Як психоаналіз мислить психотичну структуру
З усіх форм психозу французький психоаналітик Жак Лакан найбільше цікавився параноєю, і, слідуючи за Фройдом, він зберігає структурне розрізнення між параноєю та шизофренією. Загалом у класичному фройдіанському психоаналізі параноїдальна ілюзія трактується не як захворювання саме по собі, а як знак, як намагання суб’єкта відтворити певну цілісність власного досвіду. Переймаючи такий спосіб мислення, Славой Жижек інтерпретує феномен параної як ситуацію «Іншого Іншого», де за Іншим як символічним порядком, що зазнав катастрофи, психотик вибудовує в уявному фігуру Іншого Іншого, який маніпулює видимим Іншим і тим самим надає досвіду певної цілісності.
Гуманітарна думка ХХ століття вже звикла до того, що всі конфлікти становлення суб'єктивності сягають фігури Іншого – бажання визнання та проблеми неминучої дзеркальності цих відносин. Інший хоче того самого, що і я; я бажаю того ж, що й він. Межа мого бажання – бажання Іншого. У нас є прекрасний спосіб не помічати цього поділу, розщеплення і думати, що відповідь на питання про моє щастя є в Іншого. Тому ми звертаємося спочатку до батьків, потім до вчителів, іноді навіть доходимо до аналітика і запитуємо у нього, як бути щасливим. При психозі цього не відбувається: психотик нічого не хоче знати про бажання Іншого, він цього Іншого заперечує. І це найважливіший маркер для розуміння, чи перед нами психотичний суб’єкт. Психотику не потрібен Інший, бо у нього вже є відповідь - голоси або інші психотичні феномени. Коли Лакан дивився на шалених пацієнтів, які марять на публіці, він говорить, що вони нормальні. Звертаючись до психіатрів, він стверджував, що саме з цієї причини вони всі в присутності божевільних так охоплені тривогою: психотики вільні від пошуку відповіді на власне божевілля у Іншого.
У психозі симптом завжди походить від Іншого, це справжній симптом суб'єкта. Й істина проекції у психозі полягає якраз у цій особливості – як симптому Іншого. Але найголовніша відмінність, що психотик знає це, на відміну невротика. Для психотика, як і для невротика, симптом - те, що «не працює». Визначення однакове. Однак для психотика те, що «не працює» - це і є Інший. Тобто відбувається витиснення симптому не в несвідоме, а зовнішній світ, екстеріоризація. Для невротика симптом непрозорий, прихований на якийсь час, а для психотика навпаки, все ясно. Основний симптом психозу - це прозорість думки суб'єкта, ясність його ідей, волі, тобто те, що французи називають вгадування думки.
Тобто невротик завдяки психоаналізу може знайти своє доповнення в Іншому, хоча він на нього скаржиться і йому скаржиться, а психотик в психоаналізі (терапії) часто не має потреби, хоча й звертається. Бо не має потреби знайти Іншого, він у нього вже є. Це підтверджує цінність парадоксальної думки Лакана: психотик нормальний, а ненормалтний Інший. Наприклад, Шребер живе на перетині шизофренії та параної, але Даніель Пауль вважає себе нормальним. Ненормальний Бог - бо відповідає за те, що порушений порядок, а Шребер відповідає встановленому світопорядку (мається на увазі праця Фройда «Випадок доктора Шребера»).
Інший у психотичних суб’єктів з усією очевидністю був присутній, але відносини з ним вибудовувалися аж ніяк не в логіці визнання. Тобто думка про те, що існування психотика вже не знаходиться в критичній залежності від існування Іншого, його погляд вже не треба завойовувати. Швидше навпаки, Інший був завжди-вже-тут, і проблема полягає в потрійній неможливості цієї присутності - у споконвічному дискомфорті і тривозі цього зв'язку, неможливості переносити її і, разом з тим, неможливості її розірвати, а також неможливості «з'єднатися любов'ю».
