КОЛИ СВІТ ПОВЕРТАЄТЬСЯ СПИНОЮ

У книзі «Психосоматичний порядок» (1980), у розділі, присвяченій есенціальній депресії, П. Марті пропонує наступне її визначення: «Есенціальна депресія регулярно супроводжує оператуарне мислення, висловлює зниження тонусу потягу життя. Вона називається есенціальною, оскільки зниження тонусу виявляється у чистому вигляді, без симптоматичного забарвлення, без позитивного економічного еквівалента». «Для позначення тієї ж депресії ми раніше використовували термін «безоб'єктна депресія», термін, від якого ми поступово відмовилися через його занадто точну специфікацію, оскільки об'єктні відносини, внутрішні чи зовнішні, – це єдиний напрямок, задіяний у цьому типі депресії». Тут, по той бік статусу об'єкта та об'єктної функції, П. Марті говорить стосовно узагальненої, еволюціоністської концептуальної конфігурації, що поєднує силу контреволюційної течії та слабкість систем фіксації регресії на архаїчних рівнях. П. Марті зближує поняття есенціальної депресії з поняттям анаклітичної депресії Р. Спітца. Він пише: «Маючи на увазі її есенціальний аспект, тобто відсутність об'єктів, які можна було б використати, слід поставити запитання, а чи не є депресія, про яку ми щойно говорили, регресією, яка відповідає фіксації на рівні описаної Р. Співцем анаклітичної депресії?». «Відсутність внутрішніх об'єктів, які можна було б використати, приєднується до відсутності можливостей відносин із зовнішніми об'єктами. Ця подвійна відсутність, яка передбачає розрив ментального функціонування, виправдовує назву «депресії без об'єктів», яку ми охоче даємо есенційній депресії. Отже, есенційна депресія відсилає нас не лише до дуже ранніх феноменів, а й до труднощів існування цих індивідів у перші роки життя».

Зі сказаного видно, як асоціації П. Марті ведуть нас до метапсихологічного поглиблення феномену есенціальної депресії, особливо, у напрямку розвитку первинних потягів. Для дослідження цього напряму розвитку теоретично необхідно знов звернутися до аспекту статусу об'єктів. Клінічна ідентифікація есенціальної депресії ґрунтується, на думку її автора, на двох групах симптомів, вельми загадково сформульованих: «Існування (присутність) великої негативної симптоматики та брак (відсутність) позитивної симптоматики». На перший погляд, незрозуміло, що ж відрізняє ці дві семіологічні системи, оскільки симетрична інверсія позитивних та негативних знаків у двох формулюваннях мала б призвести до анулювання їх відмінностей. Щоб зрозуміти ці два висловлювання, а також структурні відмінності, що містяться в них, їх слід читати так, ніби кожне з них належало до концептуально іншої осі позначення. Перше висловлювання щодо негативної симптоматики відноситься до осі ментальної дезорганізації. На цій осі відкладається розвиток дезорганізації. Тут враховується все, що йде від дезорганізації, вписується в терміни згасання та припинення психічної роботи, тобто мова про наявність негативної симптоматики, негативність симптоматичного вираження. Друге висловлювання, що стосується відсутності позитивної симптоматики, відноситься до осі ментальної реорганізації. Якщо відсутня реорганізація, то на цій осі також нічого не відкладається. Навпаки, те, що слідує за реорганізацією, вписується у терміни прояви, висловлювання психічної роботи, тобто у терміни позитивної симптоматики. Отже, есенціальна депресія проявляється через велику ментальну дезорганізацію, про яку свідчать негативна симптоматика та відсутність реорганізації, й яка проявляється зазвичай через психічну симптоматику, депресивну тематику, що її відображає.

