів, фантазій, «непристойних» бажань, приміром, первинної сцени (уявлення про секс батьків), нарцисизму і страху втратити любов чи повагу. Сором – це продукт соціалізації потягів, не просто емоція, а сигнал зіткнення між потягом і внутрішньою забороною. У фалічній фазі (4–6 років у фройдівській схемі) дитина починає переживати різницю статей, заборону інцесту, загрозу втрати чогось дуже цінного (умовно – «кастрація»). І тоді сором тут – афект, який стосується оголеності, пов’язаний із поглядом Іншого на тіло дитини, та водночас захищає від надмірного прояву сексуальності, «самонасичення». У З. Фройда сором пов’язаний із процесом соціалізації потягів. Дитина хоче «занадто багато» – тілесної насолоди, уваги, ексклюзивної любові. Культура й батьки вводять заборони і норми («так не можна», «це соромно»), що інтеріоризуються як Над-Я – внутрішній погляд, який засуджує. Сором виступає афектом, який сигналізує про зіткнення між потягом і внутрішньою забороною. Кастраційна тривога й сором пов’язані також із тілесною оголеністю. Тіло виявляється простором, де суб’єкт переживає себе як «надто видимий» для Іншого, і сором обмежує надмірну демонстрацію сексуальності чи потреб.
У теоріях об’єктних стосунків (Кляйн, Віннікотт, Фейрбейрн) сором розглядають через ранній досвід із батьківськими фігурами. Приміром, «Поганий я» замість «поганий вчинок». Коли дитина зіштовхується з критикою, приниженням, висміюванням, холодною або зневажливою реакцією на її потреби. І вона ще не може сказати: «Батьки поводяться жорстко (тобто з ними щось не так)». Замість цього формується: «Зі мною щось глибоко не так. Я – причина». Так сором закріплюється як структурна частина образу Я. Про це добре говорить Д. Віннікотт, маю на увазі його теорію про «справжнє» та «фальшиве» Я. Якщо батьки не можуть витримати спонтанність дитини, соромлять її прояви (тіло, агресію, сльози, радість), дитина створює фальшиве Я – соціально прийнятну версію себе, «акуратну», «зручну». Сором тут тоді є сигналом: «моє справжнє недопустиме», «мені треба сховати себе, щоб вижити у стосунках».
Для Ж. Лакана сором прив’язаний до структури погляду Іншого. Осмислюючи Сартра, у Семінарі XI («Чотири основні поняття психоаналізу») він розбирає його приклад і описує ситуацію підглядання через замкову щілину: суб’єкт занурений у свою сцену, але коли чує кроки в коридорі, раптом відчуває сором, бо його спіймали на гарячому. Сором тут виникає як афект, коли Я раптово усвідомлює себе експонованим перед Іншим: щось надто інтимне стало видимим. Лакан бере це як модель: сором народжується, коли я відчуваю себе експонованим перед поглядом Іншого, який бачить щось у мені «занадто інтимне», те, що я сам не можу інтегрувати в образ Я. Тут важливо розуміти, що сором не просто про «мені не личить так робити», а про те, що щось у мені оголилось перед Іншим, і це щось я сам не контролюю.
У пізнішій лаканівській традиції сором описується як афект, пов’язаний із екстимним (extime) – тим, що водночас у самому серці суб’єкта і радикально чуже йому. Тож не «я просто зробив щось не те», а радше: «раптом видно, що я не є тим цілим, яким хочу здаватися».
У Семінарі X «Тривога» Лакан розробляє поняття об’єкта а – «маленького об’єкта», який репрезентує точку, де суб’єкт стикається зі своєю нестачею, з Реальним. Тож сором з’являється, коли об’єкт а «просвічує» щось у моєму тілі, голосі, бажанні й раптом видає цю точку «занадто інтимного» перед Іншим і це сусідня зона до тривоги: тривога – коли об’єкт а «занадто близько», сором – коли він «занадто видно». Семінар XVII «Інший бік психоаналізу» (1969–70) для Лакана знаковий: він робить дуже промовистий жест і закінчує його словом «сором», а не «провина». Це не випадковість, а теоретичний вибір.  