Граф Лакана: фантазм виник у полі свідомості суб’єкта. Тобто це фантазм, який суб'єкт наповнює змістом, він знає, що у нього є такий фантазм, тобто цю картину можна описати і у разі неврозу. У психозі відбувається наростання наповнення змістом, і пацієнта повністю захоплює фантазм, він взагалі заповнює все поле означення, тому суб'єкт стає рівним значенню. Тобто фантазм розвивається, і стає реальним, тобто психотик вірить. Невротика не турбуватиме, бачив він щось чи ні – його цікавить власний розумовий процес. Він може засумніватися, тестує зовнішню реальність і це суб'єкт сумніву: чи мене люблять? Психотику важко засумніватись, що він не бачив чи не чув. Позиція психотичного суб'єкта – джерело думки плюс суб'єкт знання. І для нього «я любимий – твердження». Але кохання часто не вдається, бо інша дружина, інша дівчина, інший чоловік - процес вибору буде безкінечно тривати, бо їх психотик буде змушений відкидати як Інших, які тривожать і не дають насолоджуватися.
Невротик може бути релігійним, але завжди сумнівається, чи є Бог і Диявол, вдається до молитов, психотик же переконаний. У психотика є знання, наприклад, що є щось точно, оскільки психотик - суб'єкт знання. І психотик – джерело знання. Вам усім це не дано, я вибраний, я володію знаннями. Суб'єкт психозу розуміє, що знання, яке на нього зійшло, не доступне оточуючим, вам не дано те, що дано обраним (нарцисизм). Бо за великим рахунку, суб'єкт психозу більш успішний, ніж інші, і більш соціальний, і більш вписаний у дискурс знання. Оскільки сучасне суспільство насправді паранояльно, маніакально та й депресивно.
Психотик хоче захиститися від Іншого, але й насолоджується у полі Іншого. «Бо погана насолода розташовується в полі Іншого, і вся його творчість конституюється постійним захистом від загрози Іншого». Параноя - насолода в іншому. Шизофренія - насолода в тілі.
Жак Лакан у семінарі про психоз дає нам можливість подумати про насолоду та об'єкт а. До розуміння об'єкта а ми можемо прийти через означення кинути, залишити, залишити лежати, які відсилають до уявлення про те, що суб'єкт «випадає», він наче кинутий Іншим. Ця покинутість і є перша позиція психотика. Банкрутство любові. Психотик – об’єкт, втрачений Іншим. Таким чином, у психозі є суб'єкт. І хоч він не знаходиться в місці ефекту істини, все ж таки цей ефект присутній. І це місце знання. Чому Лакан каже, що аналітичний дискурс схожий із психозом. У невротика виникає бажання у зв'язку з втратою об'єкта а, у психотика - немає неосяжної частини, але на місці цієї утраченої частини з'являється те, що жахає. Цей об'єкт неможливо назвати. Психотик не може з'єднатися з цією частиною (точкою у дзеркалі) – не втраченим поглядом, приміром. Погляд усюди, і об'єкт не іменований, але він визначає буття, і спрямовує на нього погляд, тому психотик бачить погляд, який його споглядає. І йому лячно. Відома фраза «Психотик тримає свій об'єкт у кишені»: галюцинаторний об'єкт ймовірно завжди є у психозі.
Загалом, ми пам’ятаємо, що все - неврози, психози, перверсії - є результатом заперечення. У психозі (параної - марення переслідування, марення величі, еротоманія, марення ревнощів; шизофренія, меланхолія, маніакально-депресивний психоз) - відкидання, форклюзія Імені-Батька, Іншого, що означає нестачу вкрай важливого означника в бутті суб’єкта. Ми - суб’єкти заперечення, але не це не одне й теж заперечення для всіх і кожного. Лакан додає, що об’єктом будь-якого заперечення є кастрація, тобто можливість опанувати насолоду. Отже, у психотика заперечення - форклюзія, юридичний термін, можна сказати виключення, в смислі повного відторгнення, щось повністю вилучене із суб’єкта. Тобто психоз - результат початкової форклюзії найважливішого означника Імені-Батька, до якого суб’єкт не має доступу і ніколи не буде мати, в тому сенсі, що це Ім’я вилучає мати, яка не здатна повернути цю батьківську функцію дитині. Дехто з аналітиків вважає, що психотиком є той, у кого в дитинстві не був структурований едіпальний комплекс. Приблизно так починав думати і Лакан. 