П. Марті дає фундаментальне поняття негативності. Вона діє у двох напрямках роботи потягів, у формуванні репрезентації афекту та репрезентації репрезентацій. Протяжність поля, затертого негативністю, говорить про спокійний характер есенціальної депресії та її вищезгадану семіологічну спрощеність. Що стосується репрезентацій, негативність діє через скасування, стирання чи вилучення їх символічного значення – носія інфантильних сексуальних та історичних смислів для індивіда, а також трансгенераційних та філогенетичних понять з історії людського роду, вкраплених у буття суб’єкта. Негативність призводить до оператуарного функціонування, при якому домінує надінвестиція сприйняття та «анаклітичний» зв'язок з ідеалами та нормами колективу. У сфері афектів негативність діє так само, через придушення і стирання. Тут скасована або стерта переважно сигнальна функція афекту – тривоги чи болю. Психічне страждання не має висловлювання. Безболісний характер есенціальної депресії впливає на психосоматичне майбутнє людини, одночасно, і найбільш загадковим, і найважчим чином. Цей результат є наслідком того, що можна назвати монструозним перебігом негативності, який стирає будь-яку психічну роботу. Стає зрозумілою наполегливість, з якою П. Марті вказував на складність діагностики есенціальної депресії та на значне запізнення, з яким дані пацієнти прямують у терапію. Справді, через цю семіологічну негативність ми маємо надто мало матеріалу для ретельних роздумів. «Отже, часто, – пише П. Марті, – про психічну дезорганізацію найкраще сигналізує атонічний аспект есенціальної депресії, хоч би яким прихованим він був».

Ми можемо ідентифікувати есенційну депресію лише на підставі – через брак кращого – її найтуманнішого і найважче переданого аспекту (атонії), оскільки пацієнт не володіє відповідними словами, а часто й репрезентаціями для опису цього «атонічного» стану. Тут слід уточнити категорію негативності, з якою стикаємося при есенціальній депресії. А. Грін відкрив нам цей шлях, розрізняючи кілька рівнів негативності. Коли ми слухаємо пацієнта з есенціальною депресією, правда і те, як пише П. Марті, що ми є найвищою мірою чутливими до його «атонічного аспекту». Це зазвичай відбувається через перенесення якогось переживання пацієнта на психіатра чи психоаналітика, у якого є відчуття афективного порядку, що відсутній у пацієнта. Така трансферентно-контртрансферентна передача – звичайне явище в психоаналітичній практиці з різними пацієнтами.

Втім, існує велика різниця між тим, що відчуває психоаналітик перед невротичним пацієнтом, відсутність якого наводить на роздуми, і тим, що він відчуває перед пригніченим пацієнтом, який страждає на есенціальну депресію (або оператуарний пацієнт), «відсутність» якого не наводить на роздуми. Ми стикаємося із двома категоріями негативності; одна походить з динамічного захисту, що підтримує функціональність об'єктів, інша, більш радикальна, розвивається через скасування захистів і робить недоступним те, що потенційно має психіка. Цю різницю можна висловити наступною формулою: в одному випадку це є, але вона відсутня, тоді як в іншому вона відсутня, тому що цього немає.

Клініка есенціальної депресії веде, як ми вже бачили, до клініки негативності. У своїх теоретичних есе П. Марті наполягав на значенні дуже ранніх первинних фіксацій у розвитку потягів людини та на регресії до цих позицій у разі розвитку дезорганізації, що веде до есенціальної депресії.

Анаклітична депресія

У 1946 році Р. Спітц опублікував першу версію опису анаклітичної депресії. Цей опис був повторений та доповнений в інших публікаціях, зокрема, у його книзі «Від народження до слова». Йдеться про депресію, що починається у немовля протягом першого року його життя, яка, як рання депресивна одиниця, може представляти для психоаналітика першу референтну теоретичну модель для вивчення есенціальної депресії. Синдром, описаний Р. Спітцем, стосується немовлятка у віці від шести до восьми місяців, які були розлучені зі своїми матерями протягом щонайменше до трьох місяців, і ця розлука була безперервною.