Там же, в контексті подій 1968 року, він говорить студентам приблизно так: «вам бракує саме трошки сорому!» Що це означає в лаканівській логіці? Провина прив’язана до Закону: я винен, бо порушив норму. Сором первинніший: це афект у відношенні до Іншого ще до артикуляції закону як такого – «Інший перед Іншим». Сором тут – афект на рівні культури та дискурсу, а не тільки сімейної моралі. Лакан показує, що в сучасному дискурсі (дискурс університету, дискурс капіталіста) сором витісняється, а замість нього – jouissance.

Сором і сучасний дискурс
Сучасні лаканіанці говорять про «екстимність» (extime) – те, що є найінтимнішим у суб’єкті та водночас радикально чужим йому. Сором часто стосується саме цієї точки того, що в мені не контролюється мною, не вписується в мій ідеальний образ. Приміром, у статті Sharon R. Green і Stijn Vanheule «Hontologie: A Lacanian Theory of Shame» Шарон розвиває лаканівську теорію сорому, вводячи неологізм «hontologie» (гра слів між honte – «сором» і ontologie – «онтологія»). Для нього сором – це індекс онтологічної нестачі суб’єкта. Не просто «мені чогось не вистачає» на рівні образу, а те, що сама суб’єктивність структурно позначена відсутністю цілісності. Якщо говорити у термінах Лакана, то сором пов’язаний із тим, що ілюзія цілісного Я (Уявне) раптово провалюється, відкриваючи поділ на суб’єкта і об’єкт а як залишковий об’єкт бажання. Сором – це не тільки соціальний чи моральний афект; це маркер зустрічі з Реальним нестачі, яке структурує бажання. Таким чином, сором трактується як щось радикальніше, ніж проста реакція на оцінку Іншого. Це афективний індекс того, що суб’єкт ніколи не збігається з власним образом і власною історією про себе.
Jaco Barnard-Naudé (у діалозі з Лаканом) описує сором як суб’єктивний прояв діалектики між Я-Ідеалом і Над-Я. Я-Ідеал – це те, ким я маю бути в своїх очах; над-Я – вимогливий, часто жорстокий голос Іншого. Сором виникає там, де провалюється відповідність між образом, яким я хочу бути, і тим, як мене (реально чи уявно) бачить Інший. Сором тут вже не просто «погане почуття»; це спосіб переживання того, як нас формують знаки, нормативні ідеали, дискурси. Коли культурні ідеали стають радикально суперечливими (наприклад, одночасна вимога бути «успішним» і «скромним»), сором відзначає неможливість одразу задовольнити всі ці вимоги.
«Смерть погляду» і сучасна безсоромність
У текстах NLS аналізується теза про трансформацію погляду Іншого у сучасній культурі. Якщо раніше погляд Іншого обмежував насолоду і викликав сором («мене бачать — я соромлюсь»), то сьогодні погляд часто сам jouit — насолоджується видовищем (реаліті-шоу, соцмережі, публічні сповіді, порнографізація приватного).
Тому «класичний сором» як внутрішня межа слабшає. Натомість виникають нові форми сорому: онлайн-шеймінг, публічні кампанії ганьби, почуття «соромно жити» в умовах тотальної видимості. Лаканівці підкреслюють, що йдеться не про «зникнення сорому», а про зміну його місця у суб’єктивній і соціальній економіці: сором дедалі більше пов’язаний із відмовою від участі у заданому режимі насолоди та видимості.
У книжці «La honte, psychanalyse d’un lien social» Серж Тіссерон розглядає сором як розрив нарцисичного каркасу Я. Коли погляд Іншого руйнує образ, на якому трималося самовідчуття, суб’єкт переживає себе «нічим» або «ніким». Тіссерон описує це як страх небуття: сором це не просто про помилку чи провину, а про загрозу радикальної девальвації самого існування («мене можуть стерти з карти», «я більше не маю права бути»). Він аналізує сором на двох рівнях: індивідуальному — досвід приниження, «втрати лиця», травматичні епізоди в дитинстві й дорослому житті й колективному — сором груп, меншин, сімей, де сором закріплюється як частина ідентичності. Тіссерон показує, як сором вплітається в соціальні й родинні зв’язки: через секрети, стигму, приниження. Водночас він залишає простір для «структурного сорому» — такого, що можна проговорити і інтегрувати.