Але у лаканіанському психоаналізі важливо розрізняти психоз як клінічну структуру та такі психотичні феномени як ілюзії та галюцинації. Для виникнення психотичних феноменів мають бути наявними дві умови: суб’єкт повинен мати психотичну структуру і Ім’я-Батька повинно «стати у символічну опозицію до суб’єкта». За відсутності першої умови протиставлення до батьківського означника ніколи не призведе до психотичних феноменів; невротик ніколи не стане психотиком. За відсутності другої умови, психотична структура залишиться латентною. Тому суб’єкт може мати психотичну структуру, але ніколи не переживати ілюзій чи галюцинацій. Однак, коли наявні обидві умови, «психоз запускається у дію, латентний психоз стає явним у галюцинаціях та ілюзіях».

Найповніше обговорення проблем психозу Лакан пропонує у своєму семінарі 1955-56 років, що називається «Психоз». Саме в рамках цього семінару він розвиває те, що пізніше стане головними постулатами лаканівського підходу до божевілля. Психоз визначається як одна з трьох клінічних структур, яка характеризується тим, що Лакан називає «замкненням». У цій структурі Ім’я-Батька не інтегрується у символічний універсум психотика, в результаті чого у символічному порядку утворюється порожнина. Однак така порожнина не свідчить про те, що психотик позбавлений несвідомого. Як раз навпаки, у психозі «несвідоме присутнє, але не функціонує». Таким чином психотична структура є наслідком певного збою у функціонуванні едіпового комплексу, нестачі батьківської функції. Більш точно, у психозі батьківська функція зводиться до образу батька (символічне зводиться до уявного).
Італійський психоаналітик Серджио Бенвенуто порівнює психічні розлади із зоряним небом, бо від початку люди надавали небу порядок, тобто виокремлюючи сузір’я, який залежав від певної культури, але коли астрономія стала частиною фізики, все змінилося. Ми знаємо, що зорі не близькі одна до одної, це викривлення відстані, і ми довіряємо астрономам, які є дослідниками, як у минулому довіряли астрологам чи Птоломею. Серджио говорить, що Лакан намагався щось подібне зробити з суб’єктивними сузір'ями, на кшталт астрономії до неба. Більше того, Лакан казав, що наукові знання впали до нас з неба, тобто люди про галактики знають більше, ніж про свій власний розум. У людей наче далекозорість - чим далі об'єкт, тим краще його видно.    
Отже, ми аналізуємо психотичний суб’єкт не як суб’єкт сприйняття, а як суб’єкт означення, суб’єкт мовлення. Психотична структура, як ми вже з’ясували, залежить від радикальної форми заперечення - форклюзії. Повернемося до думки про зв’язок психозу із едіпальним комплексом. Лакан описує його через лінгвістику, і говорить про означник Імені-Батька. Це псевдонім символічного батька. Цей означник є фундаментальним для суб’єктивної конституції, і психотик його позбавлений. Лакан загалом передивляється фройдівського класичного Едіпа. Тобто означник Імені-Баька до батька уявного не має ніякого відношення. Це не-Батько. Звідки у Лакана така думка? Ми пам'ятаємо, що Лакан - психіатр, і, досліджуючи психотиків у клініці, він зрозумів, що вони не усвідомлюють, як це бути батьком. Тобто усвідомлюють, що таке батьки, але це не те. Не-батько це не по-батькові. Лакан робить розрив з фройдівським баченням батьківської функції. У психозі батько не батько, як нездатний. Якщо Фройд фокусується на стосунках дитина-мати, то Лакан говорить: мама - це жінка. Тобто дитина розуміє, що мати належить не лише їй, а й її чоловіку. Не-батько - термін, яким називає Лакан часто матеріально відсутньому третьому в дуальних відносинах мати-дитина. Коли дитина розуміє, що між ним і матір’ю є Інший, дитина заходить в інший вимір, рятівний від смертельного танго з матір’ю, як називає це Бенвенуто. Важливо, що мати хоче інше нарівні з любов'ю до дитини. Інакше дитина ніколи не вийде з дуальних відносин з матір'ю. Згодом Лакан взагалі виводить фігуру батька за дужки, і посилається на імена-Батька. Не психотики розуміють, що реальність - символічна симуляція. 