Р. Спітц зауважує, що в цей період відходу в себе агресивні маніфестації, звичайні у немовлят цього віку, помалу зникають, і, паралельно із затримкою, а потім з падінням кривої росту, розвиваються супутні захворювання, зокрема, респіраторні. Зрештою, після трьох місяців сепарації, з'являється стан «крижаної ригідності», що загрожує наслідками для розвитку дитини, якщо не відбувається відновлення відносин із материнським об'єктом. Якщо мати повертається, то діти знову входять у звичайне русло свого розвитку, але Р. Спітц підкреслює, що він сумнівається в тому, що одужання є повним: «Я припускаю, – пише він, – що це порушення залишить сліди, що проявляються крізь роки». Це поняття слідів нагадує фіксації на ранніх подіях, що травмують, точки повернення можливих регресій у зрілому віці, як це описував П. Марті. Розглянемо три моменти у цій депресивній анаклітичній конфігурації. Перший належить до того, що Р. Спітц назвав «хворобою через нестачу материнської афективності». Р. Спітц поділяє патологію об'єктних відносин мати – дитина на дві групи: пов'язану з «невідповідними стосунками» між матір'ю та дитиною, де панує фактор розладу якості стосунків, і ту, що пов'язана з «недостатніми стосунками» між матір'ю та дитиною, коли домінує кількісний фактор.

На думку Р. Спітца, анаклітична депресія розвивається саме у рамках відносин останнього типу. Наявність задовільних відносин між матір'ю і дитиною до втрати материнського об'єкта є найголовнішою умовою розвитку депресивного процесу. Поняття втрати об'єкта займає таке важливе місце в концепції П. Марті, що він розглядає його як потенційний, якщо не головний, фактор дезорганізації на всіх стадіях розвитку та існування людини. Класифікація психосоматичних станів П. Марті задіює тему «втрати об'єкта» на різних вікових етапах життя. В одному випадку йдеться про «втрати значущих об'єктів для матері в період її вагітності або протягом перших двох років життя дитини», і це, без жодного сумніву, стосується описаної Р. Спітцем анаклітичної депресії. Складається враження, що Р. Спітц бере до уваги у своєму дослідженні лише фізичну відсутність матері, тоді як досвід П. Марті та інших психоаналітиків, які цікавилися пацієнтами з есенціальною депресією, вказує також на важливість втрати фізично присутнього, але психічно відсутнього материнського об'єкта. Цей досвід, до речі, можна порівняти з результатами досліджень А. Грина, зокрема, з комплексом «мертвої матері».

Р. Спітц спирається також на фройдівську теорію розвитку сексуальності. Він нагадує, що під час аутоеротичної фази розвитку саме власне тіло є об'єктом задоволення потягів. Парціальні потяги відносно незалежні один від одного, і кожне шукає своє задоволення від органу. Саме через стан дезінтеграції (первинної мозаїки) протягом цієї фази розвитку потягів існує деяка неузгодженість між задоволенням потягів та об'єктом сприйняття. Звідси стає зрозумілим, як саме вилучення лібідо материнського об'єкта впливатиме на психосоматичну єдність маленької дитини, що зароджується: під час цього періоду будь-яка об'єктна втрата рівносильна втраті себе, тобто, мова йде про нарцисичну втрату. Інвестиції дуального потягу, відносно не диференційовані на цій стадії, після вилучення лібідо з материнського об'єкта приведуть, на думку Р. Спітца, до регресії до об'єкта власного тіла та роз'єднання двох полярностей потягів, сексуальної та деструктивної.

П. Марті вважав, що відсутність підтримуючих внутрішніх об'єктів чи позитивного економічного відшкодування при есенціальній депресії реактуалізується за регресивної дезорганізації. Таким чином, відсутність економічно та динамічно функціонуючих внутрішніх об'єктів через недорозвинення потягів призводить до того, що регресія впливає на власне тіло, яке стає ґрунтом для роз'єднання потягів. У своєму описі анаклітичної депресії Р. Спітц наполягає на прогресивному стиранні агресивних маніфестацій у немовляти (ми могли б узагальнити і говорити про стирання афективних маніфестацій), за яким слідують маніфестації соматичного порядку (безсоння, втрата ваги). Ця клінічна послідовність, яку можна виявити при спостереженні пацієнтів з есенціальною депресією та яка ілюструє постульовану П. Марті безперервність переходу ментальної дезорганізації в соматичну дезорганізацію, і повинна інтерпретуватися з метапсихологічного погляду як послідовність процесу роз'єднання, підтриманого перебігом внутрішньої деструктивності, та процесу з'єднання, який виникає внаслідок патомазохізму.