Відповідно, Серж аналізує паралізуючий (деструктивний) сором який веде до мовчання, ізоляції, самоненависті, неможливості говорити про подію. Такий сором часто передається між поколіннями як «родинний секрет», те, про що «не можна говорити». І структурний (конструктивний) сором, який позначає межу: «мені не все дозволено, я не всесильний». Коли про нього стає можливим говорити у терапії, він інтегрується у символічний порядок і перестає бути чисто руйнівним. В аналізі це означає можливість перетворити сором на історію, а не на німий камінь у всередині.

Для сучасних французьких психоаналітиків сором — не просто афект, а ключ до розуміння того, як суб’єкт включений у мережу поглядів, норм і режимів насолоди.
Вони підкреслюють зв’язок сорому з jouissance та трансформацією погляду Іншого в культурі тотальної видимості. Сором стає місцем можливої суб’єктивної позиції: не прийняти наказ «будь безсоромним і насолоджуйся». У терапії це відкриває два основні вектори роботи: створити простір, де сором можна вимовити без додаткового приниження і відрізнити токсичний, спадковий сором від того, що є маркером суб’єктивної істини і може стати опорою для етичної позиції.

У колі Нової лаканівської школи (NLS) аналізується, як у сучасній культурі трансформується погляд Іншого. Якщо раніше погляд засоромлював і обмежував надмірну насолоду (jouissance), то сьогодні погляд часто сам «насолоджується видовищем» – реаліті-шоу, соцмережі, публічні сповіді, порнографізація приватного. Жак-Ален Міллер говорить про сором як афект jouissance. У «Note sur la honte» він проводить ключове розрізнення між виною та соромом: вина пов’язана з бажанням (я хотів/зробив щось заборонене), а сором пов’язаний із jouissance (насолодою). Інакше кажучи: вина — це порушення Закону, а сором — це момент, коли моя насолода стає видимою для Іншого. Загалом у франкомовній лаканівській літературі сором описують як афект, що позначає розрив між суб’єктом і його jouissance: суб’єкт бачить, що не контролює те, що приносить йому насолоду, і що ця зона стає доступною погляду Іншого.
Коментуючи Семінар XVII, Жак-Ален Міллер підкреслює, що Лакан не випадково завершує його словом «сором» як сигналом того, що справжній сором зникає в режимі, де панує вимога безсоромної насолоди і тотальної прозорості. Там, де «все можна показати», сором не просто зникає, а повертається у викривленій формі як публічне приниження, онлайн-шеймінг, колективні кампанії ганьби. Сучасні франкомовні лаканіанці досліджують саме цю діалектику: як змінюється функція сорому в суспільстві, де супереґо наказує не тільки слухатися закону, а й безперервно «насолоджуватися» та «бути собою». 
У цьому контексті не можу не звернутися до улюбленого Славоя Жижека, який міркує сором через призму jouissance (насолоди) та ідеології. В роздумах про війну, насильство і політику Жижек вважає, що справжній сором за дії «власної» держави, групи чи ідеології є ознакою істинної належності до неї. Той, хто здатен відчути сором за злочини або жорстокість від свого імені, не просто відмежовується, а визнає символічну відповідальність. У пізньому капіталізмі ідеологія закликає: «будь собою, насолоджуйся, нічого не соромся». Але за цим стоїть над-Я, яке змушує відчувати сором за те, що ти насолоджуєшся недостатньо, живеш не досить інтенсивно, не відповідаєш образу «класного, вільного суб’єкта». У такій конфігурації сором стає інструментом контролю над суб’єктом, способом змусити його ще більше включатися в гонку насолоди і продуктивності.

Жижек часто підкреслює, що ми соромимося не «тваринного в собі», а радше того, що в нас немає жодної стабільної «тваринної природи», ніякого природного ґрунту. Сором маркує момент, коли фантазії, що прикривають справжню структуру нашого бажання, провалюються, і ми бачимо, наскільки дивно й непристойно ми прив’язані до Закону, влади, Іншого. Жижек – радикальний лаканіанець, тому його розуміння сорому – це розгорнута політико-культурна інтерпретація лаканівських ідей. У публічних лекціях і анотаціях до його виступів прямо формулюється: існує тісний зв’язок між соромом і насолодою, суб’єкт може таємно насолоджуватися власним соромом – особливо коли соромиться за щось, що зробив хтось інший (наприклад, «мені соромно за свою країну/уряд»). Жижек описує явище «сором, який став безсоромним»: ми вже не соромимось того, що соромимось; ми можемо навіть пишатись цим, насолоджуватися власною моральною позицією. Тут сором перетворюється на ідеологічний ресурс, тобто сором, замість того, щоб радикально розірвати з певним порядком, стає способом ще глибше в ньому укорінитися. Жижек, слідуючи Лакану, говорить про перверсивне над-Я: «Насолоджуйся!» – але потім же сам карає за цю насолоду.