Психотики вірять, що сама реальність це симуляція. Отже, що ми маємо на увазі, коли говоримо про функцію Ім’я-Батька? Що таке батьківська метафора? Лакан каже, що в психотичному досвіді означник і означуване представляються в розділеному вигляді й відчувається нестача важливого елемента ( «Ім’я-Батька»), яке відповідає за зв'язок означника і означуваного. Якщо психотичний суб'єкт в якийсь момент стикається з екзистенційним питанням і виявляє, що у нього немає на нього відповіді, то він виявляється в повній розгубленості (як говорить Лакан, «на краю дірки»). Це і є момент розв'язування психозу, який може бути пов'язаний з відносинами, насолодою, з бажанням Іншого, може статися в підлітковому віці, або під час першого сексуального акту тощо.
Справа в тому, що означник, який відповідає за цю відсутність, у якийсь момент розвитку суб'єкта не був символізований. Лакан трохи перефразує Фройда і говорить, що в такому випадку те, що не було включено в ланцюжок означників, повертається зовні, в реальне, у вигляді феноменів, пов'язаних з насолодою суб'єкта, з яким складно впоратися: галюцинаціями, приміром, чи маячнею. У той же час марення для суб'єкта може стати деякою відповіддю, яка приходить на місце відсутнього означника. Отже, у підсумку: всупереч багатьом теоріям, які розглядають психоз у рамках діадної логіки відносин з матір'ю або доедіпальних структур, психоз для Лакана пов'язаний з роботою батьківської функції. Роботу батьківської функції Лакан пов'язує з особливим означником, про яке він говорить вже в «Індивідуальному міфі невротика» та в «Римській мові» 1953 року. Це означник – Ім'я-Батька. Метафора Імені-Батька приходить на місце материнської відсутності або на місце тієї первинної символізації, яка вибудовується у відносинах мати/дитя. Йдеться про символізацію бажання материнського іншого; Ім'я-Батька постає фалічною відповіддю на загадку материнського бажання.
Якщо повернутися до основного механізму структурування психозів, то відкидання в психозі піддаються не будь-які означникам, і це не якісь окремі переживання, а саме означник Ім'я-Батька. Якщо бажання матері не символізоване, суб'єкт ризикує зіткнутися з бажанням Іншого, що переживається як воля до безмежної насолоди, з якою суб'єкт, який не має фалічного означника, не здатний впоратися. Коли втручання батьківської метафори, що здійснює поділ, так і не відбувається, суб'єкт ідентифікує себе з об'єктом задоволення Іншого. Відкидання Імені-Батька може виявитися на черговому повороті історії суб'єкта у механізмі післядії. При цьому ситуація може бути такою, що у відповідь на заклик Ім'я-Батька це не відсутність батька в реальності, каже Лакан, а нестача самого означника, тобто провал у символічному.
На семінарському занятті 18 квітня 1956 року Лакан пояснює це досить простою метафорою: «Не у всіх табуреток чотири ніжки. Є такі, що тримаються і на трьох. Але тоді нікому не спадає на думку зробити так, щоб однієї не вистачало; а якби таке трапилося в післядії, справи пішли б зовсім погано. Так от, майте на увазі: означники, на яких тримається маленький світ одиноких чоловічків у сучасному натовпі, дуже нечисленні. Буває, що у табурету з самого початку не вистачає ніжки, але деякий час він все ж таки тримається в механізмі післядії, тримається до тих пір, поки суб'єкт, на черговому життєвому повороті, не зіткнеться з спочатку закладеним дефектом». Будучи відкинутим, Ім'я-Батька в психозі, «ніколи не приходило в місце Іншого», призводить до того, «що на тому місці, де закликається Ім'я-Батька, може в Іншому відгукнутися просто діра - діра, яка самою відсутністю ефекту метафори спровокує появу такої ж дірки замість фалічного значення». Тобто відсутність Імені-Батька призводить, за словами Лакана, до «ланцюгової реакції перебудови означника», яка викликає лавиноподібну катастрофу у сфері уявного. З огляду на відкидання цього означника відбувається зрив і у реальному, «психоз є діркою». Лакан в гранично суворій і при цьому поетичній формі говорить про «порушення, спровоковані в інтимному вузлику життя відчуття суб'єкта».