Психотична депресія

Поняття психотичної депресії було запропоноване Д. Віннікоттом для опису психічного стану дуже маленьких дітей, які пережили катастрофічний досвід сепарації з материнським об'єктом, в основі якого лежить почуття краху самих основ існування. Ф. Тастін прийшла до поняття психотичної депресії у своїх роботах про дітей, які страждають на аутизм, запропонувавши для її опису метафору «чорної дірки». При розгляді моделі психотичної депресії ми знову стикаємося з тією ж характеристикою психічного розвитку, яку описує Р. Спітц при анаклітичній депресії. Ця характеристика стосується раннього розвитку, на етапі не диференційованості між Я і не-Я та неминучим її наслідком – відсутністю цілісного Іншого об'єкту. На думку Д. Віннікотта, при ранній розлуці матері з дитиною «ця втрата відчута як втрата частини свого тіла, а не як втрата матері та її грудей». Таким чином, тут також проглядається аналогія між об'єктною та нарцисичною втратою. Модель, запропонована Ф. Тастіном для розуміння есенціальної депресії у дорослого, має подвійне значення. З одного боку, вона описує захисну організацію психічного функціонування, призначення якої – запобігти поверненню аутистичної дитини до своїх катастрофічних травмуючих переживань; цю форму захисної організації вона називає аутистичною капсулою.

Драматичний досвід, з погляду автора моделі, складається в тому, що дитина тілесно розлучена з матір'ю, і це відбувається передчасно, в той період розвитку потягу дитини, коли вона не здатна протистояти втраті об'єкта власними психічними засобами. Зміст цих травмуючих переживань включає первинні страхи, «примітивні агонії», за Вінникотом, стан відчаю, пережиті, але не репрезентовані й не осмислені, «преконцепції», за Біоном. Саме для того, щоб уникнути травмуючого повернення цього досвіду, психічне функціонування організується аберантним способом. Вся задіяна захисна інфраструктура певним чином замінює контрінвестицію. Ця модель нагадує ту, що представив М. Фен у роботі «Метапсихологія оператуарного життя», а також модель оператуарного функціонування. Захисна організація у формі аутистичної інкапсуляції на всьому протязі просочена психотичною депресією у формі «чорної дірки». З іншого боку, і в цьому полягає друге значення моделі Ф. Тастін, у певної кількості дорослих пацієнтів, які мають невротичну структуру або перебувають у межових станах (ми могли б додати – і при неврозах характеру), виявлено психічні зони, керовані аутистичними бар'єрами. Іншими словами, Ф. Тастін постулює співіснування у дорослих аутистичних капсул, або аутистичного функціонування поряд із невротичними зонами функціонування. Д. Винникотт описує у дорослих пацієнтів «страх краху», відповідний реактивації вже пережитого, але психічно не опрацьованої первинної події. Деякі аспекти опису таких пацієнтів у Ф. Тастін нагадують оператуарних та есенціально-депресивних пацієнтів. У них також спостерігається іммобілізація та застигання психічного життя, як щодо афектів, так і щодо репрезентацій, і ті ж механізми управління та вимоги перфекціонізму для себе та для інших. У цих пацієнтів з'являється дезорганізація через втрату надії або планів, яку М. Фен називає травматичним станом. Деякі форми захисту у таких дорослих пацієнтів подібні до процесів економії у оператуарних пацієнтів. «Така катастрофа, – пише Ф. Тастін, – також знаходиться у центрі захисної стратегії маніакальних хворих. Існують окремі межові випадки, коли страх паралізує пацієнтів настільки, що вони навіть не розуміють, що означає «відчувати» – цей стан сьогодні називається алекситимією».