Ідеологія пізнього капіталізму постійно каже нам: «будь собою», «насолоджуйся», «нічого не соромся», «будь автентичним/радикальним», але за цим стоїть над-Я, яке додає: «і тобі має бути соромно, якщо ти насолоджуєшся недостатньо, якщо ти не достатньо кльовий, не достатньо радикальний» тощо. Виходить, що сором тут вже не просто моральний афект, а механізм керування насолодою, і він стає способом примусу до jouissancе. У текстах Жижека про сучасні події (наприклад, колонка про Газа/Ізраїль, студентські протести тощо) він прямо цитує або перефразовує лаканівські мотиви із Семінару XVII й показує, що справжній сором – це не просто «знітитися», а екзистенційно відчути власну причетність до системи насильства й справедливості, а не лише морально засудити Інших. Бо справжній сором означає на рівні суб’єкта взяти на себе символічну відповідальність, а не просто грати роль «морального спостерігача». 
До думки Славоя приєднується і Младен Долар, й у своїх текстах розглядає сором у зв’язку з владою й авторитетом. Назва однієї з його доповідей – «Like a dog! On Authority, Shame and Psychoanalysis» відсилає до кафкіанського досвіду приниження й дегуманізації. Важливий мотив у Долара – феномен «глибокого сорому за іншого» (deep shame on behalf of the other), який зовсім не соромиться. Ми часто називаємо це «іспанський сором». «Ми можемо відчувати сором, дивлячись на радикально безсоромні дії лідерів, держав, публічних фігур. Цей сором не просто моральне обурення; він показує, що ми так чи інакше включені в ті структури влади й дискурси, які продукують цю безсоромність. Сором тут – точка, де суб’єкт уже не може тримати дистанцію «нейтрального спостерігача» і змушений запитати: що в мені самому пов’язане з тим, що я бачу?
Словенська аналітикиня Аленка Зупанчич теж підкреслює: нас лякає й засоромлює не «дика тварина всередині», а радше відсутність будь-якого стабільного «природного ядра». Людський суб’єкт – не тварина, на яку наклали культурні заборони, а істота, в якої немає прямої «тваринної сутності», а є розрив між тілом і символічним. Сором у такій перспективі є афектом зіткнення з цією онтологічною незавершеністю: ми соромимося того, що наше бажання не має «нормальної», природної форми; що ми конституйовані нестачею, фантазією, випадковими означниками. 
Як ми це бачимо у терапії?
У всіх цих підходах сором не редукується до «поганого почуття». Він є дверима до того місця, де суб’єкт відчуває свою нестачу, свою незавершеність, розрив між тілом, мовою й ідеалами. Саме тому в клініці робота з соромом часто виявляється ключовою.

Часто ми маємо справу з «придушувальним» соромом, який пов’язаний із токсичними ідеалами, приниженням, насильством; він паралізує, змушує ховатися, відмовлятися від бажання. Або ж з продуктивним (онтологічним) соромом: пов’язаний з визнанням власної нестачі й обмеженості, з можливістю говорити про це в аналітичному просторі. Такий сором може в резудьтаті аналізу стати початком нової етичної позиції – я визнаю свою залученість і відповідальність.

Ми живемо в культурі, де з одного боку пропагується тотальна прозорість і «нічого не соромся», а з іншого – процвітають публічні форми приниження й шеймінгу. Це не знищує сором, а радше робить його ще більш парадоксальним і важким для суб’єкта. Психоаналітична робота тут – не «позбутися сорому», а знайти спосіб говорити про нього та перетворити його з руйнівного голосу над-Я на маркер власної суб’єктивної істини. Тому важливі питання до аналізанта: що саме ви хочете сховати, коли відчуваєте сором? Перед чиїм поглядом ви соромитися, він реальний чи уявний? Чи цей сором говорить про реальну нестачу і мою психічну крихкість, які я можу прийняти, чи він лише повторює жорстокі вимоги