У зв'язку з механізмом відкидання і розривом у ланцюжку означників, можна говорити про особливу роботу означаючої системи. Одна з можливих концепцій Ім'я-Батька пов'язана з діахронічним «пристібуванням» ланцюжка означників з останнім словом фрази, коли заднім числом стає зрозумілим її зміст. Також ряд міркувань Лакана дозволяє приписати функції Ім'я-Батька логіку синхронічного пристібування, тобто функції номінації. 
Зрив означника демонструє розв'язання психозу в пізніх семінарах Лакана. У цій моделі питання уявної катастрофи, яку зазнає суб'єкт, це питання зриву означника з ланцюга, а також питання особливої, нелокалізованої насолоди, яка виявляться ув'язаною Лаканом в один вузол. У психозі кільця вузла Боромео, розпадається. 
Паранояльність - з чим найбільше з психотичних особливостей ми стикаємося в роботі (маячня переслідування, маячня величі, маячна ревності, еротоманія к розлади нарцисізму і особливості психотичної структури.) Що нам залишає Фройд? Він говорить, що маячня - це теж робота сексуальності. Маячні - результат витиснення гомосексуальності, яка знов виривається назовні, але в особливій формі. Фройд цікаво це нам пояснює. Чоловік, приміром говорить: я його не люблю, тому що він мене ненавидить. Це маячня переслідування. Я не люблю його, бо насправді я не люблю нікого, лише себе - маячня величі. В еротоманії людина, яка наче любить мене, належить до іншої статі, тому я не люблю її, бо вона любить мене. Маячня ревності - я не люблю його, це вона, моя жінка, любить його. Але у Фройда все якось трохи заплутано. Лакан проясняє. Він, по-перше, з параной забрав гомосексуальність. Але це не означає, що психотик не може бути гомосексуальним. Візьмемо доволі розповсюджену маячню переслідування. Фройд припустив, що переслідує фігура той же статі й це ідеальна фігура. Лакан цю фігуру називає ідеальним-Я суб’єкта. Його дзеркальним відображенням. Згадаймо, що на стадії дзеркала відображення дитини є також її ідеальним образом, дзеркало відображає не нас самих, а якими ми хотіли б бути. В люстерку ми знаходимо себе прийнятними, але фото або може не подобатися, бо ми це інша позиція, так нас бачать інші, це може здаватися жахливим. Чому ідеальне відображення стає переслідувачем?
Ненависть - одна парадигма з любов’ю. Суб’єкт бачить в Іншому любов, яка сприймається як ненависть. Реальне дзеркало змінює ліво і право, а психічне дзеркало, як говорить Бенвенуто, змінює місцями три речі. Активне-пасивне, любов-ненависть, Я-Інший. Тому в параної переслідування не я ненавиджу своє ідеальне я, а він чи вона активно чи пасивно ненавидять мене. Така сама інверсія відбувається при різних параноях. Приміром, візьмемо еротоманію. Жінка думає, що якийсь популярний співак її кохає. Співає для неї, пише навіть їй під іншими іменами, хоча направду вони незнайомі. Або якийсь американський чоловік дає тисячі доларів, щоб вона витратила для армії, хоча вони незнайомі, але тому що кохає її. Направду що ж вона любить? Вона впізнає кохання, яке іде від Іншого як бумеранг, лише у пасивній формі. Нарцисизм загалом може бути лише в пасивній формі. Бути коханою. Отже, параноїки можуть сприймати себе лише в дзеркальному відображенні. 