При клінічних спостереженнях оператуарних та есенціально-депресивних пацієнтів часто зустрічається примусова гіперактивність (іноді маніакального походження) та відсутність афективної виразності. Така клінічна конвергенція, заснована на спостереженнях, зроблених з різних точок зору, є умовою наближення до деякого метапсихологічного аналізу есенціальної депресії. Ф. Тастін вважає, що однією з найбільш примітних рис психопатології дітей, які страждають на аутизм, є пошук відчуттів. Інвестиція відчуття у певному сенсі займає місце інвестиції об'єкта чи, скоріш, замінює її. Значення має лише поверхня об'єкта і ті відчуття, що вона дає. Тому аутистам важливо і навіть необхідно забезпечити тотальний контроль над світом предметів, і з цього погляду їм легше опанувати відчуття, ніж репрезентації потягів. І генезис психогенетичного аутизму пояснюється фіксацією на фазі психосексуального розвитку, що передує нарцисичному єднанню, тобто на аутоеротичній фазі, за Фройдом.

Гіпотеза, яку розвиває Ф. Тастін, відноситься до початкової аутосенсорної фази, яка поступово диференціюється на аутоеротизм та аутосадизм. Мати, своїми інвестиціями в «Його величність дитини» (His majesty the baby) сприяє формуванню фази нарцисічної уніфікації; будь-яка сепарація з нею як з первинним об'єктом припиняє аутосенсорні інвестиції та передчасно та неналежним чином активує інвестиції потягів у напрямі зовнішні об'єкти. Саме такий стан речей міг би створити, на думку Ф. Тастін, економічні умови у розвиток аутизму. До цього додається ще одна умова, фундаментальна для розвитку аутистичного процесу – материнська депресія. Як часто наголошував М. Фен, через свою депресію мати часто не зводить свою дитину в ранг величі. Цей недолік материнської нарцисічної проекції ставить дитину в дуже складне становище для формування свого власного нарцисизму. Ф. Тастін вважає, що при аутизмі загроза походить від джерела потягів. Для пацієнта виникає ризик знову зіткнутися з вже випробуваним ним безіменним жахом, тому це джерело радикальним чином відкидається. Надінвестиція відчуттів, таким чином, може бути зрозуміла як захисна контрінвестиція і вона підтримує поза психікою все, що могло стати об'єктом потягів. Саме така орієнтація психічної економії індукує у пацієнтів, як часто підкреслює Ф. Тастін, такий механізм, як уникнення. У зв'язку з цим можна згадати опис Ж. Швека тих, кого він називає неласковими дітьми. Однак пошук відчуттів набуває також і позитивного економічного значення, оскільки він є інвестицією, яка є регресивною, але не зменшує якості потягів. Важливість сенсомоторики в ментальній дезорганізації, на яку вказував П. Марті, виявляє тут себе у формі примітивних фіксацій з позитивним економічним значенням. Цей феномен можна зрозуміти лише у зв'язку з важливістю галюцинаторного виконання бажання для психічного структурування. Галюцинаторне виконання бажання як основа лібідінозної долі і долі потягів людини більшою чи меншою мірою відсутня у оператуарних пацієнтів через їхню ранню травматизацію, яку можна ідентифікувати з ситуацією, постульованою Ф. Тастін, а саме з ранньою сепарацією, коли я ще не диференційовано від не-Я. Недостатність галюцинування об'єкта приводить психічний апарат до надінвестиції сприйняття об'єкта, щоб хоч якось пом'якшити цей безіменний відчай, спричинений подвійною об'єктно-нарцисичною втратою. Відчуття власного існування виявляються надінвестованими через недостатньо інвестоване сприйняття свого існування іншими (мамою, первинними об'єктами).

Тобто оператуарне життя виступає як важливий самозаспокійливий процес, призначений для захисту пацієнта від повернення травматичного стану відчаю (дифузних тривог). У той же час оператуарне життя може бути періодом одужання, оскільки дозволяє підвищити почуття самоповаги за рахунок конформності до колективних норм, сприяючи підтримці певного рівня нарцисичної інвестиції. Слід зазначити і певний рівень збігу метапсихологічного розуміння цих двох станів – психотичної депресії, описаної Віннікоттом та Ф. Тастіном, та есенціальної депресії.

Різні автори постулюють різні механізми психічного захисту відповідно до підтримуваних ними теоретичних концепцій (відхилення, заперечення, форклюзія, розщеплення, знищення, придушення), але деяка конвергенція їхніх поглядів виявляється через дуже евристичне поняття негативності. Про це – у наступній статті.