Приміром, параноїк вважає, що всі кругом нього психопати, які псують йому життя, направду, це він психопатичний, і це він сходить агресією до інших. Тобто свій психоз він мав за проєкцію на інших. Але Лакан розширює цю просту проєкцію, і говорить, що для такого суб’єкта це спосіб осягнути свій психоз без визнання себе психотиком. Тому що суб’єктивна реальність психотика полягає в Іншому, а не в ньому, і тому психотик нічого не хоче знати про Іншого, він його виключає. Сказати: ти - психотик, вони - психотики для психотика означає спосіб визнати себе психотиком. Від чого тоді хоче позбутися психотик? Він хоче «вилікуватися» від психозу інших. Параноя - це пристрасть, від якої страждає суб’єкт. Інший для нього - дзеркало, з якого тягнеться рука, якщо я подаю йому руку, і параноїк не визнає, що Інший - переслідувач, і це є власний образ, і його лякають наміри дзеркального переслідувача.
Маячна система реконструює відносини між зовнішнім і внутрішнім. Марення говорить не розпад особистості, а напроти, про реконструкцію суб'єкта. Тобто коли провалюється символізація, власне, мова про батьківську функцію як означник, на її місці зяє діра, яку затикає маячня. Або Ім’я-Батька відсутнє, або маячна метафора робить в цьому місці надприсутність Імені-Батька, тобто означника. Маячні конструкції - це болючі переконання, пов'язані зі специфічним мисленням, та хвороблива інтерпретація. У психоаналізі психотик марення може стабілізувати і зібрати себе по відношенню до світу. Коли маячня сформована, вибудувана система, і неможливо переконати, можна підіграти, ніби так і є.
Маячня має межі, це завершена структура, не галюцинація, а переконання для конкретного суб'єкта. Фабули марення: ідея переслідування, любовне марення, ідеї про гріховність і вину, нігілістичне марення, манія величі, особливе походження (батьки - чужі люди), вигадливість. Маячня парадоксальна, параноїдальна, мегаломанічна. Аналізант, повторю, повинен якось скласти своє марення.       
Психоз, як ми вже з вами з’ясували, - подія не з реальності, вона походить з несвідомого і пов'язана з Іншим. Лакан про психотика каже наступне: місце Іншого - це місце означника, і воно німе - коди не кажуть. Але все ж таки код мови змінено. Для психотика код таки «каже» і суб'єкт змушений його слухати.Тому суб'єкт психозу стикається передусім не з Іншим як місцем означника, а і з місцем значення. Лакан у психіатричній клініці демонструє пацієнтів – вказує на парадокс коду, феномен перерваних послань. Це лаканівська спроба трансформувати граф бажання, щоб він відбивав психотичні феномени. Що це означає? Мова йде про психотичну впевненість суб'єкта в тому, що будь-яка річ набуває значення. Це дуже важливо в психозі - впевненість (у психотика немає сумнівів, як у невротика). Суб'єкт може згадувати, як на початку психозу він насамперед зіткнувся зі зміною значень, але не знав, як це сталося. Лакан каже: у такі моменти результати означення ніби передують розвитку самого означення. Таким чином, ми можемо розглядати цей процес як зустріч зі значенням порожнім - тим, яке було спочатку суб'єктом відкинуто. З іншого боку – це голоси у психозі. Тобто місце голосу у психозі перевернуто. Тому суб'єкт стикається із голосами, це типовий феномен.
Які умови виникнення психозу? Мовлення – по-перше. Лакан припускає: психотик говорить, насолоджуючись. Насолоджується прямо в мовлення. І наводить приклад Джойса. Не психотик користується мовленням, а мовлення користується психотиком. Мовлення користується психотиком, оскільки немає логіки висловлювання, спираючись на мовну структуру. Психотик найбільш логічний, але немає проміжків у мові, його мова, висловлювання - однозначні. Мовлення - пунктирна, у пробілі ми можемо щось вставити, якісь пояснення. Відмінність мови психотика - неологізми, але вони можуть бути і у невротика. Але у невротика – метафора. А у психотика – неологізм, який може стати скріпкою розривів у мовленні. За неологізмом психотика стоїть часто тривога та розгортання марення. Неологізми бувають смислові та лінгвістичні. Лакан відкидає підхід тих психоаналітиків, які обмежують аналіз психозу уявним порядком. «Ми навряд чи можемо на щось очікувати від дослідження психозу на уявному рівні, оскільки уявні механізми – це те, що надає психозу його відчуження, але не його динаміку». Лише зосередивши свою увагу на символічному рівні, Лакан має змогу вказати на фундаментальний визначальний елемент психозу, а саме на порожнину у символічному порядку, що викликана замкненням і, відповідно, «ув’язненням» психотичного суб’єкта в уявному. Саме наголос на символічному порядку спонукає Лакана приділяти особливу увагу до лінгвістичних феноменів, які характерні для психозу: «важливість, якою ми наділяємо мовні феномени у психозі, є для нас найкращим уроком з усього сказаного».
Лакан наголошує, що наявність розладів мовлення є необхідною умовою для діагностування психозу. Найпоширенішими мовними розладами у психозі, згідно з Лаканом, є голофрази та широке використання неологізмів (або цілком нових слів, вигаданих психотиком, або ж загальноприйнятих слів, яким психотик надає нового значення). У семінарі 1956 року Лакан пояснив такі розлади тим, що у психотика немає достатньої кількості points de capiton (точок прив’язки). Нестача points de capiton означає, що психотичний досвід характеризується постійним ковзанням означеного під означником, що перетворюється на катастрофу сигніфікації. Відбувається безупинна «послідовність метаморфоз означника, яка має наслідком наростаючу катастрофу уявного, аж поки цей процес не досягає рівня, де означник та означуване стабілізуються у оманливій метафорі (delusional metaphor)». Психоз також можна описати як «відносини між суб’єктом та означником у його найформальнішому вимірі, у його вимірі чистого означника». Таке відношення суб’єкта до означника у його чисто формальному аспекті складає «ядро психозу». «Тоді як невротик живе у мові, психотик захоплений, одержимий мовою».
По-друге, звернення до Іншого (в психозі він завжди відсутній). Лакан нам каже, що суб'єкт себе конституює завдяки Іншому. Але невротик про це нічого не знає, намір суб'єкта щось означити приходить заднім числом. В психозі все навпаки: психотик знає, як приходить означення, і бачить свій симптом як симптом Іншого. Таким чином, ми можемо констатувати, що в психозі присутність Іншого не те щоб остаточно ігнорується, а відкрита суб'єкту.


По-третє, повернення сказаного, необхідність бути виказаним, те, що не було висказано Іншим, обов’язково має бути виказаним в повторенні. (повторення - особливість психотика; говорити вголос ні до кого не звертаючись, бо Інший відсутній). Наслідки цього у тому, що мовлення звернене до відсутнього Іншого; аналізант говорить про відсутнього Іншого; ми працюємо з психотиком тут і зараз, у присутності, враховуючи, що несвідоме не тримає секрету, воно на поверхні; міркуємо щодо перенесення - наше місце бути в місці Ііншого, а Інший відкидається, тоді ми маємо не бути ним, а бути в цьому місці. Отака конфігурація.
Клінічні перспективи. Після Фройда багато хто з психоаналітиків самих різних напрямків намагалися лікувати психотиків, намагаючись довести, що батько психоаналізу був неправий, коли говорив про те, наче психотики не піддаються аналітичному лікуванню. Лакан же дав нам два напрямки роботи, власне, на які ми й спираємося зараз. Якою б не була клінічна форма психозу, суб'єкт повинен локалізувати насолоду, щоб не впасти в шаленство. Тоді аналітику треба зібрати енергію психотика. Ми, говорячи мовою Біона, контейнуємо психотика, але не даємо йому нових смислів, а чекаємо на їх появу разом. Аналітик із психотиком з погляду етики не може бути нейтральним. Лакан повторює твердження Фройда, що хоча психоз є важливим для психоаналітичної теорії, він знаходиться за межами класичного методу психоаналітичного лікування, який годиться тільки для неврозу: «використовувати техніку, яку розробив Фройд поза межами того досвіду, з якого вона постала (тобто, неврозу), так само безглуздо, як і налягати на весла, коли корабель засів на мілину». Класичний метод психоаналітичного лікування не лише не годиться для психотиків, він може бути навіть контрпродуктивним. До прикладу, Лакан зауважує, що техніка психоаналізу, яка включає в себе кушетку і вільні асоціації, може запустити у дію латентний психоз. Тому Лакан говорить: психоаналітик – секретар психотика. В саме з цього місця ми розпочинаємо роботу з психотичним суб’єктом.